Українська література гр.936

12.03.2020 р.
Тема: Життєвий і творчий шлях Лесі Українки

План роботи

1. Ознайомитися із біографічними даними Лесі Українки
2. Аналіз твору "Contra spem spero!"
3. Вивчити вірш "Contra spem spero!" напам"ять

Хід роботи

1. Ознайомитися із біографічними даними Лесі Українки, скласти хронологічну таблицю життєвого шляху письменниці.
Для отримання високого балу - створити презентацію.



ЛЕСЯ УКРАЇНКА (ЛАРИСА КОСАЧ) (1871-1913) 
Лариса Петрівна Косач народилась 25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинському (тепер Житомирської області) в інтелігентній, «літературній» родині. Її мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, вида­вала альманах «Перший вінок». Батько — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки Лесі минули на Волині: у Новограді-Волинському (1871 - весна 1879), Лу­цьку, в селі Колодяжне, що під Ковелем. У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім’ї, це домашнє ім’я стало літератур­ним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював з І. Франком. Йому належить одна з провідних ро­лей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла. Він допомагав їй як літературний критик і фольклорист. Дитячі роки Лесі минали на Волині, у краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчина росла веселою і жвавою. Серед ровесників виділялась здібністю і пра­цьовитістю. Демократичний стиль життя в родині сприяв зближенню із селянськими дітьми, засво­єнню народних звичаїв, традицій. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світ української міфології з її мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що потаємно вночі, перемагаючи страх, бігала в ліс і там шука­ла мавку. Леся дуже любила музику, старанно вчилась грати на фортепіано. Але хвороба (туберкульоз кісток) змусила перервати це захоплення. Болісно прощалася дівчинка з інструментом, якому ви­ливала свої радощі і жалі («До мого фортепіано»). Проте музики зовсім не полишила, а глибоке її розуміння, відчуття гармонії, мелодії відлунюється у багатьох творах, про що свідчать уже заголовки: «Сім струн», «Мелодії», «Ритми», «Пісні про волю», «Лісова пісня»... Хвороба спричинила те, що Леся не змогла ходити до школи, не вчилась у жодному навчаль­ному закладі. Але наполеглива і працьовита, вона здобула глибокі й різносторонні знання. Швид­кому розвитку письменницьких здібностей Лесі Українки сприяла творча атмосфера, у якій зроста­ла дівчинка, її оточення, серед якого були Михайло Старицький, Микола Лисенко, Іван Франко. Значний вплив на її духовний розвиток мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч. Він намагався ввести Лесю у світ культури різних народів, виховати як свідому громадянку, консультував з найрізноманітніших питань. Коли дівчинці було 9 років, заарештували за революційну діяльність її тітку Олену Антонівну Косач. Ця подія надзвичайно схвилювала Лесю, і вона написала вірш «Надія» — перший відомий нам твір письменниці. Уперше ім’я Лесі Українки з’явилось у 1884 р. у львівському журналі «Зо­ря», де було надруковано вірші 13-літньої поетеси «Конвалія» і «Сафо». З того часу її твори все частіше публікуються в різних виданнях, а 1893 р. у Львові вийшла перша поетична збірка «На крилах пісень». З кінця 80-х років XIX ст. Леся Українка живе в Києві. Вона стає душею літературного об’єд­нання творчої молоді «Плеяда», часто буває також на потаємних сходках, де читались і обговорю­вались реферати на політичні теми, велись гарячі дискусії. Із «Плеядою» пов’язаний початок роботи Лесі Українки-прозаїка. Вона пише оповідання «Та­ка її доля», «Святий вечір» та ін., які публікуються в журналах «Зоря», «Дзвінок». Одночасно мо­лода письменниця займається перекладами, віддаючи цій справі багато часу й енергії. Найбільше уваги приділяє вона поезії Генріха Гейне. У 1892 р. у Львові з’явилась українською мовою «Книга пісень» німецького поета, куди ввійшли 92 переклади Лесі Українки. Та це був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів, надій і сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини, у якої «була весна, та тільки за вікном». Пекуче боліла нога, вражена туберкульозом. Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандрівки в теплі краї, у «добровільне вигнання». Перша поїздка 15-річної Лесі до Чорного моря викликала багато вражень, які вилились в ліричному циклі «Подорож до моря». А далі була Болгарія з дуже дорогою для неї зустріччю з Михайлом Драгомановим, який там жив як політичний емігрант. Далі Крим і його пое­тичний резонанс «Кримські спогади» та «Кримські відгуки». Пізніше — Італія, Єгипет. У Криму 1897 р. Леся Українка познайомилась із С. К. Мержинським. Лесю Українку вражала душевна краса цієї людини, постійне внутрішнє горіння, глибока інтелігентність, самовідданість у роботі. Мержинський високо цінував письменницьку працю Лесі Українки, шанував її талант, силу волі. За сприяння Сергія Костянтиновича поетеса знайомиться з редакцією петербурзького журналу «Жизнь», де публікує літературно-критичні статті. Велике горе спіткало Лесю Українку. У березні 1901 р. помер Сергій Мержинський, людина, для якої вона «почала нову мрію життя, вмерла і воскресла»: Уста говорять: «він навіки згинув!» А серце каже: «ні, він не покинув!» — так починається одна з поезій, присвячених С. Мержинському. Його образ оживає у віршах «Завжди терновий вінець», «Порвалася нескінчена розмова», «Квіток, квіток, як можна більше квітів...» та в багатьох інших. Тим часом слава поетеси ширилась Україною. У статті «Леся Українка» І. Франко ставить її тво­рчість поряд з Кобзаревою: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Укра­їна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хорої дівчини». У 1899 р. у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії»; письменни­ця активно друкується в журналах «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», готує нову збірку «Відгуки», яка вийшла у Чернівцях 1902 р. Революційні події 1905 року вносять новий струмінь у творчість письменниці: «Мріє, незрадь... хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною». У своїй творчості Леся Українка тяжіла до ліро-епосу: вона написала багато поем, серед яких виділяються «Давня казка», «Роберт Брюс, король шотландський», «Ізольда Білорука». І хоча пере­важають тут запозичені сюжети, але це не значить, що авторка відривалась від рідного ґрунту. Не­зважаючи на «чужі» образи, поетеса ставить проблеми, які були злобою дня тогочасного суспільства. Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки посідає фольклор. Вона збирала і записува­ла обряди, пісні, думи увиконанні кобзарів, щоб урятувати від забуття. Із цих зацікавлень у спад­щині письменниці зберігається рукописний зошит колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки, колядки), друкована збірка «Дитячі гри, пісні й казки» (1903 р.), упо­рядкований збірник «Народні пісні до танцю» (54 тексти). ЗО записів веснянок і пісень з голосу Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень увійшло до збірки «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки», яку упорядкував і видав 1917 р. її чоловік Климент Квітка. В останні роки життя Лесі Українки невблаганно прогресувала хвороба, з якою вона вела «тридцятилітню війну». Поетеса вимушена залишити Україну: холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні, і вона оселяється на півдні. Влітку жила на Кавказі — в Кутаїсі, Хоні, Телаві, де служив її чоловік Климент Квітка, а на зиму виїжджала в Єгипет. «Найгірше мені те, що я тепер і писати не завжди можу, — скаржилась у листі до Бориса Грінченка, — бо часто від виснаження голова не служить, і то так, як ще зроду у мене не бувало, хіба після операції». В одну з мандрівок до Єгипту в січні 1911 р. в морі, серед снігової бурі, закляклою від холоду рукою вона записала: Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі, той не знає, як людині боротьба і праця милі. Боротьба і праця. Такий був сенс усього життя Лесі Українки, життя, гідного подиву і захоп­лення. 1 серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі відходила у вічність Леся Українка — видатна поетеса України і жінка з трагічною долею. Тіло Лесі Українки перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.

Цікаві факти про Лесю Українку

1.Змалку Леся захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики, гри на фортепіано. На жаль, хвороба прикувала її ще дівчинкою до ліжка, тож відомої піаністки з неї не вийшло. Якби не хвороба, невідомо, чи не стала б Леся геніальним композитором.

2.Вже 5-річною дівчинкою Леся почала писати драматичні твори, а у 9 — написала свій перший вірш «Надія». За переказами, дівчинка написала його під старим ясеном біля в’їзної вежі замку Любарта у Луцьку, який нині іменують Лесиним.

3.До 5 класу Леся навчалася вдома, за програмою матері. Незважаючи на дивовижні здібності (а дівчинка навчилася читати у 4 роки та легко опановувала іноземні мови), мати вважала доньку відсталою. 

4.Свій творчий псевдонім поетеса запозичила в свого дядька: Михайло Драгоманов підписував свої публіцистичні твори «Українець». Що стосується імені, то Лесею її лагідно кликали в сім’ї (ще малу Ларису називали Зеєю, а разом з братом Михайлом — Мишелосією).

5.Леся не лише писала вірші, а й створювала нові слова — їй маємо завдячити існуванням слів «промінь», «напровесні», а її мати, письменниця Олена Пчілка ввела в лексикон українців інше знайоме нам нині слово — «мистецтво».

6.Лірична сповідь Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» присвячена єдиному коханню поетеси — Сергію Мержинському. Це трагічне почуття не було взаємним, він кохав іншу, але саме завдяки цьому почуттю за одну ніч біля ліжка вмираючого від сухот коханого була створена геніальна «Одержима». Сергій Мержинський помер, заповідаючи Лесі, яка була поруч, подбати про іншу жінку, яку він кохав.

7.За словами Івана Франка, тендітна й ніжна Леся Українка була «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Хоча сама поетеса себе не вважала гідною й нігтя Франка, оточення вважало її за надзвичайно сильну духом жінку.

8.Заміж Леся Українка вийшла вже після 30 років. Свого чоловіка, Климента Квітку, вона, безумовно, поважала, але кохання до нього не відчувала.

9.Деякі сучасні дослідники стверджують, що між Ларисою Косач та Ольгою Кобилянською були стосунки, відвертіші за дружбу. Вони роблять такий висновок із листування цих жінок, між якими відбулося «емоційне зближення» на ґрунті трагедій в особистому житті.

10.За спогадами Лесиної сестри Ісидори Косач-Борисової, в останні роки життя очі Українки стали надзвичайно блакитними. Всі дивувалися, адже вони були наче неземними. На жаль, фото того часу чорно-білі, тож не можемо у цьому пересвідчитись.

На сьогодні жоден з нащадків Лесі не живе на території України. Її внучаті племінники живуть у Швейцарії та США. 

Вшанування пам’яті видатної українки

У 1970 році у головному поясі астероїдів було відкрито нову одиницю. На честь письменниці він отримав назву – 2616 Леся.

До 145 річниці від дня народження Лесі Українки компанія Google створила святковий дудл (логотип пошукової системи) за мотивами її легендарної «Лісової пісні».

Пам’ятники Лесі Українки споруджені не лише в Україні. Увічнена в граніті й мармурі вона в Торонто, Клівленді, Батумі, Саскатуні. 

2. Аналіз твору "Contra spem spero!"

Прочитати твір, заповнити паспорт твору

https://ukrclassic.com.ua/katalog/u/ukrajinka-lesya/980-lesya-ukrajinka-contra-spem-spero

3. Вивчити вірш "Contra spem spero!" напам"ять

13.03.2020р.
Тема: Відданість своїм мріям, наполегливе прагнення до мети у вірші Лесі Українки "Мріє, не зрадь!" 
Зображення повені людських почуттів у вірші "Стояла я і слухала весну"

План роботи

1. Ознайомитися з віршами Лесі Українки "Мріє, не зрадь" та "Стояла я і слухала весну"
2. Аналіз прочитаних творів (письмово)

Хід роботи

1.Виконати цитатний диктант 

За наведеною цитатою впізнайте твір Лесі Українки.

Текст 1

Десь, колись,в якійсь країні

Проживав поет нещасний,

Тільки мав талан до віршів

Не позичений, а власний.

Текст 2

Хотіла б я піснею стати

У сюю хвилину ясну,

Щоб вільно по світі літати,

Щоб вітер розносив луну.

Текст 3

Була весна весела, щедра, мила,

Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла хутко, мов стокрила,

За нею вслід співучії пташки!

Текст 4

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

Текст 5

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

1. Перегляд відеоролика 

1. Прочитати вірш  Лесі Українки "Мріє, не зрадь". Визначити тему, ідею, основну думку та художні засоби твору (письмово)

Мріє, не зрадь!..

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.
А тепера я в тебе остатню надію вложила.
О, не згасни ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одіб'ють від тебе примари,
не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття.

Тільки — життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом надо мною, —
дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє — дарма!

Аналіз твору (письмово)

Автор:

Назва:

Жанр:

Тема:

Ідея:

Основна думка:

Художні засоби:

Риторичні звертання, вигуки -

Епітети -

Метафори -

Персоніфікація -

Синтаксичні засоби -

Інверсія -

1. Прочитати вірш  Лесі Українки "Стояла я і слухала весну". Визначити тему, ідею, основну думку та художні засоби твору (письмово)

Леся Українка прожила життя сповнене страждань і гіркоти. Але її поезії звучать оптимістично, в них на повний голос пролунали життєрадісні мотиви, вірші сповнені впевненості в невичерпні сили народу, його переможний потенціал. Дочкою Прометея називають Лесю за її нескореність, мужність, силу волі і життєлюбність.

Але вона передусім жінка. А в слово „жінка” ми вкладаємо такий зміст, як ніжність, родина, кохання, весна. Весна — улюблена пора року поетеси, адже це час, коли оживає природа, прилітають птахи, квітнуть сади і людина сповнюється новими мріями, надіями на краще. У вірші „Стояла я і слухала весну” Леся передає ту гаму почуттів, які наповнюють молоде дівоче серце.

Аналіз твору (письмово)

Автор:

Назва:

Жанр:

Тема:

Ідея:

Художні засоби:

Уособлення -

Епітети -

Метафори -

Синтаксичні засоби -

Інверсія -

Лірична героїня вміє не просто слухати весну, а ніби спілкується з нею як із персоніфікованим образом. Прекрасна пейзажно-інтимна поезія „Стояла я і слухала весну” покладена на музику. Ось як вона звучить у виконанні неперевершеної Л. Руденко.

16.03.2020 р.
Тема: Драма Лесі Українки "Лісова пісня"

План роботи
1. Ознайомитися із драмою - феєрією "Лісова пісня", її фольклорно - міфологічною основою.
2. Визначення поняття із ТЛ


Хід роботи
1. Ознайомитися із твором Лесі Українки "Лісова пісня"

https://md-eksperiment.org/post/20190518-lisova-pisnya

2. Переглянути фільм(за бажанням)

3. Словникова робота(записати визначення в зошити)

Словникова робота

Драматична поема — це жанр, що поєднує прикмети драматургії й поезії, це віршована п'єса, яка об'єднує в собі драматичний та ліричний, а також сценічний способи відображення дійсності. В основі драматичної поеми — психологічний конфлікт, конфлікт ідей, поглядів.

Феєрія — театральна чи циркова вистава, побудована на фантастично-казковому сюжеті, у якій з метою вразити глядача використовуються різноманітні сценічні ефекти.

Драма-феєрія — це п'єса з казково-фантастичним сюжетом і персонажами.

Мавка, русалка лісова — (в українській міфології) — дівчина, яка здебільшого мешкає в лісі.

Потерчата — діти, які померли нехрещеними.

ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ

lesya_ukrajinka_-_lisova_pisnya__.ppt

19.03.2020 р.

Тема: Символічність образів Мавки й дядька Лева - уособлення духовності й краси. Мати Лукаша й Килина - антиподи героїні Мавки в драмі - феєрії Лесі Українки "Лісова пісня"

План роботи

1. Робота з таблицею

2. Робота над образами драми

3. Літературний диктант - онлайн

Хід роботи

1. Робота з таблицею

	Світ людей (реальний)	Світ природи (фантастичний)
Персонажі драми
Їхнє життя

2. Робота над образами

 Характеристика образу Мавки

1. Місце Мавки в системі образів „Лісової пісні”.

2. Риси характеру героїні.

3. Як розкривається характер Мавки в її вчинках, у стосунках з іншими персонажами (міфічні персонажі)? Які висловлювання дійових осіб доповнюють характеристику героїні?

4. Як характеризує Мавку її любов до Лукаша?

5. Портретні риси як засіб розкриття душевної краси героїні.

6. Роль пейзажу в розкритті психологічного стану Мавки.

7. Ставлення лесі Українки до своєї героїні.

Характеристика образу Лукаша

1. Позитивні задатки в характері, творча обдарованість Лукаша (лагідність, щирість, музикальність).

2. Вплив дядька лева на формування кращих рис в характері юнака (любов до природи, віра в безмежні можливості людського пізнання, працьовитість, правдивість, чесність, любов до народної творчості).

3. Негативний вплив на Лукаша його оточення та обставин життя (нерішучість, безвольність, непослідовність у вчинках і почуттях, відсутність внутрішньої гармонії, інстинкт власника).

4. Зближення з Мавкою — перемога світлого й благородного в характері героя.

5. Причини трагедії Лукаша.

 Характеристика дядька Лева

1. Місце дядька лева в системі образів драми „лісова пісня”.

2. Безкорисливість — провідна риса характеру дядька лева.

3. Художні засоби розкриття характеру персонажа.

4. Зображення дядька лева в його діях і вчинках.

5. Портрет дядька лева.

6. Показ взаємин дядька лева з іншими персонажами та їхнє судження про нього.

7. Мовна характеристика персонажа.

8. Дядько лев — реалістичний образ мудрого й щирого селянина-трудівника.

Характеристика Килини.

1. Місце Килини в системі образів „лісової пісні”.

2. Риси характеру героїні.

3. Як розкривається характер Килини в її вчинках, у стосунках з іншими персонажами? Які висловлювання дійових осіб доповнюють характеристику героїні?

4. Як характеризує Килину її любов до Лукаша?

5. Портретні риси героїні.

 Характеристика матері Лукаша

1. Місце матері Лукаша в системі образів драми „лісова пісня”.

2. Художні засоби розкриття характеру персонажа.

3. Зображення матері Лукаша в діях і вчинках.

4. Портрет матері Лукаша.

5. Показ взаємин матері Лукаша з іншими персонажами та їхнє судження про нього.

Створення асоціативного куща

1. Мавка — міфологічна істота — лісова царівна.

 2. Лукаш — хлопець — поет в душі.

3. Килина — удовиця — заздрісна жінка.

4. Дядько Лев — охоронець природи — добра людина.

3. Пройти тест - онлайн

https://naurok.com.ua/test/literaturniy-diktant-lisova-pisnya-lesya-ukra-nka-30888.html

20.03.2020 р.

Тема: Природа і людина в драмі - феєрії Лесі Українки "Лісова пісня"

План роботи

1. Бліц - диктант

2. Розгляд питань теоретичного спрямування

3. Текстовий контроль

4. Уривок напам"ять

Хід роботи

1. Дати письмові відповіді на питання бліц - диктанту

1. Батьком русалки був … 
2. Лукаш хотів зробити з очерету … 
3. Дядько Лев і Лукаш прийшли до лісу, щоб … 
4. Лісовик поважав дядька Лева тому, що … 
5. Сестрою Мавки була … 
6. Мавка вважала своєю матір’ю … 
7. Дядько Лев розповідає Лукашеві легенду про … 
8. Дія твору починається в період … 
9. Мати Лукаша хотіла одружити сина з … 
10. Лісовик перетворив Лукаша на … 
11. Килина прокляла Мавку, і та стала … 
12. Остання зустріч відбувається … 

2. Прочитати і подумати

«Лісова пісня» - це твір незвичайний і за формою, і за змістом, і за впливом на читача. Багато цікавого можна дізнатися з нього, але ми розглянемо сьогодні одне важливе питання: про духовне і матеріальне в житті людини.

·         Чому саме «Лісова пісня»?

Це пісня лісу, а не про ліс, пісня створена в лісі. Мелодію цієї пісні складають лісові жителі. Пісня – це душа людини, отже, світи, поєднані у творі, - реальний і фантастичний.

·        
Подумайте, про кого Мавка сказала ці слова? Як ви розумієте зміст виразу?

Ні, любий, я тобі не дорікаю,

А тільки смутно,

Що не можеш ти

Своїм життям до себе дорівнятись.

У цьому творі є дві групи людей і їхнє життя:

вільне, красиве, духовно багате.

буденне, духовне, дріб’язкове.

Це не казка, а висока трагедія. Філософський твір, який утверджує великі вічні істини, дає відповідь на питання, що споконвіку хвилювали й хвилюють людство.

3. Дати письмові відповіді на питання текстового контролю

2. 
   

Хто з героїв драми-феєрії «Лісова пісня»…

1. …Не дав зрубати дуба, хоч за нього купці давали гроші немалі?
2. …Чудовим співом ніжної сопілки пробуджує від сну красуню Мавку?
3. …Не має волі своїм життям до себе дорівнятись?
4. …Царівна лісова з багатою душею і серцем, сповненим надії і любові?
5. …Поранила серпом навмисне руку, щоб не губить краси Русалки Польової?
6. …Лукава, ніби видра, і хижа, наче рись?
7. …Для збільшення господарських статків нехтує почуттям сина, що палко покохав лісову царівну?
8. …В драговині цупкій привик одвіку усе живе засмоктувати?
9. …Хоч водяного роду, проте зрадливу і лукаву має вдачу?
10. …Прагне усе живе і вільне ввести в «твердиню тьми і спокою»?
11. …Залицяючись до Мавки, не бачив в її очах торішнього кохання?
12. …Застерігав лісову красуню в тому, що треба обминати людські стежки, бо на них «раз ступиш – і пропала воля»?

4. Вивчити уривок напам"ять

МОНОЛОГ МАВКИ “ЛІСОВА ПІСНЯ”

“О, не журися за тіло!

Ясним, вогнем засвітилось воно,

чистим, палючим, як добре вино,

вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

 ляже, вернувшися, в рідну землицю, —

стане початком тоді мій кінець.

 Будуть приходити люди,

 вбогі й багаті, веселі й сумні,

 радощі й тугу нестимуть мені,

 їм промовляти душа моя буде.

Я обізвуся до них

 шелестом тихим вербової гілки,

 голосом ніжним тонкої сопілки,

смутними росами з вітів моїх.

Я їм тоді проспіваю все,

що колись ти для мене співав,

ще як напровесні тут вигравав,

 мрії збираючи в гаю..

 Грай же, коханий, благаю!”

23.03.2020р.

Тема: Контрольна робота за творчістю Лесі Українки

План роботи

1. Виконання тестових завдань

Хід роботи

1. Виконати тестові завдання

1. Укажіть рік виходу поетичної збірки Лесі Українки «Думи і мрії»:

А) 1893 р.;
Б) 1899 р.;
В) 1902 р.;
Г) 1910 р.

2. Перша поезія була написана письменницею у:

А) 5 років;
Б) 9 років;
В) 12 років;
Г) 15 років.

3. Який художній прийом визначає композицію твору Лесі Українки «Contra spem spero»?

А) Інверсія;
Б) антитеза;
В) паралелізм;
Г) анафора.

4. У вірші «Contra spem spero» Леся Українка використала давньогрецький міфологічний образ:

А) Зевса;
Б) Прометея;
В) Сізіфа;
Г) Аріадни.

5. Необхідно знайти тезу Лесі Українки, котра показує її ставлення до проблеми державності народу (за поемою «Бояриня»):

А) «Що сльози там, де навіть крові мало!»;
Б) «Не жаль мені життя, а жаль тії людини, що у мені живе»;
В) «…У нас, на Україні, перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її “мозок”;
Г) «Орлині крила чуєм за плечима.
Самі ж кайданами прикуті до землі».

6. У якому циклі Лесі Українки поезії мають таку жанрову специфіку: гімн, пісня, колискова, сонет, рондо, ноктюрн, сеттіна?

А) «Подорож до моря»;
Б) «Сльози-перли»;
В) «Мелодії»;
Г) «Сім струн»;
Д) «Романси».

7. Укажіть слово, пропущене у наведеній цитаті з твору Лесі Українки:

…, моя ти єдиная зброє.
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.

А) Думко;
Б) Мово;
В) Слово;
Г) Земле;
Д) Ниво.

8. Серед персонажів «Лісової пісні» Лесі Українки» не є міфологічної істотою:

А) Той, що греблі рве ;
Б) Той, що в скалі сидить;
В) Килина;
Г) Перелесник;
Д) Мавка.

9. Укажіть жанр твору за його визначенням: «Один із жанрових різновидів драми, якому властивий фантастично-казковий сюжет, неймовірні (з реального погляду) перетворення».

А) драматична поема;
Б) драма-феерія;
В) історична драма;
Г) казка;
Д) балада.

10. Який твір Лесі Українки вважається лебединою піснею поетеси?

А) Драматична поема «Оргія»;
Б) драматична поема «Бояриня»;
В) цикл «Подорож до моря»;
Г) цикл «Невільничі пісні»;
Д) лірико-драматична поема «Одержима».

11. Установіть відповідність між порами року і композиційними частинами твору «Лісова пісня», які з ними співвідносяться:

1) рання весна (провесна)
2) пізнє літо
3) весна — літо
4) осінь — зима

А) І дія;
Б) III дія;
В) пролог;
Г) II дія.

12. Установіть відповідність між назвою твору Лесі Українки і жанром:

1) «Сфінкс»
2) «Твої листи пахнуть зов’ялими трояндами…»
3) «Оргія»
4) «Лісова пісня»
5) «Давня казка»

А) драма-феєрія;
Б) казка;
В) драматична поема;
Г) поема;
Д) поезія в прозі;
Е) легенда.

26.03.2020 р.

Тема: Література рідного краю. Дніпропетровщина – поетичний та співучий край 

План роботи

1. Ознайомитися з творчістю поетів рідного краю.

Хід роботи

     Україна – це історія народу, який протягом багатьох років боровся за свою свободу і незалежність.

Україна – це рідна мова, яка, долаючи перешкоди і всілякі перепони, стала однією з найрозвинутіших мов світу.

Україна – наша Батьківщина. Василь Симоненко писав: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину!» Хочеться вірити, що здоровий глузд переможе в нашій країні, що настане мир.

 Дніпропетровщина – наша менша батьківщина, яка багата не тільки своїми ресурсами, але й талановитими митцями художнього слова, які страждають, коли вона страждає, і радіють разом із нею, прославляючи нашу Україну далеко за її межами.

Щоб стати поетом, самого лише бажання замало. Треба ним уродитися . Вища сила вкладає в сутність людську, ще до появи її у світ, кому більше, кому менше, талану проникати в невидимий для земної людини план буття.

Уміння вправно заримувати думки – це ще не поезія. Поезія починається  з одкровення – спершу для автора, а потім і для читача.

1.  Знайомство з письменниками та їхньою творчістю(зробити записи в зошитах)

           

У м. Павлограді  20 квітня 1939 року народилася Ганна Світлична.

Кожна епоха уславлена іменами видатних жінок, серед них: княжна Ольга, Євпраксія, Роксолана, Маруся Чурай, Леся Українка, Ліна Костенко. Поруч з цими іменами має право стояти і ім’я Ганни Світличної.

Ганна Світлична, без перебільшення, - явище. якого не знала жодна література світу. Своїм існуванням  вона немовби демонструвала тезу про первинність духу і вторинність матері. Інвалід з дитинства, квола тілом, ця жінка була велетнем духу”, - пише голова Дніпропетровської письменницької організації Віктор Савченко.

Ганна Світлична  з 7 років була прикута до ліжка важкою хворобою. Перенесла 8 операцій, але недуга не відступала від неї.

Росла без мами. Бо матуся померла ще тоді, коли Ганнуся була маленькою.

Шкільну науку опанувала вдома. Закінчила 3 курси Харківського університету, і це при тому, що все свідоме життя була прикута до ліжка.

Її життя  - це десятиліття болю  і страждань з якими навіть просто жити – справжній подвиг. Але вона не просто жила – болісно шукала свій шлях, своє місце у житті. Вона піднялася над собою, здолавши свій біль, яким була прикута до ліжка, мов Прометей до скелі, і стала справжньою поетесою своєї рідної України.

Вона автор 15 книг прекрасних віршів. Серед них: “Стежки неходжені весняні”, “Золоте перевесло”, “Сонячні причали”, “Дозрівання”, “Літозбір”, “Сьогодні і завжди”, “Зором серця” та ін.

Поезія Ганни Світличної перегукується зі словом – зброєю, словом – крицею геніальної української поетеси Лесі Українки, якій присвячує прекрасний вірш.

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ

Боюсь торкнутись імені твойого,

Але зоря, ота, що у вікні,

Твоя зоря, задумлива і строга,

Зорить подовгу уночі й мені.

Молюсь на неї , сподіваюсь їй,

Її тремтіння ніжно зберігаю.

Сім струн твоїх у тиші золотій,

Сім вічних струн в душі моїй співає.

І вже не знаю, на якій із хвиль

Моя ріка в твою впадає круто.

До слова – слово. Як до болю біль,

До думи – дума, як до рути рута.

І вже не знаю, у чиїм житті,

З ким це було, з тобою чи зі мною?

На барикади мужності круті

Встає дзвінка поезія до бою.

А слово і тремтить, і поспіша,

І чути наче дзвонів десь бриніння.

Й сміється мавка – зболена душа,

А у вікні зоря, оця, що й нині

І небо многомудре та хмільне,

Оце, що й Рині, вечорове небо.

І хай мене хтось тяжко дорікне

Нескромною причетністю до тебе.

Нехай! Та я, мов хвиля до ріки,

Мов зерня спрагле до свойого поля,

Таки причетна міцно й навпаки

До віри, до надій твоїх і болю.

Причетна від найпершого “люблю”.

Причетна до останнього “кохаю”.

Мою причетність, як судьбу мою,

Твоя зоря ген-ген благословляє.

Благославля, ще й сіє на уста,

На серце сіє ломикаменю сім’я,

А сім’я те, як сонце, пророста

І зацвіта твоїм правдивим ім’ям.

Кібець Юрій Іванович народився  6 серпня 1946 року в с. Котівка Магдалинівського району Дніпропетровської області. Закінчив історико – філологічний факультет Дніпропетровського університету. Працював учителем, журналістом, редактором видавництва “Промінь”, заступником директора Дніпропетровського музично – драматичного театру ім. Т.Шевченка.

Автор поетичних книг: “П’ята пора року”, “Оріль”, “Іменем закоханих”, “Зорі батьківського саду”, “Селянський  герб”, “Поцілунок крізь грати”.

Село Котівка , де народився поет, знаходиться на межі трьох областей:Дніпропетровської, Харківської, Полтавської.

Тому поет пише:

На три області півень співає,

На три області сонце сідає

Тут село моє степове

В нетипових  лівсах пливе.

Тут і граб, тут і дуб, і ялина,

І верба, і ліщина, й калина...

Ось тут, знову тут, там і тут –

Стука дятел, - берези ростуть.

Батьки  прищепили хлопцеві любов до праці, до свого села, до рідного краю. Тому не один твір поет присвячує річці свого дитинства і дає назву збірці поетичних творів “Оріль”

ЗАКУТКИ СТАРОЇ ОРІЛІ

Когось усе вабить

Стара Рига,

Мене ж погукала

Стара Оріль –

Ось річище те,

Де вбили  комбрига,

Де він тамував

Передсмертний біль.

Когось владно манить

Ореол “Ореанди”,

Мені ж найдорожчий

Орільський ліс –

Скільки отут

Зарито загадок,

Виборів Круппа

Солоних сліз...

Оріль – найчистіша

Річка Європи,

Як свідчить статечно

Довідник ООН.

...Лелека стоїть

За рікою навпроти,

Синіє за нею

Орільський льон.

Скільки тут вкрали

Полотна  і  мальовок!

Мальви – на скринях,

На полотні...

Крали дівчат

Їх сни кольорові

Срібло шукали

В козацькій труні.

Гумус вантажили

Фашисти в вагони, -

Кращий чорнозем

Де віднайти?

За гонами – гони,

За гонами – гони.

Земле орільська,

Я – це ти!

Це мене

Хотіли украсти,

Душу хотіли

Мою розтоптати.

Я вижив. Стою

Кажу: “Річко, здрастуй!

Нас не пригнобити,

Не роз’єднать.”

Читаючи вірші Юрія Кібця, ми сприймаємо його як глибокого лірика, бо поезії його насичені незвичайними художніми  образами і відзначаються багатою метафоричністю.

ОСІНЬ.

Незалежна, золотопежна

Осінь бенкетує по садах, -

То підпалить грушу обережно,

То опалий лист поверне в прах.

Ось туман старезну люльку палить,

Крекче, наче дід у курені.

Осінь – тут як тут:

На гострі палі

Глечики розвісить наливні.

Сушаться у сонячній сушарні

Яблука, гриби та гарбузи.

Приворотне зілля у кошарі

Зріє для дівочої сльози

П’є чаклунка – осінь пізні роси,

Б’є косою в перший льодостав:

Лиш мороз до сну її припросить

Щоби не ловила більше гав.

Василенко Олександра Дмитрівна народилася 10 серпня 1939 року у місті Апостолове.

Мама в тяжкі воєнні та післявоєнні роки працювала у колгоспі «Побєда».  А про тата вона говорила так : «свого татка зовсім не пам’ятаю. Мені і не було двох років, як він 29 червня 1941року пішов на війну, а через рік уже й загинув. Воював татко радистом. Все чекаю його…»

У повоєнні роки була голодною і холодною. Не було у що й вдягтися.

Вірші ніколи не писала ні в дитинстві, ні в юності. Навіть не думала про це.  Вперше написала віршовані рядки в 30 років, коли братика в армію провела. Все це так схвилювало, збентежило душу і вилилося віршованими рядками…  А пізніше не стало й мами, не легко було морально, так тяжко було перенести цей біль. І в ці найтяжчі дні вся біль душі прорвалась віршованими рядками. Вони й допомогли все перебороти й вижити.

Померла Олександра Дмитрівна 1 грудня 2001 року

Скарб, що ціни не має

Мамо, матусю рідненька,

Спасибі. Уклін до землі.

За добре, щире серденько,

За все, що дала ти мені!

Скарб золотий цей тримаю

В шухляді своєї душі.

Скрутно – туди зазираю,

І скарб диво-дивне вершить!

Блискавки відчаю гаснуть,

Хмари неспокою тануть.

Дякую, мамочко, красно

За скарб, що ціни не має!

Він не тьмяніє з роками,

Й іржа перед ним безсила.

Він надиха мене, мамо,

Має магічну він силу.

Михайло Чхан народився у 1926 році в селі Кам’янці, Апостоловського району. Учасник ІІ світової війни, демобілізувався  після тяжкого поранення. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. Працював в інституті на кафедрі. Дивуючи колег по роботі блискучими математичними здібностями, дивовижною пам’яттю, він відкрив у собі нікому не відомий талант поета. Своєю першою книгою “Не заходить сонце”, яка вийшла у 1959 році. М. Чхан  переконливо засвідчив свою   чітку позицію і громадську зрілість.

За радянських часів М.Чхан зазнав переслідування і гоніння за своє чесне, правдиве і відверте поетичне слово. Це його до певної міри зломило як людину дуже ранимого серця і призвело до передчасної смерті у 1977 році. У 1992 році зусиллями друзів поета в Дніпропетровському видавництві “Січ” була видана книга віршів М. Чхана “Зоря в піке”. Поет пішов від нас на 61 році життя. Пішов у розквіті своїх творчих сил. Великого таланту, але не втративши віру в світле майбутнє України і її народу. Про це він напише  в багатьох своїх віршах і поемах, а про себе скаже у вірші “Долі”.

ДОЛІ

Ти була мені підступним ворогом:

Кидала хлопчиськом у пожар.

З ніг збивала вивіреним порухом,

Зрадницьки штовхала з кручі в яр.

Серце покривала злоби накипом,

Сумнівом точила, мов іржа,

Пропікала і свинцем, і наклепом,

І щербила думку, мов ножа.

Я тобою шматаний і довбаний

Так, що клаптя цілого нема, -

Я тобою так тепер гартований.

Що зламаєш зуби ти сама

Ти мене топтала і проклятила,

Але я не проклинаю, ні:

Дякую, що й досі ти не зрадила

І навік лишилась при  мені!

 Чхан. Коротке, звучне, якесь загадково – незвичайне, в крайньому разі, неординарне життя його скінчилося в муках і в забутті.

У старого дуба зрубали –

Не д    іждались, щоб сам звалився,

Затріщав гілкам  и – руками,

І погасло. Мов очі листя...

Про творчість Чхана звідтоді більше не писали,  про нього  самого не згадували .

Вклонімося ж ми громадянській мужності та світлому таланту цього поета – земляка, дивосвіту поезії цього степового Апостола.

27.03.2020 р.

Тема: Життя і творчість Миколи Вороного, багатогранна діяльність поета. Творчість М.Вороного - перша декларація ідей і форм символізму.

План уроку

1. Життєвий і творчий шлях поета - новатора

2. Теорія літератури

3. Микола Вороний "Іванові Франкові"

4. Перегляд відео про Миколу Вороного Хід уроку

1. Ознайомитися із життєвим і творчим шляхом Миколи Вороного, біографічні відомості законспектувати

Історія української літератури поповнюється іменами письменників, творчість яких протягом тривалого часу була недоступною широкому колу читачів. Це стосується в першу чергу авторів кінця ХІХ — початку ХХ століття, мистецькій спадщині яких з різних причин дослідники не приділяли належної уваги. Цим пояснюється той факт, що ім'я Миколи Вороного, який один із перших в Україні звернувся до складного явища європейського модернізму та французького символізму зокрема, упродовж тривалого часу було майже невідоме широкому загалу. Нам випала чудова нагода ознайомитися із життєвим і творчим шляхом цієї неординарної особистості.

   

Микола Кіндратович Вороний (псевдоніми — Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sirius, Кіндратович, Микольчик; криптоніми — М. В., К-ич М., М-У-ко та інші) — першорядний поет, талановитий літературний та театральний критик, журналіст, актор, історик і публіцист, режисер, перекладач, відомий громадський діяч.

Народився майбутній поет 6 грудня 1871 року на Катеринославщині (сучасна Дніпропетровська область) у заможній родині ремісника, у якій зберігали давні українські традиції. Батько походив із селян, правнук гайдамаки, онук кріпака, якому свого часу вдалося записатися до міщан. Предком матері був освітній діяч XVII–XVIII століття, ректор Києво-Могилянської академії (1697–1702 рр.) Прокіп Колачинський.

Мати прищепила малому Миколці палку любов до української культури, народних звичаїв, повір'їв, до українських народних казок, пісень, легенд. Від неї хлопець перейняв захоплення поезією Тараса Шевченка, вивчив напам'ять поему «Катерина». Формуванню патріотичних почуттів сприяв дід по матері Павло, який, прослуживши двадцять п'ять років в уланському полку, не зрусифікувався, говорив чистою українською мовою. А прожив він майже сто років на степових просторах півдня України.

Коли хлопцеві виповнилося півроку, сім'я переїхала до Харкова. Дитинство його минало на мальовничих околицях міста — Гончарівці та Холодній Горі — серед дотепних та життєрадісних людей, які й у горі вміли жартувати. Спогади про ці роки Вороний проніс через усе життя, з них черпав естетичну й духовну наснагу.

Навчався він у початковій школі, потім у реальному училищі спочатку в Харкові, а пізніше в Ростові. На цей час припадає знайомство з пригодницькими романами М. Ріда, Ф. Купера, Ж. Верна, пробудження інтересу до громадянської лірики М. Некрасова, І. Нікітіна, С. Надсона. «Кобзар» стає настільною книжкою. З-під пера юнака з'являються перші власні творіння.

У Ростові М. Вороний бере участь у нелегальних народовольчих гуртках, читає заборонену літературу, організовує «Українську громаду». Після арешту його виключають з 7-го класу училища із забороною вступати до вищих навчальних закладів та проживати у великих містах Російської імперії. Три роки він перебував під наглядом поліції.

1893-го року М. Вороний у журналі «Зоря» (Галичина) надрукував свій перший вірш «Не журись, дівчино», присвячений Л. М. Старицькій. Після цього його поезії часто з'являлися в періодичних виданнях, альманахах, антологіях та збірниках.

Ідейним поводирем та кумиром М. Вороного на тривалий час став М. Драгоманов. Микола Кіндратович захоплювався його публіцистичними виступами, літературознавчими та суспільно-політичними й філософськими статтями. Йому подобалися громадянська пристрасність Драгоманова, високий гуманізм, глибока віра в неминучість поступального руху людства, щире вболівання за долю України, тверде переконання, що прийде час духовного відродження нації. «Мене манила і Європа, а головне — манила таємнича постать «властителя дум» радикальної… молоді — проф. Михайла Драгоманова. Від нього хотілося набути наукового знання і з його ближчою допомогою виробити й скласти свій політичний світогляд», — пізніше писав Вороний. Але ця зустріч, на жаль, не відбулася, Драгоманов помер 1895 року.

Юнак, позбавлений можливості здобути вищу освіту в Росії, виїхав за кордон і навчався спочатку у Віденському, а потім Львівському університетах на філософському факультеті. У Львові зблизився з І. Франком, якого вважав велетнем думки, а вплив його на себе — колосальним. Вороний навіть став хрещеним батьком сина І. Франка.

У Львові М. Вороний занурюється в роботу. Він працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Т. Шевченка, був режисером українського театру товариства «Руська бесіда», у редакції журналу «Житє і слово» вів рубрику «Вісті з Росії», допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час виконував обов'язки неофіційного редактора журналу «Зоря». Однак вплив на поета-початківця мають не тільки І. Франко та його однодумці, а також і французькі символісти Бодлер та Мореас, німецькі філософи-ідеалісти Шеллінг, Шопенгауер, Шлейєрмахер.

З 1897 року Вороний проживає на Східній Україні, протягом чотирьох років він актор театральних труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших.

1901-го року Вороний залишив сцену, служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова, але не припиняв активної літературно-громадської діяльності. На цей час припадає проголошення Вороним гасла «чистого мистецтва». У «Літературно-науковому віснику» він опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».

Переглянути учнівську презентацію

https://gdz4you.com/prezentaciyi/ukrayinska-literatura/mykola-kindratovych-voronyj-19845/

2. Законспектувати відомості з теорії літератури

Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця XIX — поч. XX ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії А. Шопенгауера, «теорії невідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки за допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Зумовлена цією установою поетика символізму вирізнялася глибоким культом «слова, як такого» («світ слова»), великою увагою до музичності, формальних пошуків, ускладнених образів й асоціацій, нахилом до таємничості, а то й містичності, що виявлявся особливо у використанні натяків і недомовок, в уживанні великих літер у деяких словах для підкреслення їх особливого значення тощо.

Символізм виник у Франції у 1880-х як реакція проти міщанства і позитивізму, зокрема проти поезії «Парнасців», натуралістичного роману й реалістичного театру. Основоположниками його були Поль Верлен і Стефан Малларме та їхні тодішні чи й пізніші учні — поети і есеїсти Анрі де Реньє, Сюллі-Прюдом, Поль Клодель, Поль Валері, Андре Жид, Сен-Поль Ру та ін. Своєю предтечею вони вважали Шарля Бодлера. Термін символізм вжив уперше і виклав програмово його позиції Жан Мореас. Згодом символізм поширився в інших країнах і став першою маніфестацією модернізму у світовій літературі і живописі.

Символісти вбачали мету мистецтва в тому, щоб утілити ідею у зрозумілий людині символ та розвинути її за допомогою нескінченних гармонійних варіацій. Тому поети-символісти іноді дивували читача згадками про звучання запаху, колір ноти, аромат думки.

У пошуках вічної Ідеї, вічної Істини символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, музичність, сугестію, багатозначність слів, аналогії, абстрагованість образів тощо. Усе це обумовлює і складність сприйняття символістських творів.

Найвідомішими представниками символізму у Франції є: П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме; у Бельгії — М. Метерлінк, Е. Верхарн, Ж. Роденбах; в Англії — О. Вайльд; у Німеччині — С. Георге, Г. Гауптман; в Австрії — Р. М. Рільке, Г. Гофмансталь; у Норвегії — пізній Г. Ібсен, К. Гамсун; у Росії — О. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий; в Україні — М. Вороний, Олександр Олесь, О. Слісаренко, Д. Загул, П. Тичина та інші.

3. Ознайомитися із твором "Іванові Франкові" та його аналізом

Альманах «З-над хмар і долин» був виданий М. Вороним 1903 року в Одесі. Вступну статтю поета про завдання альманаху цензура не тільки заборонила, «але й видерла її навіть з альманаху і мені не вернула. Що було його робити? Без вступу якось ніяково… Тоді я, одержавши якраз посланіє Ів. Франка до мене, написав відповідь на його посланіє і надрукував замість вступної статті, як introductio.

…Такі то були часи!» (З листа до О. І. Білецького від 9 квітня 1928 р.) У той час, коли не видавалося жодного журналу українською мовою, вихід альманаху став явищем визначним в історії української культури. А звинувачення М. Вороного в «декадентстві», хворобливому індивідуалізмі, втечі в світ ілюзій були безпідставними і несправедливими. Дбаючи про естетичне оновлення поезії та її тематичне «розкріпачення», письменник залишався громадянином, якого турбувала доля батьківщини.

У відповідь на Франкове «Посланіє» М. Вороний написав вірш «Іванові Франкові», якому передує епіграф із Ш. Бодлера: «Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність».

До речі, полеміка з І. Франком, а точніше, обстоювання свого творчого кредо, продовжувалася і в листуванні. Дякуючи Франкові за «Посланіє», в одному з листів М. Вороний писав: «До всього того я ще жадаю від поета ширшого обсягу, оригінальності і справжньої поетичної форми. Я не хочу виключно забиватись в тихий залив свого серця, я хочу бути лише цілим чоловіком… Риторизму не визнаю». Митець виступає проти однобокості життя, застерігає від впадання у крайнощі — або розум, або почуття. Але залишає за поетом право ховатися від дійсності у світ мрій, забираючи туди з собою читача, поетично змальовувати ідилічні картини життя — «чисту штуку», «ідейну, а не тенденційну», тобто народницьку.

ІВАНОВІ ФРАНКОВІ
відповідь на його посланіє

Ні, мій учителю і друже,
Про мене — все це не байдуже.
Життя з його скаженим шалом,
З погонею за ідеалом,
З його стражданням і болінням
І не вгамованим сумлінням,
Життя — се дві противні сили
між собою в бій вступили.
Одна з них — велетень-гнобитель,
А друга — геній-визволитель;
Його двосічна гостра криця
Влучна, як з неба блискавиця;
Але і велетень могучий
В руці тримає меч блискучий;
Страшні тяжкі його удари,
А ще страшніш — таємні чари…
Як маю я його цуратись
Чи від ударів ухилятись?
О ні! Я, взявши в руки зброю,
Іду за генієм до бою.
Рубаюсь з ворогом, співаю,
В піснях до бою закликаю
Всіх тих, що мляві чи недужі,
Чи під укриттям сплять байдужі.
І знаю я, що замість плати
Мене чекають кари, страти…
Та чи ж грізний удар обуха
Там, де буяє творчість духа?
Одна хвилина раювання
Там відкупляє всі страждання.
Бо то чуття свобідні, щирі
Бринять у святобливій лірі.
І прикро, як ураз зі мною
Стають, немовби теж до бою,
А справді для пихи своєї
З порожнім серцем фарисеї
І паперовими мечами
Вимахують над головами.
Хто кликав їх? Чого їм треба?
Чи хробакам потрібно неба?
Нехай ідуть всі ті нездари
На торговиці та базари!
Нікчемний крам, дрібні вигоди —
От їх найвищії клейноди!
Але коли повсякчас битись,
То серце може озлобитись.
Охляти може, зачерствіти,
Зав'януть, як без сонця квіти.
Душа бажає скинуть пута.
Що в їх здавен вона закута,
Бажає ширшого простору —
Схопитись і злетіти вгору,
Життя брудне, життя нікчемне
Забути і пізнать надземне.
Все неосяжне — охопити,
Незрозуміле — зрозуміти!
О друже мій, то не дурниці —
Всі ті щасливі небилиці
Про райських гурій, про Нірвану,
Про землю ту обітовану.
Вони тягар життя скидають
І душу раєм надихають.
Чи все ж те розумом збагнути,
Що дасться серцеві відчути?
І чи можливо без утрати
Свобідний творчий дух скувати?
І хто Поезію-царицю
Посміє кинуть у в'язницю?
Хто вкаже шлях їй чи напрямок?
Коли вона не зносить рамок?
В ній всі краси кольори сяють,
В ній всі чуття і змисли грають!..
До мене, як горожанина,
Ставляй вимоги — я людина.
А як поет — без перепони
Я стежу творчості закони;
З них повстають мої ідеї —
Найкращий скарб душі моєї.
Творю я їх не для шаноби;
Не руш, коли не до вподоби.
І ще скажу, мій славний друже,
Я не беру життя байдуже.
Високих дум святі скрижалі,
Всі наші радощі і жалі,
Всі ті боління, і надії,
І чарівливі гарні мрії —
Все, що від тебе в серце впало,
Не загубилось, не пропало…
Моя девіза — йти за віком
І бути цілим чоловіком!

Аналіз твору:

Як ви розумієте епіграф до поезії? (Автор окреслює коло питань, які намагатиметься розв'язати. М. Вороного як справжнього поета і громадянина не могло не цікавити питання про роль поета і поезії в житті людини.)

На яке питання у вірші-присвяті намагається знайти відповідь письменник і якого висновку доходить? (У вірші-присвяті «Іванові Франкові» М. Вороний намагається знайти відповідь на питання, чи має поезія бути зброєю в руках митця, чи призначення мистецтва відтворювати тільки прекрасне. Письменник доходить висновку, що митець не має права не реагувати на прояви суспільного життя, не боротися за щасливе майбутнє. Але водночас душа прагне естетичної насолоди, пізнання «надземного», тому й цю потребу митець має задовольнити.)

Які принципи власної поетичної творчості задекларував Вороний у творі? (Вороний у художній формі задекларував такі принципи власної поетичної творчості: інтуїтивне, позараціональне осягнення краси, вільний політ фантазії, розкуте вираження душевних переживань. Для митця визначальною стає ідея не тільки виходу поезії на новий етап естетичного розвитку, а й утвердження цілісної особистості поетагромадянина: «Моя девіза — йти за віком І бути цілим чоловіком».)

Яким постає перед нами образ поета у вірші? (Поет — борець, воїн, що закликає до бою «всіх тих, хто мляві чи недужі, / Чи під укриттям сплять байдужі». Життя він повинен охоплювати в усіх його проявах — «радощі і жалі», «боління і надії».)

Літературознавець С. Павличко вважала, що у цій поезії «віддзеркалилася … двоїстість Вороного». А як здалося вам? (Уже в перших строфах поет заперечує і французькому поетові, і собі, стверджуючи, що він не байдужий до «життя з його скаженим шалом, З погонею за ідеалом, З його стражданням і болінням». У цих рядках і виявляється суперечливість світогляду Вороного, його двоїстість. На переконання поета, життя — це боротьба велетня-гнобителя та геніявизволителя — двох антагоністичних сил. Місце поета — на боці генія, його завдання — боротися самому і закликати до боротьби «всіх тих, що мляві чи недужі, Чи під укриттям сплять байдужі». Але постійна участь у жорстокій битві може озлобити серце, очерствити душу, яка прагне «скинуть пута», «ширшого простору», «схопитись і злетіти вгору», забути «життя брудне, життя нікчемне… і пізнать надземне». Тому головне для поезії — краса.)

ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ:

Повідомлення 1

1910-го року Вороний оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Протягом 1911– 1917 рр. видав збірки поезій «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913), «Євшан-зілля» (1917). У цей період він часто публікує рецензії на твори молодих письменників і театральні вистави, пише статті про театр і драматургію.

Перша збірка Вороного «Ліричні поезії», яка вийшла 1911 року в Києві, сповнена музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913 рік) він іде шляхом естетизації, самозамилування ліричного героя. Дослідник творчості Вороного Василь Яременко підкреслює, що у своїх поетичних творах митець все частіше порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»), одним із перших вводить урбаністичні описи, використовує традиційні для європейської поезії мотиви, протиставляючи поетичну одухотвореність і буденність, утверджуючи нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриваючи трагізм духовної самотності (цикл «Осокор»). Однак модерністське художнє мислення не заважало Вороному писати твори, у яких він виражав щирі синівські почуття до народу, шану до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Є в його творчому доробку поезії, у яких висміюється національна обмеженість, псевдо-патріотизм з його антигуманістичною, аморальною сутністю («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).

Повідомлення 2

Поет привітав Лютневу революцію 1917 року. Вона захопила його своїм масовим ентузіазмом, свободою слова, а найбільше тим, що зняла заборону з його рідної мови. Скінчилося все швидко. Жовтневі події 1917-го розкололи світ. Насильство, кров безневинних жертв громадянської війни справили на М. Вороного гнітюче враження. Він не сприйняв радянської дійсності та емігрував за кордон 1920 року. Жив у Варшаві, де здружився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом.

1921-го року у Варшаві поет видав збірку «За Україну!», а невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. І ні на хвилину не випускав з поля зору події, що відбувалися в Україні.

Вісті були суперечливі й невтішні. Але то рідна земля, його Вітчизна. Там залишився його син. 1926-го року Вороний повернувся в Україну. Займався педагогічною діяльністю: вчителював на Кіровоградщині, завідував літературною частиною Київського оперного театру, багато перекладав із староіндійської, перської та японської мов, познайомив українського читача з кращими творами О. Пушкіна («Кам'яний гість», «Скупий лицар» та «Моцарт і Сальєрі»), М. Некрасова, А. Фета, Ф. Тютчева, Ю. Словацького («Мазепа»), Данте, В. Шекспіра, Г. Гейне, П. Верлена, М. Метерлінка. Для перекладу, на думку дослідників творчості митця, він добирав твори, що задовольняли його прагнення виховувати засобами літератури свідомих громадян, які вміють цінувати прекрасне. Не можна відкидати ще один мотив, який лежав у основі його діяльності, — вивести українську культуру, особливо ж поезію, на орбіту світової культури.

1929-го року у видавництві «Рух» вийшло найповніше видання творів Вороного «Поезії».

Повідомлення 3

Виступає Вороний активно і як журналіст: пише численні театральні рецензії, статті про малярство і графіку, спогади про Франка тощо.

Але палким прихильником революції Микола Вороний так і не став. Його ідейні та творчі шукання (автор маніфесту українського модернізму) та еміграція до Львова послужили приводом для репресій. Письменникові нагадали і його «буржуазно-естетську» творчість, і святкування 25-річного ювілею своєї літературно-мистецької діяльності (1919 рік) з Петлюрою — «гетьмана української поезії» з «гетьманом української армії». Першого разу НКВС засудить його до трьох років виправно-трудових таборів. Цей вирок синові Марку, який тоді ще перебував на свободі, вдасться пом'якшити, добившись заміни на заслання. Але твори, що видавалися і до, і після повернення, вилучать з публічного обігу.

Письменникові заборонялося жити в Києві.

Повідомлення 4

У вересні 1937-го року Микола Вороний приїхав у село Глиняне тоді Піщанобрідського району (сучасна Кіровоградщина, нині — у складі Добровеличківського району). Про перебування Миколи Кіндратовича у селі мало що відомо. Незаперечно, що тут, в українській провінції, він шукав спокою і затишку.

У селі Вороний перебував недовго — близько місяця, після чого прибув до Новоукраїнки. Тут оселився у міщанки Мотрі Голуб. Уже пізніше, у 1957-му, коли поета реабілітовували, вона свідчила, що був із нього постоялець сумирний, невибагливий, багато читав і писав, через що не любив, коли до його кімнати заходили і відволікали від роботи, їжу готував собі сам або харчувався в їдальні. Найкращим приятелем Миколи Кіндратовича у Новоукраїнці став завідувач місцевої бібліотеки Павло Андрієвський.

Прийшлого поета на роботу ніде не брали (очевидно, діяла відповідна вказівка органів), два тижні він пропрацював коректором у районній газеті, але й звідти його чемно попросили. Директор місцевої школи Зіновій Гомонюк, з яким Вороний познайомився у тій же бібліотеці, відмовив йому в роботі на підставі відсутності педагогічної освіти. Отож, жаданого спокою не було і тут: поет жив у злиднях, з відчуттям власної відкинутості, нереалізованості, непотрібності, у постійному переживанні за сина Марка, який був на той час уже в'язнем ГУЛАГу.

Весною 1938 року кілька десятків людей, серед яких був і Вороний, було арештовано.

Повідомлення 5

Справа № 3945, де містяться документи, які стосуються долі письменника, колективна: заарештовано тринадцятеро людей, переважно жителів сіл Глиняного, Піщаного Броду та сусідньої Гнатівки. Звинувачення стандартні: участь у контрреволюційній націоналістичній організації з метою створення самостійної Української держави та відриву її від СРСР. З протоколів допиту Миколи Вороного (їх два, практично однаковісіньких) видно, що жодного живого слова поета там немає. Стандартні сухі вислови, що формулюють версію слідчого, з якою Вороний, очевидно, згодився, розуміючи — протестувати даремно. Із заарештованих у справі ніхто Вороного навіть не знав. Але цього виявилося достатньо, щоб 29 квітня 1938 року всім їм винести смертний вирок.

7 червня 1938 р. вирок було виконано. Вороного розстріляно як ворога народу, твори його було заборонено.

27 вересня 1956 року правління Спілки письменників України надіслало прокуророві УРСР запит та творчу характеристику на Миколу Вороного. У запиті, підписаному Олесем Гончаром та Юрієм Смоличем, містилося прохання розглянути питання реабілітації репресованого поета. Розслідування, проведене у 1956–57 роках, засвідчило безглуздість звинувачень, що інкримінували Вороному.

10 листопада 1957 року рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного реабілітували.

4. Переглянути відео

30.03.2020р.

Тема: Єдність краси природи і мистецтва, образотворчі засоби в поезії М. Вороного "Блакитна Панна". Жіночий образ як сюжетний центр символістського твору "Інфанта". Мотив самотності людини.

План роботи

1. Робота над змістом вірша "Блакитна Панна"

2.Робота над змістом вірша "Інфанта".
3. Напам"ять вірш"Блакитна Панна".

Хід роботи

1. Прочитати статтю, законспектувати

 С. Єфремов про М. Вороного сказав: «Зразок поета-естета, що найбільше кохається у формі поезії,— жрець краси, пурист художнього слова. «Яка краса! Усе життя в акорди перелить, з високих дум і почуття нове життя творить!» — міг би сказати й про себе поет, якщо акордом вважати музику вірша». Найхарактерніша ознака віршів М. Вороного — музикальність. Він починав творити не стільки від словесного образу, як од музики. Для поета краса — богиня, «натхненна чарівниця», якій він ладен ставити храми і все віддати за красу. (Акцентуація уваги на епіграфі уроку.) Поетичні твори Вороного легкі, чисті, музикальні. Автор — співець ідеалів, тих недосяжних високостей, яких прагне душа людська, і разом співець серця, розбитого коханням.

Патріотична лірика Вороного — яскравий художній документ часу революційних перетворень: у ній акумульовано прагнення кращих синів нації збудувати свою державу.

Поезія М. Вороного — зразок високої естетики, заклик до формування «цілого чоловіка» (цілісної особистості), який відповідатиме критеріям Краси і Правди, буде аристократом духу. І. Франко називав цей стиль символізмом, стверджуючи: «Символізмом в поезії може бути все, не йдеться про алегорію, про підганяння дійсності до якихось заздалегідь прийнятих ідей. Йдеться лише про те, щоб поет, зображуючи певне явище, умів порушувати при цьому в нашій душі цілі акорди почуттів і уявлень, які б поривали нашу фантазію у якийсь далекий, безмежний простір, відкривали перед нами далекі горизонти думки і мрії, щоб. кожний вірш був неначе тісним віконцем в безкінечність».

Багато знавців доходять думки, що символізм — це не тільки поетична школа, якій притаманна певна сума виражальних засобів, а світобачення. Традиційно символізм у світовій поезії асоціюється з іменами Рембо, Малларме, Верхарна, Рільке, Блока, Бєлого, а в українській літературі — з іменами М.Вороного, О. Олеся, Г. Чупринки, П. Карманського, В. Пачовського. На відміну від європейського і російського символізму, в українському можна знайти менше містицизму, більше відгуків на життя, небайдужість до ідей національного визволення.

Крім рис символізму, в поезії М. Вороного відчутні риси неоромантизму і реалізму.

Микола Вороний "Блакитна Панна"

Має крилами Весна

Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах...

Сяє усміхом примар

З-поза хмар,

Попелястих, пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить

Майорить,

Довгождана, нездоланна...

Ось вона — Блакитна Панна!..

Гори, гай, луги, поля —

Вся земля

Їй виспівує: "Осанна!"

А вона, як мрія сну

Чарівна,

Сяє вродою святою,

Неземною чистотою,

Сміючись на пелюстках,

На квітках

Променистою росою.

І уже в душі моїй

В сяйві мрій

В’ються хмелем арабески,

Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні

Голосні

І сплітаються в гротески.

1912

Символізм	Неоромантизм	Реалізм
Весна — символ пробудження, молодості, кохання. Легкість, витонченість форми. Не зовсім зрозумілі, туманні асоціації.	«Емблематичність» весна — панна (дівчина красна). Зв’язок із фольклором (постійні епітети, поетичний паралелізм). Пісенність.	Краса весни як явища природи; піднесення душі під впливом краси природи. Єдність краси природи і мистецтва.

2. Робота над змістом вірша "Інфанта"

Інфанта — дитина, принцеса в Іспанії та Португалії.

Вірш «Інфанта» увійшов до поетичного циклу « Лілеї й рубін» (1907- 1922). У центрі твору – узагальнено – ідеалізований жіночий образ. Мотив захоплення красою жінки – наскрізний .

 (Демонстрація репродукції картини Дієго Веласкеса «Інфанта»)

У центрі поезії «Інфанта» - узагальнено – ідеалізований жіночий образ, який є сюжетним стрижнем твору. Згадка про революцію в даному випадку – це данина естетиці доби соціальних перетворень, ускладнена метафора.

• Подивіться ще раз на картину. Як ви думаєте, чому в поета виникла асоціація з революцією? (Можливо, через червоний колір).
• Знайдіть у творі авторські новотвори, неологізми. Яка їхня роль?
• Які образи поезії «Інфанта», на ваш погляд, символічні, які асоціації вони викликають, чому?

Микола Вороний "Інфанта"Різьблю свій сон... От ніби вчора ми
Зійшлись,— і стріча та жива.
На землю тканками прозорими
Лягли осінні дерева.

Акордами проміннострунними
День хвилював і тихо гас.
Над килимами вогнелунними
Венера кинула алмаз.

У завивалі мрійнотканому
Дрімала синя далечинь,—
І от на обрії туманному
Замиготіла ваша тінь.

Дзвінкою чорною сильветою
Вона упала на емаль,
А поза нею вуалетою
Стелився попелястий жаль.

Ви йшли, як сон, як міф укоханий,
Що виринає з тьми століть.
Вітали вас — мій дух сполоханий,
Рум’яне сяйво і блакить.

Бриніли в серці домінантою
Чуття побожної хвали,
Коли величною інфантою
Ви поуз мене перейшли.

Ви усміхнулись яснозоряно
Холодним полиском очей,—
І я схилився упокорено,
Діткнутий лезом двох мечей.

Освячений, в солодкій муці я
Був по той бік добра і зла...
А наді мною Революція
В червоній заграві пливла.

1907-1922

Аналіз твору(законспектувати):

Вірш «Інфанта» Вороного – чудовий зразок інтимної лірики, яка поєднується із рясними описами пейзажів. Микола Вороний у цьому вірші показав себе як вправний творець поезій і слів. Багатство художніх засобів робить вірш емоційним і мелодійним.

Тема:

Має крилами Весна запашна,
Лине все в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах…

Ідея:

Довгожданна, нездоланна…
Ось вона – Блакитна Панна!…

Художні тропи:

• епітети: весна запашна, прозорих шатах, вродою святою, неземною чистотою, променистою росою;
• метафори: сміючись на пелюстках, на квітках;
• порівняння: а вона, як мрія сна чарівна;
• анафора: має  крилами Весна запашна;
• окличні речення: ось вона – Блакитна Панна!; Їй виспівує:«Осанна!»

Поряд зі звичними, традиційними у фольклорі та в літературі засобами виразності (весна запашна, чарівна, у прозорих шатах, у серпанках) автор використовує біблійну урочисту лексику («Осанна!»), метафори («в душі моїй, в сяйві мрій в’ються хмелем арабески»), мистецькі терміни (арабески, фрески, гротески). І це надає творові непо­вторне інтелектуально-мистецьке естетичне забарвлення.

Образи-символи — Революція, червона заграва, меч — повернення до реалій часу, передчуття біди.

Вірш “Інфанта” виразно виявляє вплив на Вороного тенденцій французького та російського символізму. Уже перший рядок наголошує на формі сну – переконує читача в авторському намірі уникнути конкретики значення, вималювати абстрактно-умовний характер, створити узагальнено ідеалізований образ вічної краси. Велична голуба барва – символ безмежності простору – домінує в кольровій гамі вірша і увіразнює силует інфанти, здатної своєю появою викликати в серці ліричного героя чуття побожної хвали.

Сповнена цікавих неологізмів (промінострунними, мрійнотканному, вогнелунними, яснозоряно), наповнена новими лексичними значеннями (дзвінкою чорною сильветою), порівняннями (вуалею стелився), метафоричними епітетами (попелястий жаль), які разом витворюють блискучий взірець модерністської поезії.

Під текстом Вороний залишив напис: “Накидано 1907р. Викінчено 1922р.” Ця авторська заувага пояснює особливість останнього катрена, в стуктурі якого відчувається певний дисонанс: два перші рядки – образ героя, сповнений бодлерівської символіки, два наступних – образ Революції, що випливає над ліричним героєм у червоній заграві.

Віршовий розмірТвір виявляє майстерність версифікації Вороного – поета:

• чотирядкова строфа з перехресним римуванням, чергування дактилічної і чоловічої рим
• розмір – 4- стопний ямб з пірихиєм, інтимна лірика.

3. Вірш "Блакитна Панна" вивчити напам"ять

02.04.2020 р.

Тема: Життя і творчість Олександра Олеся, світоглядні переконання митця. Неоромантичні й символістські тенденції у вірші "З журбою радість обнялись"

План роботи
1. Біографічні відомості Олександра Олеся
2. Літературна діяльність
3. Аналіз вірша "З журбою радість обнялись"

Хід роботи
1. Ознайомитися із біографічними відомостями Олександра Олеся, законспектувати в зошиті

Посеред літа 1944 року далеко від рідної землі, на чужині, помирав відомий український поет. Біля нього, схилившись над мольбертом, Художник закінчував портрет. Поет довго вдивлявся в нього і потім слабкою рукою підписав: “Олесь”.

Це був останній автограф Олександра Олеся.

1878 – 1944

Народився в Кризі (Білопілля). Батька не стало, коли хлопчикові було 11 років. Мати родом з Харківщини.

Тут часто бував у діда. У 4 роки навчився читати. Перший вірш написав російською мовою у 9 років.

Вдома був “Кобзар”, який добре знав.

У 14 років – Харківське землеробське училище. Вивчав мови ( індійську, польську, болгарську, сербську) . Багато читав. Любив театр. За багато кілометрів ходив, щоб подивитися якусь п’єсу.

Злидні. Вступив до Київського політехнічного інституту, але не мав змоги заплатити за навчання. У 1903 році – став студентом Харківського ветеринарного інституту.

Весь час працював. Брав живу участь у студентському громадському житті.

У 1903 році поїхав до Полтави на відкриття пам’ятника І. Котляревському. там познайомився з багатьма письменниками. Часто бував у Алчевських, де читав свої вірші. Але коштів на випуск власної книги не мав.

Перша книга таки вийшла у 1907 році в Петербурзі, у 1909 – друга.

Був неабияким музикантом: грав на арфі, лірі, кобзі. Леся Українка визнавала, що “він випередив її як ліричний поет”.

Після революції виїхав за кордон спочатку як аташе. Додому не повернувся й залишився на чужині в добровольному вигнанні. Дуже шкодував про це пізніше.

За кордон виїхали дружина і син Олег.

У перші роки перебування за кордоном виявляв громадську активність. Редагує емігрантські журнали. У 1923 році переїхав до Чехословаччини, з 1933 року мешкає в Празі.

Якийсь час був головою Спілки українських письменників і журналістів у Празі. Дуже журився за батьківщиною:

О, принесіть як не надію,

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її і так застигну, так зомлію…

Хоч кухоль з рідною водою!

Жив переважно в полоні своїх страждань і суму. Ностальгія давила його. Дізнавшись про загибель сина Олега у фашистському концтаборі Заксенхаузені, втратив свідомість і прожив після цього недовго. Друзі поховали поета на празькому кладовищі Ольшани.

Через 4 роки померла дружина, її поховали у тій же могилі, що й чоловіка. Залишився син (позашлюбний) Олександр Олександрович Кандиба – який і сьогодні живе у Празі.

Творчість:

Виразно поділяється на два періоди:

1. Між революціями 1905 і тысяча девятисот семнадцатого років

2. З 1919 року (емігрантський)

Перший період: поетичні збірки “З журбою радість обнялись” (1907), “Будь мечем моїм!” (1909), “Книжка третя” (1911), “Драматичні етюди” (1914), “Поезії” (тысяча девятисот семнадцатого), “На хвилях” (1918, книжка в світ не вийшла, але був зроблений набір),.

Перекладач: 1912 – “Пісня про Гаявату” Г. Лонгфелло, казки В. Гауфа, арабські казки тощо.

В еміграції: “Чужиною” (1922), “Княжа Україна” (1922, надрукована у 19300, “Перезва” (1921), “Поезії” (1931), “Кому повім печаль мою?” (1932), поема-реквієм “Терновий вінок” (1938), поема-збірка “Цвіте трояндами” (1939). Залишилися неопублікованими кілька збірок поета, що охоплюють творчість останніх років. Низка сатиричних п’єс.

Більшість із них загублені, але є надія, що вони віднайдуться, як і поетичні збірки.

Останній спалах творчості – драматична поема “Ніч на полонині” (1941), яка дуже популярна у Словаччині.

Переглянути презентацію

https://naurok.com.ua/prezentaciya-zhittya-y-tvorchist-oleksandra-olesya-134126.html

Переглянути відео

ЦЕ ЦІКАВО!!!!!

10 фактів з життя Олександра Олеся і деякі з його поезій. 

1. Справжнє ім'я — Олександр Іванович Кандиба. Олесем його називала дружина. У результаті поет почав друкувати інтимну лірику (а згодом й інші твори) саме під таким псевдонімом.

В дитинстві ще… давно, давно колись
Я вибіг з хати в день майовий…
Шумів травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились…

Весь Божий світ сміявсь, радів…
Раділо сонце, ниви, луки…
І я не виніс щастя-муки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів…

1904

2. Народився він у селі Білопілля Харківської губернії 5 грудня 1878 року. Там він закінчив початкову школу та училище.

3. Під час навчання у Харківському ветеринарному університеті самостійно вивчав польську, сербську та болгарську мови. У той же період, на відкритті пам'ятника Котляревському у Полтаві, зустрівся з Панасом Мирним, Лесею Українкою та іншими культурними діячами того часу. В результаті вирішив повністю перейти на українську мову.

4. Писати вірші почав у віці 15 років, у рукописних журналах «Комета» та «Первоцвіт». Перший вірш Олександра Олеся був надрукований у 1905 році в альманасі «Багаття».

З журбою радість обнялась… 
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх. 
І з дивним ранком ніч злилась, 
І як мені розняти їх?!
В обіймах з радістю журба. 
Одна летить, друга спиня… 
І йде між ними боротьба, 
І дужчий хто — не знаю я…

1906

5. Перша збірка поезій, «З журбою радість обнялась» вийшла у 1907 році коштом мецената Петра Стебницького. Завдяки історикині Олександрі Єфименко, книга отримала широкий розголос. Після закінчення університету Олександр Олесь намагався знайти професію хоч якось пов'язану з творчою діяльністю — у газетах чи видавництвах. Проте результату це не дало, внаслідок чого поет 10 років працював ветеринаром на Дарницькій скотобійні в Києві.

6. За роки життя поет видав 10 збірок поезії. Оскільки авторську назву другої книги («Будь мечем моїм!..») не пропустила цензура, Олесь назвав її «Поезії. Кн.ІІ» і надалі продовжував нумерувати нові збірки римськими цифрами.

Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни,
І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася міць шалена,
Як буря, все живе схопила, пройняла, —
І ось, — дивись, в руках замаяли знамена,
І гімн побід співа невільна сторона...

Уривок з вірша «Яка краса: відродження країни!», 1908

7. У 1919 році, рятуючись від більшовизму, Олександр Олесь з дипломатичним паспортом виїздить до Угорщини, залишаючи у Києві сім'ю. Через 4 роки Червоний хрест допомагає вивезти з УРСР дружину та сина.

8. Під час еміграції довгий час працював в уряді УНР в екзилі. У 1921 році поет допомагав закордонному українському товариству в справах надання допомоги голодуючим.

Коли я вмер — забув, не знаю…
Я в чорній прірві забуття…
О краю мій, коханий краю,
Коли ж це стратив я життя?!
І скільки вже минуло років,
Як мертвий я лежу в труні,
Лежу, не чуючи пророків
І не палаючи в огні?..

І сниться сон мені: неначе
Десь на холодній чужині
Якийсь вигнанець гірко плаче
І заздрить мертвому мені.

4.X.1925

9. У 1921 році видає збірку «Перезва», де у саркастичному стилі висміює українців-емігрантів. Через двозначність висловлювань книгу критикувала інтелігенція. У свою чергу, в СРСР збірку видали, скориставшись двозначністю ідей поета.

10. Помер поет у 1944 році, через місяць після отримання звістки про смерть сина Олега Ольжича у концтаборі Заксенгаузен.  Був похований на Ольшанському кладовищі у Празі.

3 січня стало відомо про ексгумацію тіл Олександра Олеся та його дружини. Пізніше родичі поета погодились на перепоховання поета в Україні.

Місце — алея почесних поховань Лук’янівського кладовища.

2. Ознайомитися із літературною діяльністю Олександра Олеся

3. Ознайомитися із віршом "З журбою радість обнялись"

З журбою радість обнялась…
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх,
І з дивним ранком ніч злилась
І як мені розняти їх?!
В обіймах з радістю журба,
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто – не знаю я…
Тепер в маю, тепер весною,
Коли цвіте весь божий світ,
Зацвів небесною красою
Очей твоїх небесний цвіт.
І це весною, це в маю
Обсипав душу він мою!
Шумлять, співають ниви, луки…
Як пісня, вся душа моя,
А де її слова і звуки?!
Мовчу, мовчу, о боже,я.
Ні, ні! Тепер, тепер в маю,
Скажу, признаюсь, що люблю!
Забуду все. Лишу твої уста…Вони, як перший цвіт кохання,
Як хмарка ніжно золота                                                                                                        В журливий час смеркання.                                                                                                  Усмішка їх миліша снів,                                                                                                        Що сняться раз єдиний,                                                                                                        Про них, про них мій буде спів.                                                                                          Останній, лебединий.                                                                                                             Заповнити паспорт твору                                                                               Автор:                                                                                                                              Назва:                                                                                                                                    Рід:                                                                                                                                        Вид лірики:

Жанр твору:
Провідний мотив твору:
Тема:
Образи твору:
Художні засоби твору:

03.04.2020р.

Тема: "Чари ночі" Олександра Олеся - перлина інтимної лірики. Мотив краси, кохання й молодості. Експресивне висловлювання патріотичних почуттів у вірші "О слово рідне! Орле скутий!.."

План роботи                                                                                                                1.Аналіз твору "Чари ночі"                                                                                                       2. Аналіз вірша "О слово рідне! Орле скутий!.."                                                                  3. Поезія напам"ять("Чари ночі")                                                                                          Хід роботи У літературний процес Олександр Олесь увійшов і утвердився як тонкий лірик, співець краси й сили кохання, природи й долі рідного краю, поет надії і віри. Читачів буквально зачаровували алітера­ції та асонанси поезій Олеся, а його щире, проникнуте співчуттям до знедолених слово викликало співпереживання й довіру.                                                                                  1. Прочитати вірш "Чари ночі", заповнити паспорт твору                                 
Олександр Олесь "Чари ночі"  
https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=848                                                                             
   Аналіз твору:

Літературний рід: 
Жанр: 
Вид лірики: 

Провідний мотив: 

Віршовий розмір: 

Тема:

Матеріал для самостійного опрацювання:

Поезія стала улюбленою народною піснею «Сміються, плачуть солов’ї…». Вона сприймається як гімн юності, пісня коханню, як уславлення органічної єдності життя людини і природи. Святковий бенкет весни, коли «уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок Воркоче»,природно відтінює «летючу мить життя» людини, нагадує, що життя — тільки «єдина мить».

Поезія сповнена вітаїстичних, тобто життєлюбних мотивів, які прославляють філософію життя ліричного героя, його закоханість у красу буття і людини.                                                                                Для вирішення ідейно-художнього задуму автор вибрав кільцеву композицію твору, яка є важливим складником авторської концентрації почуттів, відтворення динаміки розгортання ліричного сюжету. Лірична оповідь у поезії складається з трьох суб’єктів:

• власне автора;
• ліричного героя;
• «ти», тобто адресата, умовного співрозмовника.

Ця поезія — заклик не забувати, що життя — мить, яка так швидко спливає, тому треба насолодитися кожним прожитим днем, кожною хвилиною:Лови летючу мить життя!..
Гори! Життя — єдина мить,
для смерті ж — вічність ціла.

2. Прочитати та проаналізувати вірш "О слово рідне! Орле скутий!"

Громадянська лірика — це особиста позиція поета в суспільстві, його пе­реконання, ідеали, ставлення до рідної мови, до національної культури, іс­торії, іншими словами — сила, привабливість, правдивість, краса і цінність його поетичного слова для сучасних і наступних поколінь.

Олександр Олесь

"О слово рідне! Орле скутий!.."

О слово рідне! Орле скутий!..

Чужинцям кинуте на сміх!

 Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам’ятно забутий.

 О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких,

Шовковий спів степів широких,

Дніпра між ними левій рев…

О слово! Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань!

Вгорі спинися,

Осяй мій край і розтелися

Дощами судними над ним!

Заповнити паспорт твору:

Літературний рід: 
Жанр: 
Вид лірики: 

Провідний мотив: 

Віршовий розмір: 

Тема:

3. Вірш "Чари ночі" вивчити напам"ять

06.04.2020 р.

Тема: Література рідного краю. Поети Дніпропетровщини

План роботи

1.Презентаційний матеріал

2. Створення власної презентації

Хід роботи

1. Переглянути презентацію, законспектувати

https://super.urok-ua.com/prezentatsiya-pismenniki-dnipropetrovshhini-dlya-uchniv-serednih-ta-starshih-klasiv/

2. Створити власну презентацію про одного з письменників Дніпропетровщини

09.04.2020р.

Тема: Контрольне тестування

План роботи

1. Контрольне тестування

Хід роботи

1. Виконати контрольне тестування

Творчість М.Вороного, Олександра Олеся

1. Які тенденції наявні у творчості О.Олеся?
А Імпресіоністичні, експресіоністичні;
Б імпресіоністичні, неоромантичні;
В неореалістичні, експресіоністичні;
Г неоромантичні, символістські.

2. Визначте віршовий розмір поезії О.Олеся "О слово рідне!"Визначте художні засоби твору.

О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев…

3. У центрі якої поезії змальований узагальнено-ідеалізований
жіночий образ?А «До моря» М.Вороного;
Б «Інфанта» М.Вороного;
В «Чари ночі» О.Олеся;
Г «З журбою радість обнялась…» О.Олеся.

4. Визначте віршовий розмір поезії О.Олеся «Чари ночі».Визначте художні засоби твору.

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її,—
Знов молодість не буде!»

5. Неправильним є твердження:

А) Микола Вороний – апологет декадентства;

Б) Микола Вороний – «ідеолог» модернізації української літератури;

В) Микола Вороний належить до когорти «розстріляного відродження»;

Г) Микола Вороний переклав «Інтернаціонал», «Варшав'янку» та «Марсельєзу» українською мовою.

6. Творчість Миколи Вороного стала першою декларацією ідей та форм:

А) неоромантизму;

Б) імпресіонізму;

В) символізму;

Г) футуризму.

7. Перша публікація М.Вороного:

А) вірш «Інфанта»;

Б) переклад «Інтернаціоналу»;

В) поема «Євшан-зілля»;

Г) вірш «Не журись, дівчино».

8. За родовою ознакою твір М.Вороного «Блакитна панна»:

А) ліричний;

Б) ліро-епічний;

В) епічний;

Г) драматичний.

9. За жанровою ознакою твір М.Вороного «Блакитна панна»:

А) сонет;

Б) елегія;

В) ліричний вірш;

Г) пісня.

6. Твір М.Вороного «Блакитна панна» належить до такої тематичної групи, як:

А) патріотична;

Б) філософська;

В) пейзажна;

Г) інтимна.

10. У творі М.Вороного «Блакитна панна» звучить мотив:

А) краси перших почуттів;

Б) цілісної, багатогранної людини;

В) возвеличення краси природи навесні;

Г) захоплення красою жінки.

11. Домінуючим художнім засобом у творі М.Вороного «Блакитна панна» є:

А) метафора;

Б) символ;

В) тавтологія;

Г) персоніфікація.

12. Прочитайте текст.

А вона, як мрія сна

Чарівна,

Сяє вродою святою,

Неземною чистотою,

Сміючись на пелюстках,

На квітках

Променистою росою.

У рядках НЕ використано такий художній прийом, як

А) порівняння;

Б) епітет;

В) персоніфікація;

Г) символ.

13. Прочитайте текст.

І уже в душі моїй

В сяйві мрій

В'ються хмелем арабески,

Миготять камеї, фрески,

Гомонять-бринять пісні

Голосні

І сплітаються в гротески.

У рядках використано такий художній прийом:

А) синекдоха;

Б) метонімія;

В) метафора;

Г) оксиморон.

14. Неправильним є твердження:

А) Справжнє прізвище Олександра Олеся – Кандиба;

Б) Олександр Олесь належить до когорти «розстріляного відродження»;

В) Олександр Олесь – поет-лірик, нової символістської літератури;

Г) Символіка – вираження ідей, понять або почуттів за допомогою знаків-символів.

15. Домінантними у творчості Олександра Олеся були ознаки такої стильової течії, як:

А) реалізм;

Б) імпресіонізм;

В) символізм;

Г) футуризм.

16. Перша поетична збірка Олександра Олеся мала назву:

А) «З журбою радість обнялась»;

Б) «Чужиною»;

В) «Перезва»;

Г) «Кому повім печаль мою».

17. За родовою ознакою твір Олександра Олеся «Чари ночі»:

А) сонет;

Б) романс;

В) ліро-епічний;

Г) драматичний.

18. Твір Олександра Олеся «Чари ночі» належить до такої тематичної лірики, як:

А) філософська;

Б) інтимна;

В) пейзажна;

Г) патріотична.

19. До характеристики строфи поезії Олександра Олеся «Чари ночі»:

Лови летючу мить життя!

Чаруй, хмілій, впмвайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся!

НЕ має відношення такий термін, як

А) метафора;

Б) ямб;

В) інверсія;

Г) риторична фігура.

20. Провідний мотив твору Олександра Олеся «Чари ночі»:

А) оптимістичний погляд на життя;

Б) краса літньої української ночі;

В) сенс людського життя;

Г) краса життя і кохання.

21. Для аналізу твору Олександра Олеся «Чари ночі» зайве поняття:

А) паралелізм;

Б) контраст;

В) символіка;

Г) персоніфікація.

22. Прийом обрамлення використано в такому творі Олександра Олеся, як:

А) «З журбою радість обнялась»;

Б) «О слово рідне! Орле скутий!»;

В) «Чари ночі»;

Г) «По дорозі в казку».

23. За родовою ознакою твір Олександра Олеся «О слово рідне! Орле скутий!»:

А) епічний;

Б) ліричний;

В) ліро-епічний;

Г) драматичний.

24. За жанровим різновидом твір Олександра Олеся «О слово рідне! Орле скутий!»:

А) сонет;

Б) ліричний вірш;

В) елегія;

Г) ода.

25. Твір Олександра Олеся «О слово рідне! Орле скутий!» належить до такої тематичної групи, як:

А) філософська;

Б) інтимна;

В) пейзажна;

Г) патріотична.

27. Романсом є твір:

А) «О, панно Інно….»;

Б) «Чари ночі»;

В) «Блакитна панна»;

Г) «Молюсь і вірю»;

Д) «Ви знаєте, як липа шелестить…».

28. Блавати, камеї, фрески – ці образи емоційно наснажують поезію:

А) «Арфами, арфами..»;

Б) ) «Ви знаєте, як липа шелестить…»;

В) «Блакитна панна»;

Г) «Чари ночі»;

Д) «Різдво».

10.04.2020р. 

Тема: Стильове розмаїття мистецтва 1920 - х років. Поняття "розстріляне відродження"

План роботи

1. Словникова робота

2. Теоретичний матеріал з теми

3. Відеопрезентація

Хід роботи

20-30-ті роки ХХ ст.— час, який  міг би стати «золотою добою» українського мистецтва, а перетворився на одну з найтрагічніших сторінок. Саме тоді українське письменство до-сягло якісно нового, сказати б, європейського рівня, про що свідчить багато факторів. Головний серед них — те, що це вже була література вільна, упевнена в собі, позбавлена малоросійського комплексу меншовартості.
Літературознавець Ю. Лавріненко  писав:
Комусь дано діла творить великі,
Що ниткою простягнуться в віки,
А з мене досить,
Що не був дволикий,
Що серця не міняв на мідяки.
Не зрадити правді, своєму високому покликанню поета, своєму народові — у ту страшну епоху було подвигом.

20—30-ті роки XX ст. насичені багатьма доленосними історичними подіями; стали природною межею нової та новітньої літератури; українські митці активно шукали свої шляхи в літературі; розпочався поділ на «своїх» і «чужих»; тоталітарний режим набирав обертів: влада все жорсткіше втручалася в мистецький процес і намагалася його контролювати

1. Робота зі словником літературознавчих термінів.

Модернізм (від фр. modernisme) — загальна назва різноманітних напрямків у літературі, мистецтві ХХ ст. (неокласицизм, неореалізм, футуризм, неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм та ін.). Загальна стильова ознака — тенденція до панестетизму, символізації, ідеалізації та романтизації зображуваного. Для українського модернізму характерний синтез різних стилів.

Соціалістичний реалізм (соцреалізм) — організований за чіткою програмою літературний метод, який передбачав оспівування комуністичної партії і її провідної ролі в житті народу, у будь-яких сферах; піднесення борця, будівника нового суспільства; ідеалізацію людини як носія кращих моральних якостей, вихованих соціалістичною системою. Художня дійсність зображувалася «лакованою», прикрашеною, лише з позицій правлячого класу, партії; конфлікт полягав у боротьбі проти чужих ідей, за ідеологічну спільність та однодумство.

Постмодернізм (від фр. post — після + modernisme) — загальна назва літературно-мистецьких течій кінця ХХ — початку ХХІ ст. (можливо, елементи постмодернізму з’явилися у творах українських письменників і раніше). Для цього напряму характерні інтертекстуальність (приховане та явне використання чужих текстів), гра зі словом, багатозначність, зміщення часу і простору, «віртуальний історизм» тощо.

2. Прочитати статтю, законспектувати

Розвиток української літератури цього періоду позначено боротьбою за національне самоствердження, власну незалежну державу, яка є найважливішим гарантом виживання культури та повноправного входження нації до європейської та міжнародної спільноти.

З майже 300 українських письменників, які працювали в 30-х роках ХХ століття, живими лишилося тільки 36. Лише 7 із них померли своєю смертю.

За одне десятиліття було знищено 80 % української творчої інтелігенції, серед них багато письменників.

Нова еліта на початку ХХ століття розвивала експресіонізм, символізм та неоромантизм із вірою в те, що цьому мистецтву буде місце у вільній Україні. Літератори об'єднувались у групи, формували власні школи, підштовхували суспільство орієнтуватись на європейську культуру.

Період розстрілів та переслідувань почався в 1933 році, коли Микола Хвильовий застрелився, а перед тим за ґрати посадили його найближчого соратника — письменника Михайла Ялового, і тривав по 1937 рік.

Кульмінацією тих трагічних подій було 3 листопада 1937 року. В честь 20-річчя Жовтневої революції було розстріляно понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації — в урочищі Сандармох, що на Соловках (Архангельська області, Росія). Серед них був розстріляний Лесь Курбас (засновник театру-студії «Березіль», режисер і драматург), Микола Куліш, яскравий драматург, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, який у перспективі мав стати найвидатнішим романістом України, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Микола Зеров, неймовірно освічений поет, Михайло Яловий та інші.

Це одна з найчорніших сторінок в українській історії. А за тиждень НКВС забрало життя у понад тисячі ув'язнених. 200 з них були гордістю України, найяскравіші українські інтелектуали. Наприкінці 30-х ХХ століття диктатору Й. Сталіну треба було розправитися з усіма, хто смів бачити недоліки в радянській владі. До того, як розстріляти, репресивна машина кілька років протримала в'язнів у соловецьких таборах. Голод, хвороби, постійний холод і примусова праця — так ворогів народу перевиховували. Врешті — засудили до страти. Репресії торкнулися абсолютно усіх республік СРСР. Однак дослідники переконані: найбільших втрат зазнали саме українці.

М. Драй-Хмару, В. Филиповича було репресовано і фізично знищено в сталінських таборах, а їхні твори на тривалий час вилучено з літературного процесу.

Натомість, досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їхніх публікацій на початку і наприкінці 1930-х рр.

Так, за оцінкою Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — з них друкувалися лише 36 (13,9 %). За даними організації, 192 із «зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.

Ці дані добре узгоджуються з мартирологом українських письменників «Олтар скорботи» (чільний укладач — Олекса Мусієнко), який налічує 246 письменників-жертв сталінського терору. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників, репресованих іншими режимами, зокрема періодом нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), російської імперії (11), австро-угорщини (3) та ін. За іншими даними, з 260 українських письменників було репресовано 228.

Для порівняння також слід зазначити, що станом на червень 1934 року лише 193 особи було офіційно визнано приналежними до Спілки письменників України, тільки 120 з яких були її дійсними членами.

Українська література ХХ століття як новий етап в історії національної культури

На розвиток української літератури цього періоду вплинули такі історичні події:

1. Лютнева революція 1917 року і визвольні змагання українського народу 1917-1920 рр.

2. Масове знищення українського селянства та інтелігенції, яке розпочалося 1929-1930 рр. і досягло апогею 1934 р.

3. Голодомор 1932-1933 рр. та перший з'їзд радянських письменників 1934 р., що поклали початок повній уніфікації літературного процесу на теренах СРСР.

4. Друга світова війна 1939-1945 рр. і об'єднання західних та східних українських земель у складі УРСР.

5. Спроба лібералізації життя радянського суспільства М. Хрущовим, що почалася після смерті Й. Сталіна (1953 р.) та ХХ з'їзду КПРС (1956 р.).

6. Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.

Саме тому літературний процес ХХ століття традиційно поділяють на такі періоди:

□ 1920-1930 рр.

□ 1940-1950 рр.

□ 1960-1990 рр.

У центрі уваги української літератури 20-х років було становлення нової української людини, яка пройшла крізь буремні роки революції та активно стверджувала себе у нових умовах життя. Однією з панівних була також ідея боротьби з так званим комплексом «малоросіянства», тобто прагнення позбутися психологічної категорії рабства, нижчевартості та провінційності як спадщини колоніального минулого.

Значною подією стала літературна дискусія 1925-1928 рр., яку розпочав М. Хвильовий. Упродовж 1925-1926 років з'явилася низка памфлетів, у яких письменник виступав проти примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світового та, в першу чергу, західноєвропейського мистецтва. До дискусії приєдналися майже всі провідні письменники та літературні критики, включаючи емігрантів. У дискусію втрутилася партія й особисто Й. Сталін, написавши листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26.04.1926 р., в якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, на якому було засуджено позицію М. Хвильового. Під політичним і моральним тиском письменник змушений був визнати свої «помилки». Невдовзі мусила заявити про саморозпуск ВАПЛІТЕ. Поряд із М. Хвильовим та ВАПЛІТЕ мішенню партійної критики стали інші «попутницькі» угрупування, насамперед «неокласики» (М. Зеров, М. Рильський, О. Бургардт (Юрій Клен), М. Драй-Хмара, П. Филипович). Літературна дискусія 1925-1928 рр., з одного боку, мала позитивні наслідки, стимулювавши висловлення багатьох плідних ідей та поглибивши самоусвідомлення українського письменства, а з іншого — внаслідок втручання Комуністичної партії вона стала певним ідеологічним етапом у підготовці масових репресій проти української інтелігенції.

Довідка

Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) — літературне об'єднання в Україні. Виникло в Харкові, існувало з січня 1926 по 28 січня 1928 року.

Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури.

Приймаючи офіційні вимоги комуністичної партії, у питаннях літературної політики ВАПЛІТЕ займало незалежну позицію і стояло на засадах творення нової української літератури кваліфікованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!». Президентами — Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш), секретарем — Аркадій Любченко.

Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». 28 січня 1928 р. було конфісковано вже надруковане 6-те число літературно-художнього двомісячника «ВАПЛІТЕ»: «через уміщення другого уривка з «Вальдшнепів» Хвильового ВАПЛІТЕ змушена була «самоліквідуватися». Члени ВАПЛІТЕ продовжували літературну діяльність в альманасі «Літературний ярмарок» (1928-1929) і організації «Пролітфронт». Члени ВАПЛІТЕ — одні з перших жертв репресій сталінського режиму.

Всі видатні діячі Розстріляного Відродження відчули на собі дії радянської репресивної машини. Вони були або знищені, або зламані. Завдяки розсекреченню документів того час, у нинішнього покоління з'явився доступ до раніше невідомих біографій і слідчих справ українських митців. Біографічні довідки багатьох з них закінчуються словом «розстріляний», а ті, кому вдалося вижити або повернутися із суворого заслання, вже ніколи не змогли вільно творити, хоча були і ті, хто став зразковим громадянином.

Донині невідома точна кількість репресованих українців. За деякими підрахунками, ця цифра коливається в районі 30 тисяч осіб. З іншого боку, за кількістю українських письменників, творчість яких друкувалася до і після репресій, дослідники називають 250 репресованих творчих особистостей.

Діяльність і твори українських митців у царській Росії заборонялися і замовчувалися. Але незважаючи на це, нашими співвітчизниками були написані твори, гідні світового визнання. Після революційних подій 1917 року ці праці стали доступні широкому колу читачів. Разом із цим, молоде українське покоління художників у нових реаліях стали писати твори, пронизані духом свободи і протесту. Таким чином, трохи більше ніж за одне десятиліття з'явилася велика кількість обдарованих митців, які створили стільки шедевральних творів, яких вистачило б на багато років і поколінь.

Стильове розмаїття мистецтва 1920-х років

Упродовж чотирьох років національно-державного відродження (1917-1920 років) сформувалися і були закладені підвалини цілої низки літературно-мистецьких шкіл і напрямів:

□ революційні романтики (В. Еллан-Блакитний, В. Чумак);

□ неокласики (М. Рильський, П. Филипович);

□ символісти (Д. Загул, В. Кобилянський);

□ футуристи (М. Семенко) тощо.

Головними літературними об'єднаннями були: «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неоклассики, «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

З'явилася низка видавництв: «Сяйво», «Дзвін», «Друкар», «Грунт», «Криниця» тощо.

Виходили часописи та альманахи: «Літературно-науковий вісник», «Універсальний журнал», «Наше минуле», «Літературно-критичний альманах», «Книгар», «Музагет», «Мистецтво», «Зшитки боротьби» тощо.

З'явився новий експериментальний «Молодий театр» Леся Курбаса, що пізніше розквітнув у добу «Березоля». Переживав всенаціональний тріумф реалістичний тріумф реалістичний театр під керівництвом Миколи Садовського.

1918 року була заснована Українська Академія Наук, яку очолив всесвітньо відомий вчений В. Вернадський.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий.

Символізм

Символізм в українській літературі пройшов лише початкову стадію розвитку, оскільки його зачинателі пізніше виявили свої творчі риси в інших напрямах. Символістське угрупування «Біла студія», створене 1918 року в Києві, об'єднало Я. Савченка, П. Тичину, О. Слісаренка, М. Семенка та інших поетів. Згодом воно реформувалося в «Музагет».

Символізм — це своєрідна реакція на натуралізм, заземленість, фактографізм літератури. Мета символізму полягає не у відображенні реальної дійсності, а в прагненні проникнути в інший світ, що криється за реальністю. Головне його завдання — змалювати внутрішній світ людини, якого за зовнішніми фасадами не видно.

Саме символісти здійснили своєрідну революцію в естетиці. Якщо реалістичне мистецтво за допомогою конкретного образу пізнавало дійсність, то символісти на місце образу поставили символ, який став виконувати роль посередника між містичним світом з одного боку, і поетом або читачем — з другого.

Девіз символістів: «Усе може бути символом». У результаті виникає двоплановість образу, символ одночасно є і явищем конкретного світу, і своєрідним шифром, за яким криється, як правило, внутрішній світ людини.

Лідер українського символізму — ранній Павло Тичина (18911967). Він залишив по собі багату поетичну спадщину, якій притаманна ідейна, жанрова та стильова неоднорідність: перша збірка поета «Сонячні кларнети» (1918 р.), подальші збірки «Замість сонетів і октав», «Плуг» (1920 р.), «Вітер з України» (1924 р.), «Сталь і ніжність» (1941 р.), «Перемагать і жить» (1942 р.), «День настане» (1943 р.), «Срібної ночі» (1964 р.) тощо.

Особливості індивідуального стилю письменника: звернення до «вічних» тем, висока культура віршування, потужне ліричне «я» — символ нової людини ХХ століття, поєднання різних стильових тенденцій (символізму, неоромантизму, експресіонізму, імпресіонізму).

Незважаючи на певний стильовий синкретизм художнього мислення, саме Павла Тичину вважають найяскравішим представником символічної течії в українській літературі 1920-х років.

Футуризм

Футуризм (від латинського future — майбутнє) — це авангардистська течія 1910-1920-х років. Її батьківщина — Італія, першозасновник — Марінетті.

Український футуризм визрівав у надрах символізму, адже до лав футуризму стало чимало символістів, як-от: О. Слісаренко, Я. Савченко, М. Терещенко. У стилі футуризму починали творити М. Бажан, О. Влизько та інші молоді поети.

Започатковано українську футуристичну гілку письменства 1914 року, коли Михаль Семенко пише збірки «Дерзання», «Кверофутуризм». У 1919 році він створює осередок «Фламінго», який випускав «Універсальний журнал» (відомий як «УЖ»).

Після розпаду «Фламінго» виникає «Асоціація панфутуристів» («Аспанфут»). До її лав увійшли Михайль Семенко, Юліан Шпол, Гео Шкурупій, Олекса Слісаренко. Для футуризму характерне проголошення урбаністичних ідеалів, перебільшення місця і ролі міста у формуванні свідомості сучасника.

Футуристи виступають проти традиційних мистецьких форм у зображенні дійсності. Вони рішуче засуджують буржуазну салонну культуру. На їхню думку, замість неї має з'явитися не індивідуальне, а колективістське мистецтво.

Гасло футуристів: «Мистецтво — масам!» Вони пророкують смерть ліричних, прозових жанрів і книжок узагалі, а натомість проголошують панування театрального мистецтва, кіно.

Пізніше, у 1927 році, М. Семенко в Харкові засновує літературно-мистецьке угруповання «Нова генерація».

Михайль Семенко — творець і незмінний лідер українського футуризму, автор близько двадцяти книжок, які ввійшли у два підсумкові видання — «Кобзар» (1924 р.) та «Повну збірку творів у трьох томах» (1930-1931 роки). У своїй творчості він послідовно проголошував ідеї «смерті мистецтва», розриву сучасної літератури з класичною спадщиною, утвердження урбаністичного ідеалу.

Місто — центр лірики М. Семенка. Звернувшись до цієї теми, він значно розширив звичні обрії української поезії. Поет невтомно експериментував у галузі лексики, ритму, рими, поетичних образів, синтаксису та пунктуації. Послуговувався верлібром, який став для нього по-справжньому вільним віршем, символом духовного розкріпачення поетичної думки.

Неокласицизм

Неокласики не мали заяв і програм, але свою творчу позицію окреслили чітко. Вона сприймалася як дещо протилежна до настроїв епохи, бо була націлена на продукування високого гармонійного мистецтва, орієнтованого на визначні здобутки світової літератури, а нова пролетарська культура їх відкидала як щось застаріле та неактуальне. Неокласицизм властивий творчості М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта (Ю. Клена), В. Петрова (В. Домонтовича) — письменників, які згрупувалися навколо М. Зерова. Статті й добірки неокласиків друкувалися в журналі «Книгар» (1918-1920 роки).

Неокласики виступали за успадкування всього попереднього світового естетичного досвіду, тяжіли до строгої форми. У світовому мистецтві вони орієнтувалися передусім на класичне мистецтво — мистецтво Стародавньої Греції та Риму, проголошували культ вишуканого рафінованого слова та культ думки. Їхня творчість засвідчила прагнення постійно урізноманітнювати художні засоби, використовувати чималий арсенал виражальних засобів, нагромаджений у попередні періоди розвитку світової літератури.

Максим Рильський (1985-1964) — яскравий представник неокласицистичної літературної школи. За життя видав 35 книжок власної лірики, з яких найяскравішими є поезії найпродуктивнішого періоду у творчому житті письменника — 1920-х років: «Синя далечінь» (1922 р.), «Крізь бурю і сніг» (1925 р.), «Під осінніми зорями», «Тринадцята весна» (1926 р.).

У ліриці передусім вражає багатство мотивів, запозичених з традиційного українського мистецтва, західноєвропейської та античної поезії, а також спродукованих сучасною письменникові революційною та пореволюційною дійсністю.

Риси неокласицистичного стилю Максима Рильського, які визначив М. Зеров: урівноваженість і прозорість форми, чіткий епітет, міцна логічна побудова й строга течія думки, поєднання безпосередності з афористичністю.

Неоромантизм

Неоромантизм — чи не найсильніша течія в українській літературі 1920-х років. Її художні ознаки: життєствердження, драматизм, патетика, стихійність, месіанство, тяжіння до фантастики. Від класичного романтизму неоромантизм бере дві ознаки: гострий конфлікт з дійсністю та надзвичайно напружений сюжет. На вістрі зацікавлення письменника — незвичайні характери, які діють у виняткових ситуаціях.

Головну увагу неоромантиків зосереджено на показі внутрішнього світу героя.

У напрямі нового романтизму творили Ю. Яновський, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний, ранній М. Бажан, В. Сосюра, Є. Плужник.

Микола Бажан (1904-1983) — видатний поет, громадський діяч і вчений — у своїй ранній творчості виявив яскраві риси неоромантичного мислення. Хоча й інші напрями істотно вплинули на формування його творчої манери письма.

Від футуризму Бажан запозичив динамізм вірша, нахил до інтелектуалізму, монументалізму, захоплення урбаністичними мотивами. Перша збірка М. Бажана «Сімнадцятий патруль» (1926 р.) сповнена відлунням громадянської війни, їй властива пафосність зображуваних подій, трагічність фіналу, жертовність заради ідеалів революції. В осмисленні цих кривавих подій автор, безперечно, виступає романтиком.

Язичницькі джерела української духовності, часи козацької республіки та гайдамаччини осмислено в другій збірці «Різьблена тінь» (1927 р.). Апогей неоромантизму у творчості поета засвідчила збірка «Будівлі» (1929 р.). автор доводить, що кожен стиль (у цьому випадку — архітектурний) зумовлений панівним суспільним ладом. Збірка містить три частини: «Собор» (середньовіччя, готика), «Брама» (XVII—XVIII століття, бароко), «Будинок» (сучасна письменникові епоха).

Характерними для М. Бажана є й романтичні мотиви роздвоєння, комплекс двох душ («Розмова сердець»).

Володимир Сосюра (1898-1965) — письменник, який у 19221932 роках намагався знайти себе у всіх тогочасних літературних організаціях, та його творчість засвідчує непереборне тяжіння до романтичного світобачення. Він є автором збірок поезій «Місто» (1924 р.), «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі» (1926 р.), «Серце» (1931 р.), «Червоні троянди» (1932 р.), а згодом — «На струнах серця» (1955 р.), «Солов'їні далі» (1957 р.), «Осінні мелодії» (1964 р.).

Сосюра — співець почуття (на противагу поетам неокласикам, які оспівували розум). Він проголошує існування особистості, яка навіть на складному історичному етапі сміливо заявляє про власне право жити, любити, страждати.

Поняття «розстріляне відродження», домінування соцреалістичної естетики в 1930-ті роки

«Розстріляне відродження» — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діас-порний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-1930-х рр. За це десятиліття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905-1917 рр.

Головними складниками новітньої еліти, її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. У більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їхньою зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12-13-го відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

Розстрілювали таємно у лісах, а трупи ховали у братських могилах. Операцією керував чекіст Михайло Матвеєв. Через засекреченість убивств довгий час про долю розстріляних не знали нічого. Правду виявили тільки у 1997 році — спеціальна група петербурзького дослідницького центру «Меморіал» знайшла понад 200 поховань, але не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними, це число сягало 30 000 осіб.

Представники інтелігенції, що належать до «розстріляного відродження», умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій.

Першу групу — безпосередніх жертв террору — становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, які були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство, перебуваючи за півкроку від арешту. Незважаючи на те що більшість із них були реабілітовані ще в кінці 1950-х років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявся в СРСР і надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те, що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період.

Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте після реабілітації творчість тих небагатьох митців, що загалом вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси Миколи Куліша).

Другу групу становить частина репресованих і переслідуваних представників української радянської інтелігенції, яким вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть утікати з концтаборів (Іван Багряний).

Відбувши свій строк, Остап Вишня став слухняним співцем сталінського режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.

Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась і замовчувалась, твори вилучали зі сховищ і знищували.

Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як, наприклад, Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).

До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час та в подальшому не мають високої художної вартості, індивідуальності форм і стилів та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.

У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади і, таким чином, належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-1930-х років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились у процеси розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулися з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі, як Антін Крушельницький з родиною.

Яскравою сторінкою став український авангард початку ХХ століття, представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва ХХ століття — неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом у часи репресій.

Тужливий образ журавлів, що відлітають у вирій і помруть на чужині, далеко від рідної землі, перегукуються із долями всіх репресованих, засланих у Сибіри, Соловки, Магадани.

Більшість жертв сталінського терору були реабілітовані в кінці 1950 років, проте їхні твори залишалися під забороною в Радянському Союзі. Незважаючи на це, митці розстріляного відродження, які не знали страху і сміливо говорили правду, залишили після себе прекрасні твори, що демонструють творчий потенціал і силу думки молодого українського покоління. До нас вони дійшли різними шляхами. Багато видавалися за кордоном, а також підпільно в СРСР, деякі переписувалися вручну, частина творів стає доступно після розсекречення радянських архівів, але більшу частину — знищено.

Трагічна доля покоління 1920-1930-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

3. Переглянути відеопрезентацію

13.04.2020 р.

Тема: Літературний авангард. Поет - футурист М.Семенко - сміливий експерементатор ( "Бажання", "Місто", "Запрошення")

План роботи
1. Біографія Михайля Семенка

2. Словникова робота

3. Зміст творів та їх аналіз

Хід роботи
1. Ознайомитися із біографією Михайля Семенка, законспектувати

24 жовтня 1937 року насильно відібрали життя у людини, ім'я якої було невіддільне від нового мистецтва. Саме на цьому етапі український літературний авангардизм припинив своє існування.
Хто ж була ця людина, яку змусили в такий спосіб замовкнути?

Мова сьогодні йтиме про Михайля Семенка — поета доби Розстріляного відродження, основоположника і теоретика українського футуризму, організатора футуристичних угрупувань та редактора багатьох видань. Саме Михайль Семенко приніс в українську літературу тематику й форму верлібра, що панують у нашому новітньому письменстві, нові радощі, хоча і болісні, поет знайшов у своєму складному житті. Про це говорить і Гійом Аполлінер, саме його рядки стали епіграфом нашого уроку.

На перший погляд, біографія письменника Михайля Васильовича дуже проста. Народився 31 грудня 1892 року у селі Кибинці на Полтавщині у родині волосного писаря. Його мати — Марія Проскурівна — була письменницею і прищепила любов сина до літератури ще в дитинстві. Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченню — в Курському реальному училищі.

1911 року він вступає в Петербурзький психоневрологічний інститут. 1914 року був мобілізований до царської армії, служив телеграфістом у Владивостоці, де й познайомився з першою дружиною Лідією Горенко. Після чого повернувся на Батьківщину. Спільно з Василем Семенком та Павлом Ковжуном засновує перше футуристичне об'єднання.

Співробітничав у Всеукраїнському кіноуправлінні, редагував журнал «Нова генерація». Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета. Його поетичним дебютом стала збірка «Prelude» (1913).

Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій в російській літературі, нових творчих напрямків — модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, відкидає як безперспективний модерністський напрямок і поступово схиляється до авангарду. Його кумири на той час — російські поети-футуристи. Футуристичний етап творчої еволюції М. Семенка започатковано ще в його маніфестах — передмовах до збірок «Дерзання» та «Кверо-футуризм» (1914).

1918 р. видає «Універсальний журнал», збірки «П'єро задається», «П'єро кохає», 1919 р.— очолює журнал «Фламінго», 1927 р. виходять у світ книжки «Степ», «Маруся Богуславка», 1936 р.— з'являється поема «Німеччина», у якій автор у гостро сатиричній формі порушує проблему загрози фашизму.

23 квітня 1937 р. у Києві відбувся творчий вечір М. Семенка, а через три дні його заарештували, звинувативши в «активній контрреволюційній діяльності». 23 жовтня було винесено вирок — розстріл. Того самого дня вирок було виконано.

У біографії поета, яка лише окреслюється у його віршах, чимало «білих плям». За місцем написання поезій можна дослідити широку географію письменника.

2. Словникова робота

Авангардизм (франц. avant-garde — передова охорона) — напрям у літературі XX століття, пов'язаний із руйнуванням традиційних форм і канонів. До авангардистських стильових течій відносять футуризм, сюрреалізм, експресіонізм, дадаїзм, конструктивізм, імажинізм, абстракціонізм, кубізм.

Футуризм — авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Представники: В. Поліщук, Ю. Шпол (М. Яловий), Ю. Яновський, М. Бажан, М. Терещенко, О. Слісаренко, О. Полторацький, Гео Шкурупій, О. Мар'янов, Л. Зимний, Д. Бузько, О. Влизько, М. Семенко.

Риси футуризму:

□ заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей);

□ прагнення до новацій, бунтівливості, порушення традицій; культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста);

□ переплетіння документального матеріалу з фантастикою; у поезії — руйнування загальноприйнятої мови, використання «слів на свободі».

3. Поезія "Місто"

Осте сте
бі бо бу
візники — люди
трамваї — люди
автомобілі білі
бігорух рухобіги
рухливобіги
berceus* кару
селі
елі лілі
пути велетні
диму сталь
палять
пах
пахка
пахітоска
дим синій
чорний дим
пускають
бензин
чаду благать
кохать кахикать
життєдать
життєрух
життєбе-
нзин
авто
трам.

23. V. 1914. Київ
__________________________________
* Berceus — колискова (фр.).

Теорія літератури

Деструкція — порушення чи руйнування звичайної структури форми і змісту.

Дисонанс (від лат. dissonans — різноголосий) — різновид рими, у якому збігаються приголосні, але не збігаються наголошені голосні.

Асоціація (від лат. associatio — поєднання) — зв'язок між уявленнями, при якому одне уявлення у свідомості людини викликає інші, зумовлені або подібністю, або контрастом, або суміжністю в часі чи просторі.

 Аналіз поезії:

Вид лірики: вірш-медитація.

Жанр: ліричний вірш.

Провідний мотив: автор за допомогою футуризму відтворює життя міста і захоплюється ним.

Композиція твору. Вірш «Місто» — це одне речення, у якому немає жодного розділового знака. Щоб передати динаміку життя великого міста, автор розбив деякі слова на частини, а деякі частини слів об'єднав між собою таким чином, що утворилися цікаві й незвичні неологізми, значення яких без контексту не можна зрозуміти.

Образи твору: ліричний герой — людина, що добре відчуває місто, розуміє його, чує кожен звук. У вірші «Місто» центром є образ-символ міста, яке причарувало автора своїм рухом і неспокоєм.

Художні засоби: звукові образи, дієслівні форми, неологізми.

Поезія "Бажання"

Чому не можна перевернути світ?
Щоб поставити все догори ногами?
Це було б краще. По-своєму перетворити.
А то тільки ходиш, розводячи руками.
Але хто мені заперечить перевернути світ?
Місяця стягнУть і дати березової каші,
Зорі віддати дітям — хай граються,
Барви, що кричать весняно, — служниці Маші.
Хай би одягла на себе всі оті розкоші!
Тоді б, певно, Петька покохав її,
скільки було сили.
А то ходиш цим балаганом, що звуть — природа,
Й молиш: о, хоч би вже тебе чорти вхопили!

1. IV. 1914. Київ

 Теорія літератури

Верлібр (франц. verslibre — вільний вірш) — неримований, нерів-нонаголошений віршовий рядок, вид вірша, єдність якого ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків і на їх інтонаційній подібності.

Аналіз поезії:

Вид лірики: вірш-медитація.

Жанр: ліричний вірш.

Провідний мотив: ліричний герой «Бажання» хоче перевернути світ із ніг на голову, і тоді, на його думку, все стане на свої місця: діти отримають зорі, а гарна дівчина — барви, щоб її покохав хороший хлопець.

Композиція. Вірш «Бажання» не поділяється на строфи, має тринадцять неримованих рядків. Поет використав верлібр, щоб повніше передати почуття героя: захоплення красою природи і сум через те, що навкруги, на його думку, немає ладу.

Художні засоби: метафори, риторичні питання, риторичні оклики.

 Віршовий розмір: верлібр.

Поезія "Запрошення"

Ви знаєте?
Прекрасний краєвид з гори Батиєвої.
Ви, певне, не були там ніколи?
Не гуляли по сніго-білому
полю?
Ми вас запрошуємо —
наберіться бажання сміливого
і приходьте до нас. У нас тут доволі
весело.
Звичайно, до нас не заходять автомобілі —
Але почуваємо ми себе зовсім добре, справді.
Ах, як тут
гарно!
Як тут симпатично й ріжнобарвно!
Люди ми сильні, молоді,
сміливі —
не боїмось нікого й бажаємо усім добра.
Коли хочете — ми
не заздрим і Батиєві,
бо нам дуже вдячна ця прекрасна гора.
Будьте
ж такі добрі,
не дивіться, як на звірів, на нас —
довірливо й доброзичливо, захопивши "трості", —
самі
побачите, як у нас прекрас-
но — приходьте до нас у гості!
 I. 1914. Київ

Аналіз поезії:

Вид лірики: громадянська.

Жанр: ліричний вірш-послання.

Тема: ліричний герой запрошує старших колег завітати на Батиєву гору.

Ідея: заклик старшого покоління знайти спільну мову з молодими поетами.

Віршовий розмір: ямб.

Композиція. Це монолог молодого поета, який розкриває перед читачем різнобарвний світ модерної поезії.

Образи твору: головний образ твору «Запрошення» — це ліричний герой, який запрошує старше покоління помилуватися їхнім світом, не стриймати футуристів як звірів.

Художні засоби: епітети, неологізми, інверсія, риторичні питання, риторичні оклики, порівняння.

16.04.2020р.
Тема: "Покарання славою" - трагічна доля П.Г.Тичини

План роботи

1. Біографія Павла Тичини

Хід роботи

1. Ознайомитися з біографією П.Г.Тичини, законспектувати

Один із дослідників творчості Павла Тичини Василь Стус вважав долю Тичини трагічною: видатний поет занапастив половину свого мистецького життя, присвятивши його боротьбі з власним талантом. Творча біографія Павла Григоровича Тичини позначена драматизмом, хоча життєвий шлях майбутнього поета починався досить спокійно і впевнено, не передбачаючи ніяких трагедій.

Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. в селі Піскина Чернігівщині. За родинним переказом, походив зі старовинного козацького роду (його пращур був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком, учив дітей грамоти у парафіянській школі.

Усі діти Григорія Тичини, як діти священнослужителя, одержали серйозне релігійне і музичне виховання. Цьому сприяла й атмосфера в сім'ї, адже у вільний час батько майбутнього поета займався музикуванням, а мати й усі діти гарно співали. Павло був природженим музикою (мав абсолютний слух) і природженим маляром.

П. Г. Тичина як поет починав у 1906-1910 pp. з наївного наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка.

Упродовж 1901-1907 pp. юнак навчався в Чернігівському духовному училищі, потім у 1907-1913 pp. — в семінарії. Великий вплив на молодого літератора мали твори Михайла Коцюбинського і Максима Горького.

Павло Тичина вперше надрукувався двадцятирічним юнаком. Перші друковані твори молодого поета з'явилися 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах „Літературно-науковий вісник”, „Рідний край”, „Українська хата”, „Основа” та ін.

У 1913 p., навчаючись у Київському комерційному інституті, працював завідувачем відділу хроніки газети „Нова рада”. На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками. В 1913-1914 pp. Тичина став редактором журналу „Світло”. Протягом цього часу він публікує оповідання „Вавилонський полон”, „Богословіє”.

Після закриття журналу молодий письменник працює в Чернігівському статистичному бюро. Восени 1916 р. повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасом, композитором К. Стеценком.

Перша збірка поезій „Сонячні кларнети” стала етапною подією в історії української літератури. Глибоке відчуття природи, властиве поетові з дитинства, почало набувати своєрідних космічних вимірів — можливо, під впливом літератури модернізму.

Ця книга одразу поставила 27-літнього поета поруч із першорядними митцями українського відродження. Тичину було названо глибоко національним поетом, а його поезія стала виразником душі українського народу, поезією прозріння. Ця збірка була сповнена сподіваннями, пов'язаними з революцією, що мала принести нове щасливе життя і національне відродження.

Розв'язана більшовиками громадянська війна затопила Україну кров'ю, розпалила у людей ненависть і жорстокість. У збірці „Замість сонетів і октав” Павло Тичина проклинає всіх, „хто звіром став”, виступає проти насильства і жорстокості, висловлює своє розчарування революцією, її „великою ідеєю” і засобами втілення її у життя. Поезії цієї збірки протилежні за своїм настроєвим звучанням з поезіями „Сонячних кларнетів”, але теж високомайстерні.

1920 р. Павло Тичина подорожував із капелою К. Стеценка „Думка” Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. — Капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 р.

У 1923 р. П. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут він працює в журналі „Червоний шлях”, багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства, входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України „Гарт”. Формально позапартійного тоді письменника обирають членом Харківської міськради, трохи пізніше — кандидатом у члени ВУЦВИКу.

Павло Тичина 1926 р. взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) з М. Г. Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишні члени „Гарту”. З 1929 р. — дійсний член Академії наук Української РСР.

Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літературної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символізму, імпресіонізму, навіть футуризму та імажинізму. Імпресіонізм і особливий композиційний характер творів Павла Тичини, починаючи зі збірок „Плуг” (1920 р.) і „Вітер з України” (1924 p.), дедалі більше пом'якшується.

У роки сталінських репресій, коли було знищено три чверті українських письменників, Павло.Тичина, щоб вціліти, пішов на компроміс із власною совістю. Поет знищив свій геніальний дар, бо був змушений прославляти партію, яка відняла в нього право творити для свого народу. Поет соромився своєї нової поезії, усвідомлював своє падіння не лише як поета, а й як особистості. З того часу почався трагічний спад у його творчості.

Переломною в творчості поета вважається збірка „Чернігів” (1931 p.), яка означала його перехід в число „офіціозних” авторів.

Покарання славою - одна з найефективніших форм боротьби з самобутнім талантом. За часів сталінізму місія поезії зводилась до трьох понять — „оспівувати”, „закликати” і „боротись”. У цьому ключі було витримано чи не більшість передвоєнних творів поета. Збірки „Чернігів” (1931 p.), „Партія веде” (1934 p.), „Чуття єдиної родини” (1938 p.), „Сталь і ніжність” (1941 р.) написані у формі гасел, які з часом втратили свою актуальність.

У 1940-1943 pp. Тичина очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. У 1943-1948 pp. — міністр освіти УРСР.

У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина перебував в евакуації в Уфі. Одним із найвизначніших творів поета цього періоду була поема „Похорон друга” (1942 p.). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки („І рости, і діяти”, „Ми — свідомість людства”, „Комунізму далі видні”), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні.

31953 по 1959 рік — Павло Тичина — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей ВР УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Лауреат Державної премії СРСР (1941 p.), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962 p.). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.

Помер поет 16 вересня 1967 р. в Києві.

2. Переглянути презентацію

https://vseosvita.ua/library/prezentacia-do-uroku-na-temu-pavlo-ticina-45287.html

17.04.2020р.

Тема: Кларнетизм П.Тичини ("О панно Інно...", "Ви знаєте, як липа шелестить...", "Арфами, арфами...")

План роботи
1. Літературне лото
2. Теоретичні відомості
3. Зміст і аналіз поезій
4. Готуємось до ЗНО
4. Вірш напам"ять

Хід роботи
1. Виконати завдання літературного лото (до кожної дати доберіть відповідник з біографічних відомостей Павла Тичини)

27 січня 1891 р.

1900-1913 р. р. 

 1913 р. 

 1918 р. 

 1934 р. 

Здобутки воєнних літ. 

 1943 р. 

1967 р. 

Перебування Тичини в Чернігові

Тичина повернувся до Києва

Зб. «Перемагать і жить», «Похорон Друга»

Призначено народним комісаром освіти України

Рік смерті поета

Навчання в Київському комерційному інституті

Дата народження Тичини

Побачила світ збірка «Сонячні кларнети»

2.Прочитати, законспектувати

«Сонячні кларнети» — перша збірка поетичних творів П. Тичини, яка вийшла в 1918 році тиражем 1000 примірників. Це найкращий здобуток поета на шляху творчої реалізації. Академік О. Білецький назвав збірку етапною подією в українській поезії, а критик Л. Новиченко — одним з наймузикальніших творінь світової поезії.

Сьогодні ми спробуємо відчути серцем і осягнути розумом дивосвіт поезії П. Тичини.

Ах скільки радості, коли ти любиш землю,

Коли гармонію шукаєш у житті.

Так, Тичина любив свій народ, рідну землю, шукав гармонію у тому жорстокому часі, у який він жив. Але, незважаючи ні на що, створив прекрасну збірку «Сонячні кларнети».

* А що таке кларнет?

Це духовний інструмент, назва якого походить від латинського слова clavоs, що означає ясний. Так названо інструмент за його звук — чистий, ясний, бадьорий.

«Сонячні кларнети» — музика сонця. А сонце є символом життя, радості, джерело всього живого. Цей образ — символ, внесений у заголовок книги, відбиває сутність індивідуального стилю молодого П. Тичини. Збірка стала епохальною книжкою поезії, про яку заговорила літературна Європа. Про це писав В. Стус у книзі «Феномен доби»: «компліменти були великі».

У віршах цієї збірки поєдналися музика, поезія і живопис. Сюди ввійшли 44 твори, поєднані змістом і стилем.

Умовно збірку можна поділити на 3 тематичні групи.

До І групи належить лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це музичні живописні вірші: «Гаї шумлять», «А я у гай ходила», «О панно Інно», «Арфами, арфами», «Ви знаєте, як липа шелестить?». Цю групу називають «світлою нотою збірки».

До ІІ групи належать вірші про народне горе, принесене Першою світовою війною. У ній відчувається трагізм, поет передає найтонші настрої й почуття.

Вірші ІІІ групи тематично поєднуються з ІІ групою. Він пише про Україну і революцію («Одчиняйте двері.» і т. д). Ці дві групи можемо назвати «скорботними нотами» збірки.

3. Прочитати поезії П. Тичини, зробити аналіз однієї поезії.

Арфами, арфами…

Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая,—
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…

О панно Інно…

О панно Інно, панно Інно!
Я – сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив –
Дитинно, злотоцінно.
Любив? – Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз – ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий – я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом – небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші.- Я ридаю.
Сестра чи Ви? – Любив…

Ви знаєте, як липа шелестить

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
«Я твій»,— десь чують дідугани.
А солов’ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

4. Готуємось до ЗНО

http://imperiya.by/video/LW7hcUaHfTd/zno-ukranska-lteratura-11-klas-p-tichina-vi-znate-yak-lipa-shelestit-o-panno-nno.html

5. Вивчити напам"ять одну із поезій

23.04.2020 р.
Тема: Уславлення борців за вільну Україну ("Пам"яті тридцяти", "Одчиняйте двері...")

План роботи
1. Зміст поезій
2. Письмовий аналіз творів

Хід роботи
1. Ознайомитися із поезіями П.Тичини "Пам"яті тридцяти", "Одчиняйте двері". 

Пам'яті тридцяти

Тичина Павло

На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квитне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

21 (8) березня 1918 р.

Одчиняйте двері

Тичина Павло

Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!

Очі, серце і хорали

Стали,

Ждуть…

Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері —
Всі шляхи в
крові!
Незриданними сльозами

Тьмами

Дощ…

2. Виконати письмовий аналіз поезій

«Одчиняйте двері» Аналіз вірша   
У вiршi П. Тичини «Одчиняйте двері» змальована алегорична картина настання нового часу, очiкуваних змiн у суспiльствi (нареченоï). Але нiчого так просто не вiдбувається: старе й хиже не хоче вiдступати, не поступається мiсцем. Замiсть хоралiв — горобина нiч i всi шляхи в кровi з незриданними сльозами i тьмами.  
Тема: зображення за допомогою художніх образів української революції.
 Ідея: піднесеня ідеалізованого образу революції. 
Жанр: громадянська лірика. 
Мотив вірша: ставлення ліричного героя до кривавого монстра революції як до власної нареченої. 
Заклик-рефрен «Одчинити двері» вказує на пристрасне бажання, прагнення, прийняття, сильну потребу, потяг до революції-нареченої. Його повторюваність є різновидом навіювання, створення мимовільного, асоціативного відчуття зображуваного. 
Комплексно ландшафт виглядає так: У церкві (вказівка на «хорали» — рід релігійних співів латинською мовою в католицький чи протестантських церквах) перед олтарем стоїть молодий, котрий пристрасно чекає на свою наречену для здійснення шлюбної церемонії. Молодий або хтось інший (той же автор) закликає відчинити двері храму, оскільки наречена з’явилася, стоїть за дверима й готова підійти до молодого. У чеканні на молоду все завмирає на найвищий точці напруження, і в першу чергу завмирає молодий («Очі, серце…Стали»). Наречена з’являється, і необоротними наслідками її появи є горобина ніч (літня грозова ніч — символ грізного наростання чогось, тривоги, утрати й смерті), закривавлені шляхи (образ кривавого весілля, весілля крові нагадує створену приблизно в цей час п’єсу «Криваве весілля» іспанського поета й драматурга Федірко Ґарсіа Лорки, в якій у перебігу весілля це свято також перетворюється на моторошну різанину) й незвичайний дощ, котрий іде… незриданними сльозами (сльози — символ плачу, жалоби й утрати, тим паче незриданні — ті, які ще мають виплакатися або й зовсім невиплачувані) й тьмами (наприклад, у контексті Біблії це слово вказує на події кінця світу й Божого суду). Отже, граничне ідеалізування революції 1920-х у ліриці Тичини поєднано з визнанням катастрофічності її наслідків для української нації.

3. Прослухати пісню

24.04.2020 р.

Тема: Сповідальність, ліричність, філософічність лірики Є. Плужника ( "Вчись у природи творчого спокою...", "Ніч... а човен - як срібний птах!...")

План роботи

1. Біографічні відомості Євгена Плужника

2. Зміст поезій

3. Письмовий аналіз творів

4. Закріплення вивченого

Хід роботи

1. Ознайомитися із біографічними відомостями письменника

Євген Плужник (1898-1936) 

Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 року в слобідці Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії в сім'ї дрібного торговця. Вчився у сільській школі, потім у кількох гімназіях - в Богучарі, Ростові, Боброві. 1918 року разом з родиною переїхав на Полтавщину. Під час громадянської війни вчителював у селі Багачка Миргородського повіту на Полтавщині. Навчаючи дітей, він одночасно поглиблював і свої знання. Але самоосвіта його не задовольняла, і він їде до Києва, де навчається у Ветеринарно-зоотехнічному інституті. Невдовзі він вступає до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Акторські здібності Плужника, його гумор та дотепність цінують викладачі й товариші, пророкують перспективне сценічне майбутнє.  1923 року Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоціації письменників (Аспис), що об'єднувала тоді всю "непролетарську" літературу Києва. 1924 року Плужник стає членом письменницької групи "Ланка", яка 1926 року перетворюється на "Марс" (майстерня революційного слова). На чолі "Марсу", як і "Ланки", стояли Борис Антоненко-Давидович, Валеріан Підмогильний, Григорій Косинка. "Марс" вважали за київську неофіційну філію харківської ВАПЛІТЕ. Обидві організації були розгромлені і ліквідовані одночасно.  Перші українські вірші Є.Плужника (в гімназійний період він писав російською) були опубліковані 1923 року в київському журналі "Глобус" під псевдонімом Кантемирянин (від назви рідного села) - Плужник ще не наважився перші поетичні спроби підписати власним прізвищем.  1926 року завдяки дружині поета, Галині Коваленко, вийшла в світ перша книжка віршів Євгена Плужника під назвою "Дні". Євген "все писав, писав, - розповідала вона, - а ми бідно жили, на шостому поверсі, одна кімнатка, а він все писав і засував то в піч, то під матрац. Одного разу він вийшов. Викликали його… Я собі подумала так: якщо я не зможу оцінити його поезію, то викраду. Понесу я Юрієві Меженкові, хай він скаже - він же фахівець, чи це чогось варте. Потім Меженко викликає мене до телефону і каже: "Знаєте, що ви принесли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будемо довго чекати і дай нам Бог, щоб ми дочекалися".  Через рік виходить друга і остання прижиттєва поетична збірка Є.Плужника "Рання осінь", яка мала прихильну рецензію Ю.Меженка, а іншими розкритикована. Збірка поезій під назвою "Рівновага", яку Плужник підготував до друку і датована 33-м роком, лишилася ненадрукованою: разом з багатьма своїми друзями й колегами по перу він потрапив у жорна сталінської репресивної машини. Ці вірші увійшли до "Вибраних поезій" Є. Плужника 1966 року. Усього десять років тривала літературна діяльність цього талановитого поета.  В українську поезію середини 1920-х років Євген Павлович Плужник увійшов як співець гуманізму. Поезії його сповнені трагічного звучання: проповідям класової ненависті й безжальному братовбивству він протиставляє ідею абсолютної цінності людського життя, протест проти бездумної революційної жорстокості. Він прагнув конкретного гуманізму, зверненого до кожної людини, що опинилася у вирі терору й репресій і була безсилою захистити свою честь, гідність, зрештою, саме життя.  Поет-філософ Плужник розкриває протиріччя між метою і здобутком, між справжнім сенсом людського життя і його нікчемними зовнішніми виявами.  Відразу після розстрілу двадцяти восьми "ворогів народу", серед яких були друзі Є.Плужника по "Ланці" і "Марсу", митець потрапляє в "чергу" призначених до розстрілу. Ордер на арешт і трус у його квартирі був виписаний 4 грудня 1934 року. Але ще 2 грудня уповноважена секретно-політичного відділу НКВС УРСР Гольдман скомпонувала постанову, в якій Плужник звинувачувався в тому, що він "є членом контрреволюційної організації, був зв'язаний з націоналістичною групою письменників, вів контрреволюційну роботу. Знав про практичну діяльність організації по підготовці терактів". На підставі цього зроблено висновок: "перебування його на волі є соціально небезпечним", а тому Євген Плужник підлягає "утриманню в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС".  Арешт Плужник зустрів спокійно. Після безпідставних ув'язнень його колег-літераторів, його власний арешт не став несподіванкою для нього. 25 березня 1935 року Євгену Павловичу Плужнику оголосили вирок: смертна кара, яку пізніше було замінено десятьма роками заслання. Проте десять років заслання на Північ з суворими умовами полярного клімату та напівголодне життя в'язничних казарм для людини, хворої на легені, - означали вірну смерть. Заміна розстрілу на заслання не давала поетові жодних шансів на порятунок. Та все ж, того дня, коли йому повідомили про зміну вироку, він зрадів. У листі, написаному до дружини під першим враженням одержаної звістки, Євген Плужник писав:  "Галча моє!  Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим - це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист - найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі. Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди почуття радости - так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною - я знаю - радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів - мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життєва сила і в м'язах, і в серці, і в думках. Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце - і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право! Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам'ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів.  28.03.35  Твій Євген".  До Соловецьких казематів разом із побратимами по засланню в арештантських вагонах поет вже їхати не міг. Його, тяжко хворого, везли окремо. На Соловках він переважно лежав у тюремній лікарні, зрідка писав листи на Україну. Останній його лист датований 26 січня 1936 року. Цей лист Євген Плужник вже продиктував, а дружині лише приписав власною рукою: "Присягаюся тобі, я все одно виживу!" На жаль, це було вже нереальним. Євген Плужник помер 2 лютого 1936 року. 4 серпня 1956 року постановою Військової колегії Верховного Суду СРСР вирок Євгену Павловичу Плужнику скасовано і справу припинено "за відсутністю складу злочину".  Твори: Поезії (К., 1988); Вибрані поезії (К., 1966). 

https://gdz4you.com/prezentaciyi/ukrayinska-literatura/pluzhnyk-yevgen-pavlovych-18274/

2.-3. Ознайомитися зі змістом поезій, зробити письмовий аналіз

*Поезiя збiрок "Рання осiнь" (1927) і "Рiвновага" (1933) лiрична, а точнiше, головним чином  iнтимно-особистiсна, глибоко психологiчна за характером. Є. Плужник великий майстер передавати особливостi рiзних станiв душi людини. Настрiй збiрок "Рання осiнь" і "Рiвновага" суттєво вiдрiзняється вiд збiрки "Днi": здебiльшого це медитативнi, елегiйнi твори: приміром , "Дивлюсь на усе  спокiйними очима, давно спокiйним бути я хотiв...", "Вчись в  природи творчого спокою...". В  оцих  збiрках бага¬то творiв пейзажноï лiрики, котра  неодмiнно, хоч  б на рiвнi пiдтексту, спiввiдноситься із  долею людини.

Виразне читання поезії з відповідним коментарем

"Вчись у природи творчого спокою"

Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі.
Як від озер, порослих осокою.
Кудись на південь линуть журавлі.

Вір і наслідуй. Учневі негоже
Не шанувати визнаних взірців,
Бо хто ж твоїй науці допоможе
На певний шлях ступити з манівців?

Тема взірець для творчої людини - природа, в  котрій  усе  гармонійно поєднане, включене у  життєвий коловорот.

Ідея: захоплення красою оточуючого  всесвіту  й  біль із  приводу відсутності душевної гармонії, заклик поважати  природу, саме тому  що усе  минеться, а людина усе  одно буде бажати гармонії із  довколишнім світом.

Основна думка: людині притаманно сумніватися, помилятися. Саме тому  й  необхідно  вчитися в  природи, прислухатися до власного  серця, власної натури як частки даної  природи. Й  вірити, мати якісь ідеали, співзвучні загальнолюдським, аби не схибити, не піти манівцями.

Жанр: пейзажна лiрика.

Римування: перехресне

Віршований розмір: ямб

Художні властивості твору: зрівняння – як від озер, порослих осокою.

інверсія – дні вересневі

риторичні запитаття -

хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступити із  манівців?

Додаткова інформація:

У крихітній  (дві строфи) поезії «Вчись в  природи творчого спокою» утверджується філософська думка про те, що взірцем для творчої людини має бути природа. Лише  у  її «творчому спокої» усе  досконале і  гармонійне, саме тому  в  творі звучить заклик поважати  признаний  взірець» — природу. Євген Плужник буцімто втікав від дійсності, заглиблюючись в  власний  свій  світ, однак  жадав  й  нащадкам передати думку про те, що усе  минеться, а людина усе  одно буде бажати гармонії із  довколишнім світом.

Всвідомлення  зовнішнього спокою, урівноваженості - це ознаки душевного стоїцизму.

Стоїцизм (грец. sto — портик (галерея із  колонами у  Афінах, де Зенон, засновник Стої, навчав філософії)) — філософське вчення, згідно із  яким світ-космос знаходиться  у  нескінченній пустоті, будучи живим сферичним тілом, розумною істотою, що організовує усі  власні  складові  у  доцільно упорядковане ціле. Долю окремого тіла, за стоїцизмом, встановлює  його природа, що доцільно включається в  всезагальну природу. Найбільш важливішим  власним  завданням стоїцизм думав обґрунтування міцної й розумної основи морального життя людини, котру  вбачав в  подоланні пристрастей, силі духу, що виявляється в  підпорядкуванні своїй долі. Головними  чеснотами стоїка було проголошено стійкість, твердість в  житті.

*ОПРАЦЮВАННЯ ПРОГРАМОВОЇ ПОЕЗІЇ  ЄВГЕНАПЛУЖНИКА "НІЧ... А ЧОВЕН — ЯК СРІБНИЙ ПТАХ!.." (ЗI ЗБIРКИ "РIВНОВАГА")

Автор удається  до вiдомого у  лiтературi образу човна - симво¬лу людськоï долi, що несеться по хвилях життя, передає глибоке зачарування красою свiту. В  поезії звучать космічні причини . Ліричний герой поезії Є.Плужника усвідомлює себе часткою космосу.

Виразне читання поезії з відповідним коментарем

"Нiч... а човен -  як срiбний птах!"

Нiч... а човен -  як срiбний птах!
(Що слова, коли серце повне!)
 Не спiши, не лети по сяйних свiтах,
Мiй малий ненадiйний човне!
I над нами, й пiд нами горять свiти...
I внизу, i вгорi глибини...
О, який же прекрасний ти,
Свiте єдиний.

Тема: відтворення врівноваженості душевного стану ліричного героя, мотиву туги за минущістю краси, щирих особистих почуттів людини, пов’язаних з  роздумами про те, що життя людини  сповнене радості, гармонії, а подекуди — непевності і  смутку. 

Ідея: возвеличення кохання  до усього , що пов’язано із  людським життям, вибором людиною життєвого шляху, глибокого зачарування красою свiту.

Основна думка: світ такий глибокий й  і  незбагненний, однак  у  цьому його красота  і  привабливість, те, заради чого доцільно існувати .

О, який же прекрасний ти,
Свiте єдиний.

Жанр: філософська лірика

Римування: перехресне 

Художні ознаки  твору:

Образи-символи: постать  човна - симво¬л людськоï долi, що несеться по хвилях життя, передає глибоке зачарування красою свiту:

метафори горять свiти, не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! (абстрактне, переносне роль , метафора, що спроможний  означати й життя людини , й  вибір шляху людиною, й  мрію).

Полісиндетон – нагромадження в  фразі великої кількості сполучників із  метою підкреслення роздумів ліричного героя про глибину і незбагненність всесвіту

I над нами, й пiд нами горять свiти...
I внизу, i вгорi глибини...

епітети - по сяйних свiтах, малий ненадiйний човне, порівнювання  - човен - як срiбний птах 

інверсія – свiте єдиний

риторичне звертання 

Не спiши, не лети по сяйних свiтах,
Мiй малий ненадiйний човне!
О, який же прекрасний ти,
Свiте єдиний.

риторичні оклики 

Що слова, коли серце повне!
Нiч... а човен -  як срiбний птах!

Додаткова інформація:

Попри те, що в  творах Євгена Плужника відображено врівноваженість душевного стану ліричного героя, часто відчувається мотив туги за минущістю краси. Цією думкою наповнений вірш «Ніч… а човен, — як срібний птах!..» Поезія пригадує про те, котрий  прекрасний світ. Постать  малого ненадійного човна, що летить по річці, «як срібний птах», символізує життя людини , сповнене радості, гармонії, а подекуди — непевності і  смутку. Мить й  вічність в  чуттєвому, образному вираженні знайшли у  цій поезії найяскравіше втілення. В вірші Є. Плужника певна  картина ночі на човні поєднується із  алегоричною, із  глибоким підтекстом. Зачаровує порівнювання «човен — як срібний птах» детальне  роль ) й  тут же — «не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне!» (абстрактне, переносне роль , метафора, що спроможний  означати й  життя людини , й  вибір шляху людиною, й  мрію). Ліричний герой розуміє глибину і  незбагненність всесвіту , однак  у  цьому його красота  і  привабливість, те, заради чого доцільно існувати .

*ОПРАЦЮВАННЯ ПРОГРАМОВОЇ ПОЕЗІЇ  ЄВГЕНА ПЛУЖНИКА «РІЧНИЙ ПІСОК» (ІЗ ЗБІРКИ "РАННЯ ОСІНЬ")

У творчому доробку Євгена Плужника небагато інтимних віршів. Один серед  них «Річний пісок, слідок ноги твоєї…»

Виразне читання поезії із  потрібним коментарем

Річний пісок слідок ноги твоєї
І досі ще — для мене! — не заніс.
Тремтить ріка, і хилиться до неї
На тому березі ріденький ліс...

 Не заблукають з хуторів лелеки, -
Хіба що вітер хмари нажене...
О друже мій єдиний, а далекий.
Який тут спокій стереже мене!

 Немов поклала ти мені на груди
Долоні теплі, і спинилось все:
І почуття, і спогади, і люди,
І мертвий лист, що хвилями несе.

 Немов ласкаві вересневі феї
Спинили час, — і всесвіт не тече...
І навіть цей слідок ноги твоєї
Вже не хвилює серця і очей...

 Бо я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі,
І твій слідок малий — такий великий,
Що я тобі й сказати б не зумів!

Тема: зображення особистих почуттів ліричного героя, спогадів про любов , котрі  не стираються із  пам'яті, філософських роздумів про сенс життя, про велетенське мале у  ньому

Ідея: возвеличення значного  почуття любов , яке робить людину щасливою

Основна думка: любов  — це те велетенське, чим доцільно дорожити, що потрібно  берегти.

Жанр: інтимна лірика

Римування: перехресне

Віршований розмір: ямб

Художні ознаки  твору:

Метафори - тремтить ріка, хилиться ріденький ліс, не заблукають із  хуторів лелеки, спокій стереже мене

епітети - друже мій єдиний, а далекий, мертвий лист, ласкаві вересневі феї, на осінній лагідній землі, порівнювання  - немов ласкаві вересневі феї спинили час, 

риторичне звертання - о друже мій єдиний, а далекий.

риторичні оклики 

Який тут спокій стереже мене!
І твій слідок малий — такий великий,
Що я тобі й сказати б не зумів!

Додаткова інформація:

Вірш проникнутий жалем за далеким, однак  бажаним коханням. Ліричний герой, споглядаючи осінній пейзаж, згадує  хвилини, проведені із  коханою. Розлука лягла поміж  2-ма  закоханими, однак  тут, на фоні чарівної й  злегка сумної природи, усе , може здатися , завмерло. Вірш начеб зупиняє час, залишаючи у  серці героя спогад про відбиток того милого сліду — такого малого і  такого значного  разом з тим  (адже за ним — усе любов , люба дружина, подружнє життя). В  вірші Є. Плужника «Річний пісок слідок ноги твоєї...» передає особисті почуття ліричного героя, спогади про любов , котрі  не стираються із  пам'яті, й  філософські роздуми про сенс життя, про величезне  мале у  ньому. Любов  — це те величезне , чим потрібно  дорожити, що потрібно  берегти. Достатньо  похмурий пейзаж («ріденький ліс», безлюддя, «мертвий лист») натякає на тяжкі  життєві обставини ліричного героя, на те, що він в  розлуці із  близькою людиною. Й  це додає його спогадам нотку трагічності, болючого щему, жалкування за тим, що головні слова, ймовірно , так й  не були сказані.

4. Дати письмові відповіді на тестові завдання

1. Роздуми ліричного героя про те, що життя людини  для історії — це лише  мить, для людини —це радощі і  страждання й  про них навряд або  напишуть майбутні історики звучать в  поезії Плужнива

А «Для вас, історики майбутні»

Б «Річний пісок, слідок ноги твоєї…» В. «Ніч... а човен — як срібний птах!..»

Г «Вчись в  природи творчого спокою...»

2. Хто є адресатами болючих рядків

Для вас, 

Наш біль — рядки холодних слів!

О золоті далекі будні

Поміж  родючих вільних нив!

А історикі майбутні

Б сучасний авторові читач У  митці

Г майстри художнього слова

3. Установіть вид римування в  строфі

Якийсь дідок нудний напише, —

Війна й  робітничий рух...

О, тихше!

- Біль не вщух!

А перехресне

Б суміжне У  кільцеве

Г білий вірш

 4. Філософська думка про те, що взірцем для творчої людини має бути природа, утверджується в  поезії

А «Для вас, історики майбутні»

Б «Річний пісок, слідок ноги твоєї…» В. «Ніч... а човен — як срібний птах!..»

Г«Вчись в  природи творчого спокою...»

5 Поезія «Річний пісок, слідок ноги твоєї…» - взірець

А пейзажної лірики

Б громадянської лірикр У  інтимної лірики

Г філософської лірики

6 Прочитайте уривок поезії Є. Плужника

 Не заблукають із  хуторів лелеки, -

Хіба що вітер хмари нажене...

О друже мій єдиний, а далекий. Котрий  тут спокій стереже мене!

Твір написано

А хореєм

     Б ямбом  У  дактилем 

     Г анапестом

7. Визначте художньо-виражальний засіб, застосований  Плужником в  фрагменті 

Мудро на землі. Яким чином  від озер, порослих осокою.

Кудись на південь линуть журавлі.

А метафора

Б епітет В. порівнювання

Г риторичне запитання

8. Ознаки душевного стоїцизму

А всвідомлення  зовнішнього спокою, урівноваженості 

Б всвідомлення  краси природи В. всвідомлення  національної свободи

Г всвідомлення  свободи слова

9. Ліричний герой поезії «Річний пісок, слідок ноги твоєї…», споглядаючи осінній пейзаж, згадує

 А хвилини, проведені із  коханою.

Б відпочинок на березі ріки У  літній вечір

Г на березі ріденький ліс...

10. Котру  думку передає Плужник в  строфі 

Вір й  наслідуй. Учню  негоже

Не поважати  визнаних взірців, Адже  хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступити із  манівців?

А світ такий глибокий й  і  незбагненний, однак  у  цьому його красота  і  привабливість

Б любов  — це те велетенське, чим доцільно дорожити, що потрібно  берегти. В. життя людини  - це живий біль, жива рана, й  не потрібно  її ятрити порожніми фразами.

Г необхідно  й  вчитися в  природи, прислухатися до власного  серця, власної натури як частки даної  природи, щоб  не схибити, не піти манівцями.

27.04.2020 р.

Тема: Київські "неокласики". Орієнтація на традицію, класичну форму вірша

План роботи

1.Біографічні відомості Миколи Зерова
2. Опрацювання поезії "Київ - традиція" 
3. Закріплення вивченого

Хід роботи
1. Ознайомитися з біографічними відомостями Миколи Зерова, законспектувати

Творча постать Миколи Костьовича Зерова, поета, перекладача, літературознавця, критика, помітно виділяється навіть на тлі багатого на таланти літературного життя 20-х років. Це був митець строгої, вивіреної думки, досить чутливий до художнього слова, рідкісний ерудит, проникливий історик літератури, блискучий оратор й полеміст. Одночасно із Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Михайлом-Хмарою і Освальдом Бургардтом він належав до а саме групи “неокласиків”. Вертаючи сучасникам творчість М. Зерова, доцільно пройти стежками і дорогами життя цього унікального митця, доля котрого випала на складний передреволюційний час, на епоху демократичного відродження 20-х років й трагічно закінчилася на Соловецьких островах. Він прийняв це як невідхильний закон й ніде не намагався схитрувати. Йшов чесно й прямо, несучи у грудях, за його ж висловом, “гострої розпуки гострий біль”, однак разом з тим й незникаючу буттєву радість.
НЕОКЛАСИЦИЗМ

Неокласицизм (від гр. neos — новий й лат. classicus — зразко¬вий) — течія у літературі й мистецтві, котра із 'явилася значно пізні¬ше занепаду класицизму як літературного напряму й знайшла власний вияв в використанні античних тем й сюжетів, міфологічних обра¬зів й мотивів, проголошенні гасел «чистого мистецтва» і культу позбавленої суспільного суті художньої форми, у оспівуванні земних насолод.

Неокласицизм з'явився в центрі XIX ст. у західноєвропейській літературі. Його тенденції позначились на російській і українсь¬кій поезії (А. Майков, М. Щербина, М. Рильський, Юрій Клен).

Неокласиками називали тих поетів й критиків, котрі групувалися довкола журналу «Книгар» (1918-1920), а пізніше — близько київського видавництва «Слово». Сюди входили подібні письменники, як М. Зеров, П. Филипович,

М. Драй-Хмара, Освальд Бургард й М. Рим¬ський, котрі прагнули підняти престиж художнього слова, із його допомогою рішать філософські, історичні, морально-етичні проблеми.

Група неокласиків у українській поезії 20-х років, відмежовуючись від а саме пролетарської культури», прагнула наслідувати мистецтво минулих епох. До основних рис даної школи, окрім підкресленої уваги до худож¬ньої форми, відносять ще орієнтацію на вивірені віками духовні цінності, відданість традиціям світової класики (від античності до початку XX ст.), віддання переваги історико-культурній і морально-психологі¬чній проблематиці, негативне відношення до політизації мистецтва, повернення до вічних законів мистецтва, орієнтир на кращі здобут¬ки античності, інтелектуалізм, вико¬ристання зразків античної культури й культури епохи Відродження, есте¬тизм, аристократизм духу, гармонія поміж розумом й почуттями, несприйняття радянської дійсності (комуніс¬тичної ідеології - усього , що призве¬ло до падіння рівня духовності).

Принцип неокласиків: «На теми, що нові, античний вірш складаймо». Особливі жанри: сонет, олександрина, терцина, октава, рондо і т.п. .
ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ МИКОЛИ ЗЕРОВА
ДИТИНСТВО

Микола Костьович Зеров народився 26 квітня 1890 року у Зінькові Пол-тавської губернії у родини учителя місцевої двокласної школи. Батько його похо¬див з селян, розумів, що зробити кар'єру вихідцю із народу досить тяж¬ко (сам працював вчителем , пізніше директором школи, а ще пізніше - інспек¬тором народних шкіл), саме тому всім власним синам (а дітей в родини було семеро: 5 синів й 2 дочки) дав вищу освіту. Микола - найстарший, однак не єдиний інте¬лектуал поміж братів Зерових. Молодші: Дмитро став знаменитим ботаніком, ака¬деміком АН УРСР, Костянтин - визнаним гідробіологом, Михайло - визна¬ним поетом й редактором, котрий в діаспорі виступав під псевдонімом Михайло Орест. Зерови не були росіянами за походженням. Мати вийшла із козацького знатного роду роду Яреськів із -під Диканьки на Полтавщині. Дід й прадід по батьковій лінії - чернігівці, котрі переїхали із Ніжина. Хоч удома говорили ро¬сійською мовою, до чого зобов'язували посади батька, мати часто співала ук¬раїнські народні пісні дітям. Дядько по материнській лінії - П.Яресько - надзвичайно вплинув на світогляд малого Миколи і на його життєву позицію у майбутньо¬му. Навчився читати Миколка у чотири роки. Із допомогою батька в ранньому дитинстві легко опанував початки географії, астрономії, ботаніки.
ОСВІТА І ПЕРШІ ПУБЛІКАЦІЇ

У своїй першій школі - Зіньківській початковій - Микола Зеров учився одночасно із Пав¬лом Губенком - майбутнім гумористом Остапом Вишнею. Із 1903 до 1908 року Зеров здобував освіту у Першій київській гімназії, де на нього особливий вплив мав талановитий вчитель -латинолог. Гімна¬зисти дивувалися феноменальній пам'яті ровесника і часто екзаменували його: "...Проробляли із ним подібні тести: давали прочитати при них сторінку богослов'я й , згромадившись коло нього, стежили за рухом його зіниць, й була умова, що текст має бути прочитаний лиш раз ). Згодом ми підручник забирали, й він повторював прочитане слово у слово. А текст вибирали трудний". Вчився М.Зеров виключно на "відмінно", однак медалі не одержав крізь те, що прямо висловлював опозиційні думки до подій в державі. В 1908 році юнак склав конкурсний екзамен в Петербурзький уні-верситет, однак крізь матеріальні нестатки й особисту апатію до цього міста рішив за краще вчитися у Києві на історико-філологічному факультеті університету імені святого Володимира. Тут під керівництвом приват-до¬цента У .Данилевича Микола Зеров написав власну 1-шу наукову працю -курсову діяльність "Літопис Граб'янки як історичне джерело й літературна пам'ятка", котру в травні 1914 року блискуче захистив вже як дипломну. Із 1912 року Микола Зеров починає публікувати власні перші наукові розвідки в педагогічному журналі "Світло", а наступного року достатньо часто друкує і рецензії й у газеті "Рада". Водночас Микола - активний член студентсь¬кої громади, один із кращих студентів вузу. 9 травня 1910 року помер відо¬мий український письменник й педагог Борис Грінченко. Над його моги¬лою виступив молодий Зеров й дав своєрідну клятву. Почуте із уст молодо¬го науковця вражало свіжістю думки і глибоким змістом.
УЧИТЕЛЮВАННЯ

Миколі Зерову пророчили велетенське майбутнє, обіцяли покинути при уні-верситеті. Однак крізь надто різкі публічні виступи і конфлікт із деканом-шо-віністом професором Т.Флорінським наукова кар'єра розпочала пробуксовува-ти, а саме тому Зеров поїхав учителювати до Златопільської гімназії. Тут він вик-ладав латинську мову і історію, однак деколи приходилося підміняти колег, котрі читали зовсім інші предмети. Раз Миколу Зерова попросили провести урок географії. Коли він ввійшов в клас й вияснив тему попереднього уроку, виявилося, що школярі забули принести карту, а зараз відказувалися відпо¬відати. Щоб не тратити лишнього часу, "Микола Костьович, мало дума¬ючи, розграфив на дошці меридіани й паралелі північної складові Росії із всіиа належними деталями". На уроках історії Зеров сипав датами. Коли ж приходилося викладати літературу, цитував десятки віршів напам'ять. Діти обожнювали власного вчителя , однак самому йому у Златопіллі було тісно. Вир¬ватися із даної глухої провінції вдалося аж в 1917 році, коли Зеров вже був делегатом 2-х українських учительських із 'їздів й заявив про себе як чудо¬вий оратор і здібний вчений . Із вересня 1917 року Зеров очолював секре¬таріат педагогічної ради Другої київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства, а теж викладав тут латинь. Яким чином незмінний рецензент, Микола Костевич починає співробітництво з журналом "Кни¬гар", пізніше стає його редактором.

Не покидаючи роботи у гімназії й ви¬кладання в Київському архітектурному інституті, сам пробує себе у поезії. Зеров сходиться теж із митцями й вченими, котрі гуртувалися довкола рек¬тора Української Академії мистецтв Г.Нарбута. В 1920 році Микола Зеров одружується із Софією Лободою, видає кни-гу перекладів із античних авторів "Антологія римської поезії", де були вміщені твори Катулла, Вертілія, Горація, Проперція, Овідія, Марціала, а теж кни¬гу "Нова українська поезія", що стала явищем в літературному процесі.

Голод в двадцятих роках був настільки страшним, що Зеров із родиною рішає покинути столицю. Він влаштовується на діяльність у Баришівську соціально-економічну школу, де працює близько 3-х років, не пориваючи при цьому взаємозв'язків із Києвом. "Баришівський період" життя був надзвичайно плідним. Тут народилися усі вірші, котрі Зеров пізніше помістив в збірку "Камена", дуже багато сонетів, сатир, перекладів й навіть декілька маленьких опо¬відань. Й провінція Зерова пригнічувала, й саме тому як лише у 1923 році вче¬ному запропонували посаду професора Київського інституту народної ос¬віти, він переїхав в центр. Із жовтня Микола Зеров розпочав читати тут подібні цікаві лекції, що про них поширювалися легенди. Однак викладач не лише читав, а і уважно слухав відповіді студентів, не лише пояснював, а і ви¬магав глибокого розуміння предмета. Ю.Лавріненко підкреслював: Яким чином педагог, вчений й критик - Зеров був нещадний до лінивого примітивіз¬му і неуцтва й вимагав найвищого рівня. На здібнішу літературну й нау¬кову молодь він мав величезний вплив, незалежно від її до нього особис¬тих симпатій або антипатій". Українську літературу Микола Зеров викла¬дав водночас в декількох вузах Києва.
1923—1925 НЕОКЛАСИКИ

Двадцяті роки української літератури дійсно пройшли "під знаком Зерова", коронованого терновим вінком вождя "неокласиків". 1923 рік для цього угруповання став своєрідним трампліном. Усі неокласики - від "грона п'ятірного" до У .Домонтовича - уже проживали у столиці, спілкувалися, товаришували . В цей час М.Зеров познайомився ще із майбутнім лідером "ВАПЛІТЕ" Миколою Хвильовим, коли той в складі харківської письмен-ницької організації "Гарт" приїхав до Києва. В 1924 році вийшла книжка М.Зерова "Камена", котра принесла авторові велику славу, хоча сам Зеров власні вірші зневажливо називав "сухарями" й навіть про свої набутки іронічно писав в 3-й особі, підкреслюючи водночас ще власну безкомпромісність: "До драм, оповідань й доносів не причетний. Найтяжче даються йому поезії". В вступі до "Камени" звучить дорікання малограмотним українським митцям: "Ні для кого не секрет, що наші по¬ети, за кількома незначними виїмками, надзвичайно мало вчаться й мало працю-ють над технікою слова... У результаті - довга низка поем, позбавлених музичності, колориту, словесної економії, доброї синтакси, хорошого слов-ника. .. Й тут, на мій погляд, праця над латинськими класиками й французь-кими парнасцями спроможний нам в великій пригоді стати". Письменник дещо за-недбує власне покликання літературного критика й усі зусилля докладає до справи перекладів, своє літератури й літературознавства. Появляється його чудова праця "Леся Українка". Водночас із С.Єфремовим й П.Филиповичем М Зеров приступає до другого саме тому "Нового українського письменства", працює упорядником "Збірника із теорії й історії письменства", перший випуск котрого під назвою "Література" побачив світ в 19 Відсотків році. В 1929 році виходить книга М.Зерова "Від Куліша до Винниченка".
1925—1928 ЛІТЕРАТУРНА ДИСКУСІЯ

Микола Зеров приймав активну участь в літературній дискусії 1925 -1928 рр., підтримував погляди на літературу Миколи Хвильового, водночас із іншими "неокласиками" проводив декілька літературних вечорів. Експан¬сивний, "рухливий, як живе срібло", лідер "неокласиків" рясно розси¬пав... поміж власних друзів епіграми, римовані жарти, віршовані листи". Аналізуючи питання завтрашнього дня української літератури, Микола Зеров заявляв: "Ми зобов'язані завжди заявляти про потребу уважного відношення до усякої культурної цінності". А у той же час надзвичайно вимог¬ливо відносився до виданого, іронізуючи: "Плуг" пише для села, а "Гарт" для города, а виходить ні к селу, ні к городу". Зеров виступав проти сепа¬ратизму у письменницькому середовищі і провінційності в взаєминах: '"Ми зобов'язані протестувати проти гуртківства й гурткового патріотизму, гурткової виключності у наших літературних взаємовідносинах". Подібні виснов¬ки не були випадковими, адже неокласики виступали проти регіоналізму, проти народництва й спроби "плужанської" реставрації. Вченому виста¬чало наснаги на усе , навіть на допомогу у перекладанні М.Рильському "Пана Тадеуша" А.Міцкевича. Дякуючи Зерову український читач зумів причаститися до античної літератури, прочитати українською мовою Байрона, Петрарку, Бодлера, Пушкіна, Лєрмонтова.

Улюблена праця його ні в який час не втомлювала, не набридала. Навіть коли М.Зеров приїжджав на дачу, то із собою приймав діяльність , сідав на ве¬ранді і перекладав або ж творив власні свої вірші. Коли не давалися рими, йшов до лісу, а за якийсь час вже повертався вдоволеним: підібрав чудо¬ве слово! В розквіті таланту Микола Зеров стає надто помітною постаттю. Його уже не мало змогу не зазначити недремне око тоталітарної системи. Якщо ж узяти до уваги ще і те, шо Микола Зеров "був дуже великим майстром дратувати українську громадську думку" в той час, коли не логічні докази, а донос вирішував будь котру справу, то він сам себе підставляв, набли¬жав фатальну розв'язку. До того ж йому заздрили, не маючи сил дорівнятися ні у перекладі, ні в віршуванні, ні в критичній оцінці, ні у літературознавчих студіях. "Переклад "Бориса Годунова", - засвідчувала дружина, - був останньою дуже великою працею Зерова, доконаною у Києві". А перекладачем Микола Костьович був непересічним. Досі у українській літературі нема рівного йому на цьому поприщі. Тож доцільно прислухатися до оцінки Зерова Г.Кочуром: "...Перекладознавчий й перекладацький доро¬бок Зерова має першорядну вагу у українській літературі - це уже стало аксіомою і дискусій не викликає".

1 вересня 1934 року Зерова усунули від викладацької роботи у Київсь¬кому університеті, однак ще залишили на кафедрі рівно на 2 місяці. У цей час письменника наче переслідує якийсь злий фатум: помирає його єди¬ний син. Якщо взяти до уваги, що власного хлопчика письменник надзвичай¬но любив, то це стало страшним ударом. Дружина залишила промовисті свідчення про Зерова-сім'янина: "Зеров був добрим чоловіком, однак бать¬ком ще кращим. Сина нашого він любив й пишався ним від часу його по¬яви на світ. Сподіваючись дитини, я боялась, щоб не народилась дівчинка, хотіла для себе сина. А Зеров казав, що він однаково буде вдоволений й сином й донькою. Одначе уже тоді, як народилася дитина, повернувшися із роботи, де його поздоровляли , він сказав мені: "А знаєш, це надзвичайно добре, що у нас хлопчик, зовсім по-іншому поздоровляють з сином. Може, інша слава сонцеві, інша місяцеві й зіркам". Малого в родини звали Котиком, хоч у метриці записали Федором. Із юних літ дитя проявляло себе справжнім вундеркіндом. Ніхто і уявити не був спроможний , що цьому розумнику доля відвела лише десять років. Ось ще одні болючі спогади дружини: Насамкінець 1934 р., в десятилітньому віці, помер від шкарлатини наш єдиний син Котик. Коли хлопчик захворів, проф. Брацлавський, знаменитий тоді у Києві епідеміолог, сказав мені: В. , батьки, гадаєте, що подібні розвинуті діти великий плюс? Для нас, лікарів, це великий мінус. В них стомлений мозок, вони погано переносять хвороби"... Хоча як ми боролися за життя хлопчика, урятувати його не вдалося. Доглядаючи малого, заразилася й я від нього шкарлатиною. У лікарні поклали нас до різноманітних відділів, дитина померла без мене. Відразу мені про це не сказали, я також була у тяжкому стані. Увесь тягар страшного лиха звалився на бідного Миколу Костьовича. На самоті зустрінув він жорстокий удар долі, сам поховав сина. Про смерть його написав мені до лікарні пізніше , коли минула криза моєї хвороби... Уперше зради¬ли його сила волі і життєрадісність, якими повсякчас він так помітно відзна¬чався. Надзвичайно важко було йому переживати втрату сина. Він говорив про дитину, що "це був щасливий десятилітній сон, котрий ні в який час уже не повто¬риться". .. Пройде рівно день в день 3 роки від смерті Котика - й розстріляють його батька. Наче містика. Однак як же поставилися до трагічного факту хвороби й смерті дитини викладача колеги в вузі? Поспівчували?
ПОЧАТОК ТЕРОРУ. АРЕШТ

З 1-го листопада наказом ректора без жодних пояснень причини профе¬сора Миколу Зерова вигнали із університету. Друзі починають сторонитися лідера "неокласиків", наче прокаженого. Над ним тяжіє тавро "ворога народу". Щоб колись вислизнути із пастки й одержати діяльність , професор виїжджає в Москву, однак 28 квітня 1935 року його, як й 2-х других "неокласиків" - П.Филиповича і М. Драй-Хмару, заарештовують. 20 травня Ми¬колу Костьовича відправляють в Київ нібито як свідка у процесі над СВУ, і дуже швидко із свідка він перетворюється в "ворога народу", підсудного. Або було в Миколи Зерова передчуття трагедії в поезіях останнього періоду? Навряд. Або ж ж він гасив інтуїтивні здогади, боячись напророчи¬ти для себе щось ще страшніше. В переддень арешту появився достатньо оптим-істичний, хоча й перейнятий мукою і затяжним чеканням добрих змін вірш:

Смутна, о земле, ти! Скупа, обітована.
А може, це не ти, а сам я туманію...
Чи ж скоро у мені, о Теплий Олексію,
Минуться туга, біль, розтане темний лід?
Чи скоро пролісок прокинеться для мене
І, рястом криючи утрати глибший слід,
Заграє, зацвіте надії тло зелене?

І раптом тюремна камера. Звинувачення - тероризм і те, що "входив в склад керівництва контрреволюційної організації, котра ставила перед собою завдання скинення радянської влади на Україні і створення буржуазної незалежної Української республіки". Найбезглуздіше із всіх можливих для поетів звинувачень. За одними свідченнями, знаходячись у стані загяжної депресії після втрати єдиного сина, Микола Зеров, не читаючи, підписав усе, що йому підсунули у НКВД. За іншою версією, Зерова жор¬стоко допитували і примусили підписати визнання, що він особисто був ліде¬ром поміж тих, хто мав учинити замах на Косіора й Постишева. Однак якщо навіть лідера "неокласиків" й зламали морально у чекістській катівні, то це ще не засвідчує про його слабодухість. У .Петров із цього приводу писав: "Чимало було тих, що, сидячи під слідством, місяцями витримували гніт допитів й знаходили у для себе моральну силу не підписати акт обвинувачення. Однак не меншу моральну і творчу силу потрібно було мати, щоб й в процесі слідства, й потому на засланні продовжувати власний труд". В групу "банди Зерова" вписують П.Филиповича, А.Лебедя, Марка Вороного, Л.Митьковича, Б.Пилипенка. Зерову інкримінують керівництво українською контрреволюційною організацією й присуджують до 10 років позбавлення волі. Справжньою насмішкою Зерова над неправедним судом можна вважати його виступ перед оголошенням вироку: "С моей точки зрения, был толь¬ко раз сделан призыв к террору - у форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании в Рыльского (йдеться про поезію П.Куліша "До коб¬зи" -О.С.)". А у лютому 1936 року Миколу Зерова висилають на Соловки.
ЗАСЛАННЯ

На початку червня 1936 року етап прибув на місце, вказане в вироку. За станом здоров'я Зеров не був спроможний працювати лісорубом. Йому доручали прибирати кімнати господарської служби. Впоравшись із немудрим за¬няттям, Зеров віддавався улюбленій праці у комірчині сторожа: перекла¬дав, писав літературознавчі розвідки, про що повідомляв в листах власну дружину. Вважають, що саме на Соловках М.Зеров завершив багаторіч¬ну діяльність над перекладом українською мовою "Енеїди" Вергілія. На жаль, рукопис перекладу загубився, пропав або ж був знищений. А йшлося Зеро¬ву не про одну "Енеїду". Й .Заславський підкреслює: "Засланий на Солов¬ки Микола Зеров й тут живе інтенсивним інтелектуальним життям". До того ж й сам у 'язень найбільш турбується не власною неволею, а тим, що вона порушила його творчі плани: "До 1937 р. я мусить був скінчити книгу розвідок із української літератури, до 1938 - "Енеїду" й "Останніх римлян" ("Akademia"), до 1939- 3-й випуск "Нового українського пись¬менства"... Зараз усе це відкладене на безрік, однак компенсувати не¬здійсненне потрібно таки чимось: тож я ношуся із планами..." Він не лише планував, а читав книги із табірної бібліотеки, удосконалював власне знан¬ня англійської, перекладав, творив... Кінцевий лист датований 19 верес¬ня 1937 року. Зеров готувався до власної другої соловецької зими й просив надіслати калоші. Вони йому уже не знадобилися… В жовтні крізь перенаселеність концтаборів каральні органи рішили переглянути окремі справи і зробити "відстріл". Своєрідною трійкою" по Ленінградській області 9.10.1937 року багатьом соловецьким у 'язням, в саме тому числі М.Зерову, П.Филиповичу, М.Вороному попередній вирок був замінений розстрі¬лом. Винищили їх 3 листопада 1937 року, приурочивши здійснення вироку до 20-ї річниці жовтневого перевороту. Роздумуючи про власний кінець, 1 березня 1922 року Микола Зеров написав вірша, яким й годилося б закінчити цю сумну оповідь :

Тягар робочих літ наліг мені на плечі
Стих безтурботний сміх і споважнілі речі,
І голос чую я настирливо-шорсткий:
"Лукавий наймите, а де ж доробок твій?
Де плід твоїх трудів і творчості твоєї,
Чи ж добре ти робив над чорною ріллею,
Чи встигнеш, поки день, скінчить свої жнива?"
Як гірко слухати оті терпкі слова
І як не заздрить вам і молодості вашій,
Цій сповненій вина і ненадпитій чаші,
Цій гострій свіжості передсвітніх годин,
Цій смужечці зорі над тихим сном долин!
ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ ЗЕРОВА

Його внесок до нашої культури великий й коштовний, а заплачено йому за нього мученицькою смертю на Соловках. Час усе розставив на власні місця. Заслужено вершинною ми вважаємо зерівську творчість - літературознавчу, перекладацьку, поетичну, схиляємось перед його громадянським подвигом.

Микола Зеров - представник українського неокласицизму, вiн мав високорозвинений естетичний смак, багату ерудицiю, тонкий розум i неабиякий поетичний хист. Вiн бачив культурно-iсторичну пiсню українського вiдродження в саме тому , щоб переймати i розвивати кращi приклади європейської культури.

Поета хвилювали теми, сюжети свiтової лiтератури. Сонети "Олександрiя", "Аргонавти", "Чистий четвер", "Обри" ознайомлюють нас зi сторiнками грецької, єврейської, готської культур. Й із не меншим трепетом вiн звертається i до сторiнок слов'янської iсторiї: "Князь Iгор", "Сон Святослава", "Кулiш". Читаєш i мимоволi думаєш, що це не тiльки про згорьованого Святослава, а і про власну чорну долю пише поет. До речi, епiтет чорний тільки двiчi використано в цiй поезiї.

Офiцiйна цензура, органи влади постiйно не давали спокою цiй талановитiй, незалежнiй людинi. Й його поезiї далекi вiд полiтичних проблем. Замiсть того у них постають "замрiяний золотоглавий Київ", "бiлiють вежi, золотом густим горять хрести Чернiгова".

2. ОПРАЦЮВАННЯ ПРОГРАМОВОЇ ПОЕЗІЇ М.ЗЕРОВА «КИЇВ − ТРАДИЦІЯ»

Микола Зеров справедливо уважається  лідером "неокласиків". В  своїй оригінальній поетичній творчості Зеров віддав перевагу сонетам й  александрійським віршам, котрі  вирізнялися досконалістю форми й  глибинним філософським проникненням в  буття. Сонети писав за строгим класичним взірцем - написав їх загалом 85. Філософічність, вишукана мова, висока майстерність творів Зерова вражали сучасників.

Микола Зеров майстерно володiв поетичною формою сонету, хоча  будучи людиною сором'язливою, зазначав , що його вiршам притаманна синтаксична одноманiтнiсть, обмеженiсть лексики. У  поезiї М. Зерова довершенiсть i зрiлiсть думки знайшла вiдповiдну форму. Вона вiдточена, як дiамант найвищої проби. Його iм'я із  повним правом можна поставити поряд із  великими майстрами сонету: Гете, Шекспiра, Рильського. Вiн був надто вимогливим як до iнших, так i до себе. Нещадно таврував неуцтво, примiтивiзм, був лицарем справжньої культури, пiдтримував прогресивнi, цiкавi творчi пошуки

М. Зеров зацікавився сонетом в  часи навчання на класичному відділі історико-філологічного факультету Київського університету, де він серйозно займався вивченням латинської і давньогрецької мов й  літератур. М. Зеров міркував  сонет формою найвищої художньої майстерності і лаконічності вислову. Характер, високий інтелект, особливий літературний хист, кохання  до класичної досконалості запрограмували М. Зерова на прихильність до канонічної віршової побудови і захоплення живою культурною традицією.

Цьому жанру належить головне  місце у  поетичному доробку письменника. До процесу творчості М. Зеров підходив зважено, із найвищою вимогливістю. Сонети сприяли розкриттю його поетичного таланту, чіткому вираженню думки. Крізь  сонетну форму виявилися нові грані таланту художника слова. Поет, маючи власний  особливий тип мислення, вбачав в  сонеті більше  придатнішу форму виявлення думок, переживань і властивого саме йому сприйняття оточуючого  всесвіту . М. Зерову вдалося поєднати в  сонеті глибокі знання історії і справжнє, тонке відчуття звукової гармонії. Його твори досягнули рівня довершеності, інтелектуальної напруги і неповторності філософського мислення. 

Сонет — це чотирнадцятирядковий вірш. Він ділиться на 2  чотиривірші й  2  тривірші, написані п'ятистопним або ж  шестистопним ямбом. Чотиривірші в  сонеті спроможні  мати рими або ж  перехресні (абаб), або ж  кільцеві (абба). В  тривіршах допускається більше варіацій: вгв, вгв; вгд, вгд; вгд, дгв. Однак  можливі і  інші способи римування, однак  загальне правило таке: якщо у чотиривіршах римування перехресне, то у  тривіршах — кільцеве, й  навпаки. 

Творчість й  взагалі культурна роботу  Миколи Зерова і  других  неокласиків невідривні від Києва, від його рельєфу, рясно прикрашеного творіннями відомого  Растреллі, Шеделя і других  гігантів минулого.

Микола Зеров любив Київ щиро. З  задоволенням показував гостям його живописні куточки, Софійський собор, по котрому  водив буквально годинами, Києво-Печерську лавру, Кирилівську церкву. Яким чином  згадувала його дружина, він милувався мармуровим саркофагом Ярослава Мудрого, а славетна  брама Заборовського, пам'ятна для нього спогадами про незабутній гурток Георгія Нарбута, була улюбленим місцем прогулянок. Думав, що оглядати місто краще навесні, «коли цвітуть каштани, й  Дніпро ще не подібний  на півдохле кошеня». Власний  сонет, написаний 1927 р., він так й  назвав: «Київ навесні ввечері».

Можливо , буде справедливо нагадати, що тільки у  часи святкування 1500-літнього ювілею міста, тільки під впливом тодішніх ювілейних публікацій широка суспільність дійшла всвідомлення  історичної значення  Києва, його визначального місця у  нашій історії. Насправді, розуміння Києва орієнтовно 1982 року суттєво змінилося. Подібні  і  були зеровські думки 1923 року:

Ніхто твоїх не заперечить прав
І вперше світ осяв ТВОЇ висоти...

Офiцiйна цензура, органи влади постiйно не давали спокою цiй талановитiй, незалежнiй людинi. І його поезiï далекi вiд полiтичних проблем. Замiсть того у  них постають "замрiяний золотоглавий Киïв", "бiлiють вежi, золотом густим горять хрести Чернiгова". Вiн святкування  вiрить у  те, що

Живе життя, i силу ще таïть
Оця гора зелена i дрiмлива,
Ця золотом цвяхована блакить. 

ВИРАЗНЕ ЧИТАННЯ ПОЕЗІЇ З ВІДПОВІДНИМ КОМЕНТАРЕМ "КИЇВ — ТРАДИЦІЯ" 

"КИЇВ — ТРАДИЦІЯ" 

Ніхто твоїх не заперечить прав.
Так, перший світ осяв твої висоти,
До тебе тислись войовничі готи,
І Данпарштадт із пущі виглядав.

Тут бивсь норманн, і лядський Болеслав
Щербив меча об Золоті ворота,
Про тебе теревені плів Ляссота
І Левассер Бонплан байки складав.

І в наші дні зберіг ти чар-отруту:
В тобі розбили табір аспанфути —
Кують, і мелють, і дивують світ.

Тут і Тичина, голосний і юний,
Животворив душею давній міт
І "Плуга"вів у сонячні комуни.

Тема: усвідомлення історичної ролі Києва, його визначального місця в нашій історії.

Ідея: возвеличення краси замрiяного золотоглавого Києва, його визначального місця в нашій історії.

Основна думка: 

Ніхто твоїх не заперечить прав.
Так, перший світ осяв твої висоти

Жанр: сонет

Вид лірики: громадянська лірика

Римування: перехресне (абаб) і кільцев (абба).

Віршований розмір: ямб

Художні особливості твору:

метафори - перший світ осяв твої висоти, зберіг ти чар-отруту

В тобі розбили табір аспанфути —
Кують, і мелють, і дивують світ.
Тичина  "Плуга" вів у сонячні комуни. 

епітети - Тичина, голосний і юний.

 

 3. Дати письмові відповіді на тестові завдання

1 Вкажіть  назву течії у  літературі й  мистецтві, котра  із 'явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму й  знайшла власний  вияв в  використанні античних тем й  сюжетів, міфологічних образів й  мотивів 

А. імпресіонізм;

Б. експресіонізм В.  неокласицизм

Г. неоромантизм

2. Довкола  котрого  київського видавництва групувалися неокласики ?

А. «Слово»;

Б. «Книга» В.  «Київ»;

Г. «Дніпро»

3. Хто із  письменників не входив до неокласиків

А. Максим Рильський, 

Б. Павло Филипович, В.  Павло Тичина 

Г. М.икола Зеров

4. Микола Зеров належав до

А. Київської школи

Б. шістдесятників В.  неокласиків

Г. «Празької школи»

5.Жанр лірики «Київ-традиція»

А. інтимна

Б. пейзажна В.  філософська

Г. громадянська

6. Тичина вів в  сонячні комуни 

А. «Плуга»

Б. «Гарт» В.  неокласиків

Г. «Слово»

7.Ліричний герой відбиває красу

А. каштанів

Б. акацій В.  Києва

Г. Чернігова

8. Й  у  наші дні Київ зберіг 

А. чар-отруту 

Б. чар-зілля В.  красу

Г. привабливість

9. За жанром поезія «Київ-традиція»

А. ода

Б. сонет В.  балада

Г. елегія

10. Провідним мотивом вірша «Київ-традиція» є

А. всвідомлення  історичної значення  Києва, його визначального місця у  нашій історії.

Б. значення  митця в  розвитку культурних традицій киян В.  безмежна вдячність матері і  рідному місту

Г. віра у  неминучий розквіт України

30.04.2020 р.

Тема: Філософічність поезії М. Рильського

План роботи

1.Біографічні відомості М. Рильського
2. Підготовка до ЗНО, перегляд відео

Хід роботи

1. Ознайомитися з біографічними відомостями М. Рильського, законспектувати

 

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО

ДИТИНСТВО

Максим Тадейович Рильський народився 19 (7 - за старим стилем) березня 1895 року у  місті Києві, де на той час проживала родина сина поміщика Тадея Розеславовича Рильського. І хрестити наймолодшого нащадка рішили  у  рідному селі Романівка Сквирського повіту на Київщині тепер  - Топільнянського району Житомирської області). Батько скликав на бенкет не лише  власних  кращих друзів-інтелігентів, а і  декілька  днів пригощав усе село, оскільки постійно  приятелював із  селянами. Мати надзвичайно  бажала назвати ново¬народженого Володимиром, однак  Тадей наполіг на імені Максим на честь Залізняка. Коли ж немовляті виповнилося усього  декілька  місяців, родина переїхала із  столиці у  маєток в  Романівці. І повернемося до батька май-бутнього письменника. Взагалі, Тадей Рильський - постать далеко не ординарна. Близький друг батька Лесі Українки й  історика Володимира Антоновича, він із студентських літ поклявся служити Україні й  її нації, чим накликав гнів власних  родичів-поляків. Нащадки російських князів Трубецьких за лінією бабусі й  польських шляхтичів за лінією дідуся ополчилися проти "зрадника", котрий , будучи дворянином (!) й  католиком (!), повдовівши, вдруге одружився із  православною простолюдинкою, селянкою Меланією Федорівною Чуприною, котра  і  грамоти не знала, однак  була "людиною безперечного природного розуму", оскільки пізніше пристрасно і  дуже багато  читала і  особливо любила "Анну Кареніну" Л.Толстого. За відступ¬ництво найближчі родичі батька Максима Рильського, передусім амбі¬тний й самовпевнений дід, котрий  простити не був спроможний , що 2  його сини Тадей й  Юзеф розпочали  служити Україні, поклявся понищити  морально більше  активного із  нащадків, котрий  ще в процесі  навчання в  Київському універси¬теті святого Володимира вголос поміж  студентів й  у  колі батькової родини  не боявся заявляти: "Я - українець!" - й  ходив із  іншими студентами по селах, читав Шевченкові твори і  в  розмовах із  селянами нагадував їм про епоху козацтва. Окремі  дослідники твердять, що батько написав декілька доносів, крізь  що Тадей мав немало неприємностей, однак  при допомозі друзів уник кримінального процесу і  заслання, хоча  його і  звинувачува¬ли в  хлопоманстві, в  надмірному піклуванні про народну освіту, приміром  про недільні школи із  українською мовою навчання, в  сепаратизмі і  других  страшних на той час гріхах. Науковці подають легенди, за якими батько навіть прокляв сина, й  це прокляття ксьондз зняв із  Тадея аж після смерті старого. Інші ж свідчать, що Розеслав не боронив синам навіть допома¬гати селянам на сінокосі, а не те що переслідував за співчуття до народу, поміж  котрого  жив сам. Утім , сімейні відносини  не вплинули на Тадея Розеславовича негативно. Не звертаючи уваги  на те, що підходящі  органи нагля¬ду зацікавилися ним, Тадей Рильський не полишав громадської праці. Водночас із  Володимиром Антоновичем й  іншими передовими людьми він органі¬зував Київську Громаду, дуже багато  зробив як український етнограф, фолькло¬рист й  бібліограф. Сам Максим Тадейович пізніше підкреслював, що за¬хоплення батька відбилися і  на його уподобаннях: Із  кохання 'ю до народ¬ної творчості я, може здатися , й  вродився". Із  юних літ Максим слухав розповіді про власних  славних предків.

ОСЬ ДЕЯКІ ПЕРЕКАЗИ РОДУ

"Найцікавішою нам видається доля Ромуальда Рильського у  Уманському базиліанському колегіумі йому дали прозвисько  Шестопалек), прадіда братів Тадея і Юзефа Рильських, котрому  Тадей Розеславович присвятив статтю "Рассказ современника о приключениях с ним во время Колиевщины". Ромуальд Рильський, тоді ще 14-літній хло¬пець, школяр  колегіуму, випадково натрапив на загін гайдамаків й мав бути страчений, однак  у  останню мить, наче натхненний якимись вищими таєм¬ничими силами, розпочав  співати славетний в  народі чудовий псалом "Пречис¬тая Діво, Мати руського краю". Отаман, зворушений псалмом, заплакав й  відпустив хлопчика, сказавши: "Шкода його губити, візьміть для себе  його за дячка, нехай вам в  церкві співає". Одночасно  із  ним гайдамаки випустили на волю і  других  шляхтичів, засуджених до страти ("Нехай йому подякують, що власною  піснею врятував їх од смерті")... Оповідь про неї (дійсну по¬дію - О.С.) записав його син, Теодор Рильський, а опублікував правнук Тадей. Про цю подію у  сім'ї , можливо, не забували ні в який час".

Коли старші приймати  Максима стали гімназистами, родина знов  пере-їхала у  Київ й  була однією із  тих небагатьох сімей інтелігентів (можемо назвати ще сім'ї  Лисенка, Старицького і  Косачів) в  Києві, де розмовляли українською мовою, не переходячи на російську навіть при гостях, а це уже  була громадянська позиція. Про наукову працю батька майбутнього поета надзвичайно  тепло відгукувався Михайло Коцюбинський.

Діти росли в  високоінтелігентній, духовній атмосфері поміж  великої бібліотеки і  розмов про історичне минуле рідного народу і його неза¬видне сьогоднішнє. Батько особисто навчив Максима читати і  писати ук¬раїнською мовою, що було тоді нетиповим явищем, адже в  школах панува¬ла виключно російська. Першою книгою, котру  прочитав хлопчик, став "Робінзон Крузо" Даніеля Дефо в  перекладі Бориса Грінченка. В  той же час дитина із  ранніх літ причащалася класичною літературою, приміром  куль¬турними набутками древньої Еллади, звідки і  приймають  початки захоплення античним світом, пізніше сповідування платформи "неокласиків" і часті звернення в  самій, вже  зрілій, творчості до античних постатей . В  1902 році помер батько. Зиму після його похорону родина прожила в  Києві, а тоді мати-селянка рішила  повернутися у  село, забравши із  со¬бою наймолодшого, й  в  1902 - 1903 і 1907 - 1908 роках Максим жив в  Романівці, дружив з  сільськими дітьми, грався із  ними, купався і ловив рибу у  незабутній ріці дитинства Унаві. Пізніше дитячі враження стали золотими спогадами і  вилилися у  чудові поетичні рядки:

Там марив я у млі ночей стооких,
Що все життя я в пісню оберну
І зло втоплю в ясних її потоках!
Там грався я у коней, у війну
(І навіть був славетним генералом),
Там я вдихав цілющу тишину!
Там чарівницьким тонким покривалом
Мене вкривав зелений шум дібров...
А час ішов своїм невпинним чвалом. 

Тут зовсім юний Рильський закохався в  синьооку Ганю, із  якою навіть поцілувався. А першою кохання 'ю майбутнього поета були дві дочки су¬сіда Ольшевського із  Романівки. Й  не забуваймо: їх любив навіть не підліток, а дошкільня!

ОСВІТА ПОЕТА.  ПЕРШІ ПУБЛІКАЦІЇ

У Києві семирічний Максим написав достатньо  вправний віршик "Прошак":

Ішов прошак обідраний
Од всіх людей обижений.
Шкода мені прошака,
Що у нього гірка доля така.
Але я проти Бога не йду,
А за старця
Молюсь і ввечері, і вранці.

У сім'ї  Тадея Рильського усім трьом синам шлях до університету стелився крізь  приватну гімназію У .Науменка, славетного педагога, людини прогресивних поглядів, вченого, філолога, котрий  навіть якийсь час редагував журнал "Киевская старина". Максима у цей заклад прийняли відразу до тре-тього класу, оскільки початкову освіту він добув  удома  задопомогою  приватних учителів Миколи Голобородька і Вадима Тутківського.

Долею сироти Максима заопікувалися колишні друзі батька. Його опікуном став земський лікар Йосип Юркевич. Дочка цього славетного спеціаліста у  медицині залишила спогади про те, як писав крихітний  Максим власні перші твори: "Невеличкий на зріст хлопчина, зодягнений в  сірий костюм з  штанцями, заправленими в  чобітки. Нам, дівчаткам, доручено розважати малого гостя. Однак  це - нелегка справа. Максима, виявляється, не цікавить ані гра у  крокет, ані у  городки. Він ніяковіє у  товаристві й  воліє посидіти у  самоті. Просить олівця, клаптик паперу: бажає  щось писати. Ми виконуємо Максимове прохання й  залишаємо його одного на веранді. А коли повертаємося крізь  деякий час й  питаємо, що ж він писав, - Максим подає нам вірша".

В процесі  найперших  років навчання в  гімназії М.Рильський жив на квартирі в  славетного композитора Миколи Лисенка. Тут юнак також  ба¬гато чого добув  вже  як пошановувавач музики. Він розпочав  систематично відвідувати симфонічні і  камерні концерти. До М.Лисенка в  Максима було постійно  благоговійне відношення . Зрілим митцем він на¬звав композитора "сонцем української музики" і  присвятив йому декілька  віршів. Гімназист відвідував український театр, цікавився ук¬раїнською і зарубіжною літературою. Взірцями для Рильського-початківця і і  на усе зріле життя були Шевченко, Міцкевич й  Пушкін. Захоплювався він теж французькими символістами, "парнасцями".

Власні  вірші Рильський розпочав  друкувати, навчаючись в  четвертому класі гімназії. Тоді в  газеті "Рада" появилася його поезія "Сон", а у  1910 в  декількох  номерах журналу "Українська житло " нові добірки. Восени того ж року поба-чила світ його 1-ша  збірка "На білих островах", у  котру  входило 57 поезій. Із  цього часу я розпочав  відчувати себе справжнім літератором", - згадував поет. Поміж  найперших  читачів збірки п'ятнадцятирічного поета була і  Леся Українка, котра  і мовила про його доробок добре слово. Взагалі, критика прихильно відгукнулася про прибуття  Рильського в  літературу. Особливо хвалили моло-дого поета за чудове володіння мовою й  виразний ліричний струмінь, котрий  поглибився, коли дев'ятнадцятирічний юнак щиро закохався в  Ліду із  міста Корсуня на березі річки Рось. їй він присвятив одну із  найперших  в  творчому доробку любовних поезій "Лист до загубленої адресатки".

НА УЧИТЕЛЬСЬКІЙ НИВІ

1 травня 1915 року Максим завершив  повний восьмикласний курс гімназії. Яким чином  засвідчує  атестат, за випускні екзамени оцінки одержав різноманітні . В  цьому ж році юнак стає студентом медичного факультету Київського університу, однак  крізь  2 роки розчаровується в  обраному фахові і  переводиться на історико-філологічний факультет. Й  революція і  громадянська війна примусили  перервати освіту і  почати працювати. Спершу Рильський жив на Київщині, в  Сквирі, де обіймав посаду помічника секретаря у  продовольчій управі, згодом розпочав  учителювати в  сільській початковій школі в  селі Вчорашньому на Житомирщині і в  рідній Романівці, де завідував школою, а із  1923 до 1929 ви¬кладав українську мову і літературу. Залишилися свідчення колишніх школярів  Рильського, що діти його любили і  із  дуже великою  радістю йшли на цікаві уроки. 

В  липні 1926 року Максим Тадейович одружився. В  його дружини Катерини Миколаївни уже  був син Георгій, котрого  Рильський всиновив. В  1930 році у  подружжя народилася спільна дитина - син Богдан. Мусимо зазначити , що друзі недаром називали Рильського Максимом Золоте Серце. Він став опікуном над дітьми власного  старшого брата Івана, що залишилися сиротами, і  постійно  мав Павла і Любу за власних  рідних. Катерина і  Максим жили у  злагоді і  взаємопідтримці. Своїй дружині Рильський присвягив чимало поезій. Вона особливо любила написані чоловіком 6 й  8 люого 1957 року у  Москві. Крізь  рік, в  січні, її не стало.

1923—1925 НЕОКЛАСИКИ

У двадцятих роках Рильський жив в  Києві, викладав в  другій залізничній школі, читав лекції в  вузах. Його добре пам'ятали студенти робо-чого факультету Київського університету й  Українського інституту лінгвістичної освіти. В  цей час він належав до "неокласиків", був наймолодшим в  "гроні п'ятірному". Неокласики напружено шукали нових шляхів модерного мистецтва. Сьогодні уже  можемо сказати, що саме вони зорали на європейський кшталт те поле, на котрому  значно пізніше виросли У .Стус, .Ліна Костенко, Й .Драч, Д.Павличко або  Й .Калинець. Поєднання українського й  античного духу автора збірки "На білих островах" було не випадковим. Ю.Лавріненко із цього приводу писав: 

"Від оцих  друзів, від братів й  батька дістав Максим посвячення у  розкішний світ гоголівської України. Молодий Рильський не знав гніту злиднів, й  українське село правило йому за своєрідну Елладу".

А один серед  сучасників Рильського-неокласика підкреслював: 

"Зміст поезії Рильського вкладається у  2  слова: солодкий світ. Його тягне до днів Еллтади, коли людина уперше  придбала смак до даної  солодкості, а ще більше - до річки".

Побратим із  когорти неокласиків Юрій Клен в  1947 році в  "Спо¬гадах про неокласиків" наводив цитату із  поезії М.Рильського:

Коли доба нас дожене,
То й ми підемо в такт з добою.

Доба не доганяла. Вона поставила шлагбаум й  заставила митців чека¬ти, доки сама доплентається, а тоді ще і  примусила  йти у одній шерензі.

Після дикого із  точки зору здорового глузду процесу над неіснуючою у  природі Спілкою Визволення України в  1929 році і першими масовими арештами і  розстрілами радянська влада взялася за літературні угрупован-ня, при цьому не щадячи ні "правих", ні "лівих", ні вірнопідданих, ні тих, що стали у  опозицію. Вражає витримка і  небияка відвага Максима Рильсь¬кого, котрий  в  ті непевні часи не лише  не каявся, а і  навіть пробував захища¬тися, зберігати власну  точку зору на мистецтво. 

Відстоюючи право "неокла¬сиків" на оригінальне бачення всесвіту , він писав: "Я можу одгукуватись ліричним віршем лише  на минуле, на те, що осталось в  душі й  спроможний  мати прозору форму, питому моїй манері. Інакше писати не можу".

Пізніше Рильського боляче ранили не лише  звинувачення некомпетентних радянських горе-критиків, однак  і  дорікання  Маланюка, котрий  вимагав від поета не пейзажних віршів, а виразної громадянської позиції і відвертого протистояння радянській владі. В  той же час від Рильського чекали, погрожуючи розстрілом в  випадку відмови, дифірамбів на адресу партії і вождя. 

Прочитаймо епіграф до нашого уроку, аби збагнути, в котрих  ножицях опинився поет й  як йому було нестерпно тяжко маневрувати, аби й  не загинути фізично, й  не заплямити власний  талант, котрий  неодмінно помститься за зневагу.

Ю.Лавріненко писав: "Подвійний парадокс Максима Рильського. Здекларований максимальний  незалежник поезії став одописцем спричинника геноциду України. Однак  вийшов чистим й  цільним й  із  даної  пригоди... Одначе плата за ці перемоги була усе  ж трагічна. Світова поезія утратила  унікального поетичного пере¬кладача. А Україна утратила  нагоду дати власний  варіант великої європейської поеми, ліро-епічної поеми масштабу "Пана Тадеуша", "Розбійників", "Євгенія Онєгіна", "Чальд-Гарольда". Адже  лише  як лірик Рильський устиг дати головне  до судної години антиукраїнського геноциду, що почався 1929 роком...

ФАТАЛЬНА СМУГА ПОЕТИЧНОЇ СМЕРТІ РИЛЬСЬКОГО

Між 1929 й  1932 роками проходить фатальна смуга поетичної смерті Рильського (арешт 1931 року, практично  рік в  тюрмі). Яким чином  поет Максим Рильсь-кий немов загинув з  власними товаришами-неокласиками, необхідно по котрих  про¬пав на Соловках й  Колимі ще тридцять років до смерті Рильського". Яким чином  ба¬чимо, літературознавець надто категоричний, хоч  дуже багато  у  чому близький до істини. Дійсно, Рильський мав шанс стати унікальним перекладачем творів світової літератури українською мовою. Передчасно осипалося й  його "пер¬ше цвітіння" - досить цікавий висхідний етап в  творчості в  той час, коли поет належав до "неокласиків".

Однак  митець зміг  не зламатися й  зацвісти власним  талантом ще і  вдруге, й  навіть втретє. Й повернемося до трагічного 1931 року. Рильського заарештували вдома, на тихій Бульйонській вулиці, 14 якраз в  його день народження. Це була належно продумана психологічна атака: замість святкового столу - нари, замість друзів з  щирими вітаннями - допит. Заґратована камера Лук'янівської у 'язниці ламала ще і  не таких, а саме тому  нічого дивного нема у  саме тому , що Рильському прийшлося і каятися, і  оправдовуватися, і  писати зізнання й  пояснення.

Усе  це робилося, як наголошує І. Ільєнко, у  очікуванні "суворої покари, а то і  під подихом смерті". Поета заставили написати вірш, котрий  став "Піснею про Сталіна" і  примусили  прийняти установку "бути активним будівником й  співцем безкласового соціалістичного суспільства". Звільнення із -під арешту ще не значило прощення і  реабіалітації, хоч  в  справі № 272 і  вказувалося на відсутність "достатніх даних для направлення слідчої справи в судові органи". 

Митець надзвичайно  бідував. Його поетичні книги відхи¬ляли. Дмитро Нитченко, котрий  працював в  видавництві "Література й мис¬тецтво" згадував, що Рильському навіть не виплатили принагідного гонора¬ру і  від поета прийшла сповнена відчаю телеграма: "Голодую, надішліть гроші". Якщо ж врахувати, що одночасно  із  митцем голодувала і  вся  родина , діти, то можна уявити становище поета. До речі, у  голодний 1933 рік Рильського й  його родину від видимої смерті врятував селянин із  Романівки.

В  роки громадянської війни взимку він віз підводою Рильського із  багатьма валізами у  місто. Наївному селянинові здалося, що панський син тікає із  грішми. Він рішив  їх присвоїти, вдарив Рильського по голові, викинув, як йому тоді здалося, мертвого в  замети, а сам із трофеями повернувся додому. Яке ж розчарування чекало селянина, коли в  валізах виявилися книги! Муки совісті не давали йому спокою надзвичайно  довгий час, й  у  голодний рік він рішив  викупити власну  вину харчами.є В  1932 році вийшла збірка М.Рильського "Знак терезів". Нею письменник засвідчив власну  лояльність. Після даної  книги виходять "Київ" (1935), "Літо" (1936), "Україна" (1938). Й  високохудожності від них годі було ждати, адже митець не мав права ні на власну думку, ні на творчість без цензури й  власної особистої внутрішньої, так й  зовнішньої, ідеологічної.

Візьмемо для прикладу популярний в  радянські часи вірш цього періоду "Моя Батьківщина». В  рукописі твір мав ще одну строфу, у  котрій  ясно йшлося про спадкоємність українцями минулої слави славетних в  усьому  світі козаків:

Моя Батьківщина - це предків ряди
Розвішані гордо по стінах,
Це голос козацький, це поклик орди
З пісень старовинних.

Закономірно, що подібні  рядки були викреслені і  до читачів не дійшли.Щеб пак! В  тридцятих роках не дозволялося почепити на стіну навіть портрет Шевченка, не те що котрогось з  гетьманів...

Дамоклів меч завжди  висів над Рильським й  як над "сином поміщика", й  як над "неокласиком", й  як над взагалі талановитою людиною, таким чином , потенційним "ворогом народу". В  1938 році знов  заскрипіли сталінські жорна, готові розчавити поета, як пшеничне зерно. Від розправи його тоді врятував П.Тичина. Довідавшись, що один серед  впливових радянських украї-нських вождиків нарком внутрішніх справ республіки "шиє справу" Рильському, Павло Григорович звернувся до Хрущова задопомогою . Хрущов в розмові із  Сталіним слушно пригадав  про інцидент:

" - Товаришу Сталін, як можна арештувати поета, котрий написав "Пісню про Сталіна", що її співає вся Україна?

Сталін задумався  й  небавом прорік:

- Передайте саме тому  дурневі Успенському, щоб  він не сунувся не у  власну  справу".

Представники радянської влади і каральних організацій не одноразово  пробували вбити клин поміж  Тичиною й  Рильським, викликаючи їх на взає¬мну суперечку, хто талановитіший. Поміркований Рильський ні за яких обставин  не встрявав в  безглузді дебати, а ось Тичині болісно хотілося бути пер¬шим й  лише  першим, на чому і  грали високопоставлені особи, до залишку  приручаючи колишнього генія. Рильський дійсно  ревно пильнував, щоб  балансуючи на межі, не втра¬тити таланту, як Тичина. Самонавіюванням можна вважати подібні  його осо¬бисто вистраждані слова:

Поете! Будь собі суддею,
І в ночі тьми і самоти
Спинись над власною душею
І певний суд вчини над нею,
І осуди,і не прости.

НАУКОВА І ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

Митець рішає  змінити поле роботи . Він починає присвячувати себе науці й  громадській роботи , стає членом Академії наук УРСР, котра  в процесі  війни знаходилася у  Уфі, згодом переїжджає в  Москву, приймає участь  в  керівництві Спілкою письменників України, налагоджує взаємовідносини із  баш-кирськими, російськими, білоруськими письменниками і культурними діячами, а із 1958 стає членом Академії Наук СРСР, згодом очолює Спілку письмеників України, займає посаду віце-президента всеслов'янського комітету, стає одним з  керівників комітету польсько-української дружби. В  такій іпостасі для радянської влади поет був значно безпечніший, ніж митець, а саме тому  вона не ставила особливих перепон.

"ДРУГЕ ЦВІТІННЯ"ТВОРЧОСТІ ПОЕТА

Друга світова війна для Максима Рильського виявилася не лише  національною трагедією. Яким дуже великим  не було горе поета, чия рідна земля вияви-лася у  окупації, в  його творчості розпочинається  так назване  "друге цвітіння". Поезії, створені у  роки Другої світової війни, знов  явили нації Рильського патріо¬том, а не придворним поетом. До речі, митець мав вельми сильно розви¬нене почуття гідності. Коли Сталін громив О.Довженка за "Україну у  огні" і  на зібрання для дотримання видимості, що участь у  обговоренні приймали  митці, компетентні у  питаннях творчості професіонали, визвали  вірного О.Корнійчука, а ще  для кількості - М.Бажана й  М.Рильського, лише  Максим Тадейович посмів дати винятково доброзичливу характеристику Довженку як геніальному кіносценаристу.

Цього Рильському не забули, як не забули і  високого патріотизму його воєнних поезій, адже самі назви воєнних книг говорили про кохання  й  співчуття до рідного краю: "За рідну землю" (1941), "Слово про рідну матір" (1942), "Світла зброя" (1943), Немала  година" (1943), поеми "Жага" (1943) й  "Неопалима купина" (1944). Однак  після війни і  за ці високохудожні книги і  окремі твори авторові добряче перепало. Насамперед взялися за "Неопалиму купину": що це - посилання на Біблію, релігійний дурман? А до того ж як посмів Рильський князя Володимира асоціювати із Україною й  говорити про її державність? І ж потрібно  говорити про Русь, Росію! А крамольна згадка про Сагайдачного, котрий  в 1618 погромив московське військо, - взагалі нахабність і  націоналізм! При такім підході влади до його творів М.Рильський був спроможний  поплатитися життям.

Наведені звинувачення можна співставити , образно кажучи, не із  невеличким стихійним лихом, а хіба що із  справжніми цунамі. Наближався кульмінаційний момент. Повелитель України Лазар Каганович в  1947 році викликає групу письменників, поміж  котрих  й  Рильський, накидається на них із  лайкою, тримає близько  дверей власного  кабінету, не запрошуючи навіть присісти, наче це жебраки. Рильському дісталося або  не найсильніше . "Аналізуючи" вірш "Я син Країни Рад", Каганович грізно допитував автора, або  не про Центральну Раду йдеться в  цій поезії.

Мав неприємності Рильський й  за поему "Мандрівка у  молодість". Його звинуватили за ідеалізацію минулого у  саме тому , що ніяк не спроможний  позбутися ворожих ідеологічних "впливів давно розгромлених й  зліквідованих літературних організацій". Рильському дорікали "отруйними обіймами хвильовізму", картали, що добрим сло¬вом пригадав  Михайла Драгоманова. Дійшло до крайньої межі: у  школах учи¬телі заслужили  вказівку заставити учнів заклеїти ті сторінки підруч¬ників, на котрих  була надрукована біографія й  твори М.Рильського. Григорій Колісник, пригадуючи  власне  дитинство, пише: "Портрет Сталіна зірко стежив за всяким класом. Певного  дня приходить наказ: "Заклеїти портрети Максима Рильського!" Було шкода: такий носатий дядечко...

-    Немає клею, - несміливо відповіли ми.

-    Надеріть на вишнях. Поїли? Тоді просіть маму, хай заколотить лож¬ку борошна.

Заклеїли. Однак  за вервечкою днів приходить  новий наказ: "Розклеїти Рильського!" Пооддирали. Яким чином  вдалося...". Підсумки  таких то заборон, то дозволів не забарилися. Майбутні читачі уже  не мали можливості  причаститися найкращими віршами поета, його перекладами, котрі  не просто хтось заліпив в  шкільному підручнику (це ще було не найтрагічнішим!), а помістив в  "спецхрани", звідки твори не звільняли і  за амністією. Г.Колісник на цьому і  наголошує: Вже  молодим літератором я читав переклади "Трістана й  Ізольди". Раптом в  спогадах Марини Цвєтаєвої натрапляю на... "Щось я такого не згадую !" Перечитав видання "Академии". Немає цього! Вчасно приходить думка про те, що перекладачі морочать. Й  тут я пригадав : "Заклеїли портрет!" Знайшов переклад, здійснений Максимом Рильським. Ось титульна сторінка: "Жозеф Бедьє. Роман про Трістана й  Ізольду. Переклад із французької Максима Рильського" Єсть! Усе  є... Усе  саме так. Рильський подбав про те, аби й , не знаючи французької, був спроможний  знати істинний  текст Жозефа Бедьє. Щоб  наша мова перетримувала в  для себе  найвищі осягання всесвіту".

На розширеному пленумі правління Спілки письменників (15-20 кресня 1947 року) радянський мільйонер, власник яхти, улюбленець Сталіна О.Корнійчук виступив із  убивчою промовою, спрямованою проти поега: "Ніхто не згадував Рильському на протязі багатьох років про те, що був час, коли він знаходився  в  націоналістичному таборі неокласиків. Ми вірили, що тов. Рильський буде високо нести прапор нашої більшовицької літератури. Однак  виявилося, що в  тов. Рильського у  ряді творів, написаних в  час Великої Вітчизняної війни й  після неї, ми бачимо великі зриви й  по¬милки буржуазно-націоналістичного характеру".

А далі, підтверджуючи власну вірнопідданість Сталіну і  комуністичній партії, таврували Рильського й  недруги, й  друзі. Всякий боявся сам за себе, рятував власну  шкуру. І і  не дивно, саме тому  що розправа над Рильським збіглася в  часі із  виключенням із  Спілки письменників України львів'ян: поета Петра Карманського й  професора університету Михайла Рудницького, котрих  раніше підтримував Рильський. Автоматично не дозволили  збірки Максима Тадейовича "Вірність" (1946), "Чаша дружби" (1946).

ТРЕТЄ ЦВІТІННЯ М.РИЛЬСЬКОГО

Третє цвітіння М.Рильського розпочалося після смерті Сталіна у  період "хрущовської відлиги". Яким чином  знаменита  людина, впливовий вчений , Рильський приклав чимало зусиль, щоб  в  світ вийшли книги раніше за¬боронених письменників. Він буквально виривав із -під пресу заборон усе нові і  нові твори. Саме Максим Тадейович домігся дозволу на переклад античних шедеврів й  творів світової класики. Поетичні збірки його останнього злету - "Троянди і  виноград" (1957), "Далекі небосхили" (1959), Голосіївська осінь" - дають гідне уявлення про те, що душа митця звільнялася з  сатанинських обіймів кон'юктури і  готова була служити нації живим словом. Сивий поет із  радістю, без тіні заздрощів вітав "шістдесятників". Він розпочав  часто приїжджати до Львова, котрий  думав осередком національної культури, виступав в  Львівському університеті імені Івана Франка, здружився із  сином Василя Стефаника Семеном. Рильський несподівано відмолод, декілька  разів побував за кордоном в  Польщі, Чехії, Болгарії, Австрії, автомобілем об'їхав усе Право¬бережжя і  Лівобережжя, насолоджуючись красою рідної землі.

За власне  життя в  неймовірно тяжких обставинах Рильський зміг  зро-бити надзвичайно  дуже багато . Він видав 35 книг, 31 збірку лірики, 4 книги ліро-епіч¬них поем, десятки етнографічних досліджень, чимало наукових літерату-рознавчих й  критичних праць. Був Рильський одним із  найліпших  україн-ських перекладачів. Саме йому належать перекладені нашою мовою "Євгеній Онєгін" О.Пушкіна, "Пан Тадеуш" А.Міцкевича, "Орлеанська діва" Вольтера. Науковці підрахували, що із  тринадцяти мов всесвіту  Риль¬ський переклав чверть мільйона віршованих рядків. В  той же час він ніко¬ли не цурався фізичної праці: садив дерева, квіти, вирощував виноград.

Працював М.Рильський до останнього власного  дня, не звертаючи уваги  на неви-ліковну хворобу, котра  завдавала йому страшних мук. Він добре знав, що його дні раховані , адже ще у  червні у  Московській клініці довідався, що в  нього рак підшлункової залози. Поетові уже  не були спроможні  допомогти найліпші  світила у  галузі медицини. Він помер 24 липня 1964 року у  Києві, похований на Бай-ковому кладовищі. В  некролозі "Над могилою Максима Рильського", котрий  надрукувала закордонна преса, Є.Маланюк писав, що цей поет - один із  найбільше  справжніх, органічних поетів, й  що аналогії можна шукати хіба що із  Рільке, а у  останні десятиліття Рильський - ще і  виразно національний діяч, котрих  мало у  Україні. Добрі спогади про старшого колегу залишив М.Стельмах, котрий  називав цього поета "співцем правди, краси, добра".

ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ

У 1965 році Максимові Рильському відкрито меморіальну дошку на фасаді будинку письменників Роліт в  Києві. Того ж року на честь поета названо вулицю, на котрій  він жив й  працював в  1951—1964 рр. (кол. вул. Радянська, нинішня адреса — вул. М. Рильського, 7). В будинку із  1968 р. працює літературно-меморіальний музей поета. Перед будинком-музеєм встановлено бронзовий бюст М. Т. Рильського (скульптор — А. А. Ковальов). Поруч розташовано Голосіївський парк, в  1964 році теж названий на честь М. Рильського. В  2003 році близько  центрального входу до парку відкрито памятник поетові (автори — скульптор П. Остапенко і архітектор О. Стукалов). В  1972 році Постановою Ради Міністрів УРСР заснована щорічна премія ім. Рильського за кращий художній переклад

Пам'ятник М. Рильському близько  головного входу до Голосіївського парку у  Києві.
2. Переглянути відео

 

04.05.2020 р.

Тема: Аналіз поезії Максима Рильського "Солодкий світ"

План роботи

1.Читання та аналіз поезії

2. Самостійна робота

Хід роботи

1. Прослухати вірш "Солодкий світ" у виконанні Володимира Горянського

*. Виразно прочитати поезію та коментар до неї

СолоДКий СВіТ…

                                               Сладокъ свът…
Солодкий світ! Простір блакитно-білий
І сонце-золотий небесний квіт.
Благословляє дух ширококрилий

Солодкий світ.

Узори надвесняних тонких віт.
Твій погляд, ніби пролісок несмілий.
Немов трава, що зеленить граніт,
Неначе спогад нерозумно-милий...
Солодкий світ.

Чи янголи нам свічі засвітили
По довгих муках безсердечних літ,
Чи ми самі прозріли й зрозуміли
Солодкий світ?

Коментар

Вірш М. Рильського «Солодкий світ» сповнений радості життя,  розуміння його привабливості й неповторності. Особливо цінні вияви справжніх, чистих почуттів («погляд, ніби пролісок несмілий», «ніби спогад нерозумно-милий»). Мабуть, треба пройти довгий шлях мук нерозуміння, щоб поцінувати те, що є, відкрити для себе «солодкий світ». Епіграф до вірша, лексика старослов'янського походження (благословляє, прозріли) вказують на вплив біблійних джерел.

У часи життя і творчості М. Т. Рильського (1895-1964) вкрай було важко залишатися «чесним і чистим», адже це був період нашої історії, коли необхідність славити комуністичну партію та її вождів давала шанс поетам елементарно вижити, тобто уникнути ув’язнення й розстрілу. У 1931 році не уник арешту і Рильський, та після року тюрми творчість поета стає лояльною до радянської влади, сталінська людожерня оминула одного його із всіх літераторів «неокласиків»….У свій час Олена Теліга досить критично поставилася до творчості Максима Рильського.

Як і іншим письменникам, вона закидала йому нерішучість у творчому виявленні власних думок. Мабуть, саме тому у творах Рильського ми спостерігаємо певну інтонацію сповіді за якісь, можливо, вимушені життєвими обставинами твори, що йому самому б не хотілося перечитувати.

У своїх поезіях поет свідомо намагається уникнути політичних тем, заглиблюючись у красу природи України, життя звичайних людей. Особливістю його індивідуального стилю є багатство ритмічних та інтонаційних ходів, виняткова мелодійність, музичність вірша, багатство тропів – метафор, алегорій, персоніфікацій і порівнянь. Характерним для Рильського є постійне оновлення поетичного словника, насичення його словами щоденного вжитку, уміння пробити поетичними звичайні, «прозаїчні» слова й поняття. Поет створив багато неологізмів, але так майстерно, що вони в контексті звучать, як давно вживані слова. Як досвідчений знавець класики, людина ерудована, він широко використовує історичні та літературні асоціації, паралелі, що створює особливий колорит поетичних творів. Вражають у віршах розгорнуті образи-символи, серед яких найвідомішими є образи троянди й винограду: «У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград, красиве і корисне».

Зі спогадів про Максима Рильського ми довідуємося, що поет страждав через неможливість до кінця виразити свої думки, проте він знаходив можливість переосмислено в метафоричній формі донести до читача ті глибинні думки, що непокоїли його.

М.Рильський – поет-учений, поет-ерудит. У царстві мудрості й краси він сповідує ідеал висоосвіченого митця, він весь у пошуках краси й душевної рівноваги. Вірш «Солодкий світ», написаний у формі сонету, належить до ранньої лірики поета. Чому так гарно жити на світі? Мабуть, відчуття щастя складається з дрібниць: блакитно-біле небо, сонце, тонке віття дерев, погляд коханої. Вже цього досить, щоб, незважаючи на «довгі муки безсердечних літ», зрозуміти усю красу життя і сказати: «Солодкий світ».

2. Самостійно виконати аналіз твору(письмово)

07.05.2020 р.

Тема: Аналіз поезії Максима Рильського "У теплі дні збирання винограду"

План роботи

1.Читання та аналіз поезії

2. Самостійна робота

Хід роботи
1. Переглянути відео 

 

У теплі дні збирання винограду
ЇЇ він стрів. На мулах нешвидких
Вона верталась із ясного саду,
Ясна, як сад, і радісна, як сміх.

І він спитав: — Яку б найти принаду,
Щоб привернуть тебе до рук моїх?
Вона ж йому: — Світи щодня лампаду
Кіпріді добрій. — Підняла батіг,

Гукнула свіжо й весело на мулів,
І чутно уші правий з них прищулив,
І знявся пил, немов рожевий дим.

І він потягся, як дитина, радо
І мовив: — Добре бути молодим
У теплі дні збирання винограду.

1922

Вірш «У ТЕПЛІ ДНІ ЗБИРАННЯ ВИНОГРАДУ...» — це гімн життю і молодості, що відо­бражає шукання юної душі, яка прагне щастя, радості й любові.

 Аналізуючи цей ранній сонет М. Рильського, перекладач А. Содомора характеризував його ідею так: 

сонетна форма для Рильського — келих, а вміст у ньому — вино: кожен, хто намагати­меться перекласти ці рядки іншою мовою, має зберігати як форму, так і вміст (букет), аби не за­шкодити смакові вина. 

На таку метафору здобулися й засоби милозвучності вірша: 

У теплі дні збирання винограду

 Її він стрів. На мулах нешвидких 

Вона верталась із ясного саду... 

 Тут звукове інструментування на «н» сприяє уповільненню ритму поезії, навіює медитативний настрій, із яким людина зазвичай насолоджується видивом достиглих грон, збирає виноград або смакує коштовне вино. 

У такій інтерпретації виноград постає «образом образів» — єднанням не лише чотирьох першооснов світу, чотирьох пір року, а й п’яти чуттів: «Зір, слух, дотик, смак, за­пах — усі [вони] дають нам змогу відчути терпкувато-солодкий смак самого життя». Цілісний образ природи в попередньому рядку (ясний сад) наче розщеплюється в наступному на складові частини, які тут уже характеризують людину (ясна, як сад). 

Так навіть у цьому «мікро-образі», побудованому на повторенні дещо видозмінених слів, утверджується гармонія людини і природи — один із провідних мотивів усієї творчості М. Рильського.

2. Самостійно виконати аналіз твору(письмово)

08.05.2020 р.

Тема: Поезії українських митців 20 - 30 -их р.р. ХХ ст

План роботи
1. Самостійна робота

Хід роботи
1. Виконати завдання самостійної роботи:

1. Підготувати презентацію про одного з українських письменників 20 - 30 - их р.р. ХХ ст.

2. Підготовка до ЗНО (повторення вивченого)

14.05.2020 р.

Тема: Контрольне тестування

План роботи

1. Виконання завдань контрольного тестування

Хід роботи

1. Виконати завдання контрольної роботи

1.У творі М. Коцюбинського «Intermezzo” дійової особою є:

а) карі очі;

б)моя муза;

в)сонячний промінь;

г)моя утома.

2. У перекладі «Contra spem spero» означає:

а) Пам'ятай, що живеш!

б) Життя – це вічна боротьба!

в) Без надії сподіваюсь!

г)Я вічно буду жити!

3. Герой новели В. Стефаника « Камінний хрест» звертається до сусідів з проханням:

а) доглянути засіяну ним нивку;

б) не минати його горба і в святу неділю покропити хрест;

в) допомогти йому вивести камінний хрест за океан;

г) не забувати його з дружиною й помолитися за них.

4. У пролозі до драми- феєрії " Лісова пісня" є такі рядки:

а) Над джерельною водою схилилась лісова верба;

б) Укрита весняними квітами лісова галявина;

в) Зарослий очеретом берег річки;

г) Старезний, густий, предковічний ліс на Волині.

5. Вірш І. Франка «Гріє сонечко!»

Гріє сонечко!

Усміхається небо яснеє,

Дзвонить пісеньку жайвороночок,

Затонувши десь в бездні- глубіні

Кришталевого океану

являє собою:

а)верлібр; б) катрен; в) сонет; г)терцину.

6. У строфі з вірша О. Олеся

І вгледіли айстри, що вколо – тюрма…

І вгледіли айстри, що жити – дарма, -

Схилились і вмерли… І тут, як на сміх,

Засяяли  сонце над трупами їх!

римування:

а)парне; б)кільцеве; в)перехресне; г)білий вірш.

7. Український імпресіонізм у літературі представлений у творах:

а) Володимир Сосюра;

б)Микола Зеров;

в)Михайло Коцюбинський;

г)Максим Рильський.

8.Мавка з драми- феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки повертається з мертвого царства Того, що в скалі сидить, для того щоб:

а)знову відчути полум’я кохання;

б)дізнатися про долю Лукаша;

в)урятуваати Лукаша від духовної смерті;

г)повернути до себе Лукаша.

9. Назвіть жанри епічних творів.

10. Автор повісті «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

11.З якого твору взяті такі герої: Іван, Марічка, Палагна, Чугайстер.

12. Справжнє прізвище Лесі Українки.

15.05.2020 р.

Тема: Літературна вікторина

План роботи

1. Виконання завдань літературної вікторини

Хід роботи

1. Виконати завдання 

Завдання № 1

Потрібно дати письмово відповідь на запитання. 

•    Як називали Т.Г. Шевченка?
•    Хто є основоположником української літературної мови?

•    Хто такий Каменяр?
•    Хто автор вірша «Лебеді материнства»?
•    Продовжить фразу «Можна все на світі вибирати, сину…..»
•    Хто написав вірш «Два кольори»?
•    Назвіть головного героя роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
•    Хто автор твору «Кайдашева сім’я»?
•    Назвіть прізвище родини, яка започаткували український театр.
•    Як називався перший театр в Україні?

Завдання № 2

Прочитати слова, що записані числами. Кожне число відповідає порядку букви у алфавіті.

16,12,23,7,21,1,23,24,21,19,10,18,13,22,23,3,19

1,3,23,19,2,12,19,4,21,1,25,12,28,18,11,14

Завдання № 3

 Запишіть письменників, поетів, які мають подвійне прізвище. 

Назвіть українських письменників, які писали та видавали свої твори під псевдонімами. 

Завдання № 4

Потрібно утворити якнайбільше слів від слова «літературознавчий»

Завдання № 5

Назвіть якнайбільше поетів шістдесятників.

18.05.2020 р.

Тема: Повторення вивченого в ІІ семестрі

План роботи

1. Виконання завдань на повторення вивченого

Хід роботи

1. Виконати завдання 

 Завдання «Упізнай письменника»

1. Цей письменник є автором першого соціально-психологічного роману в українській літературі. 

2. Його справжнє прізвище — Іван Тобілевич.

3. Автор вірша «To be or not to be?». 

4. Цей письменник похований у Чернігові на Болдиній горі.

5. Він автор соціально-побутової повісті-хроніки, що відображає українську ментальність, традиції народного побуту й моралі.

6. Автор, який відобразив єдність краси природи й мистецтва у творі «Блакитна Панна».

7. Коли на схилі років він звернувся до радянського уряду з проханням дати дозвіл на повернення, щоб хоч померти в Україні, йому грубо відмовили.

8. Його називають Бетховеном українського слова.

9. Він є укладачем 4-томного «Словника української мови», організатором і головою товариства «Просвіта».

Завдання «Відгадай твір»

1. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя.

2. О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

3. Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромадановського шляху, яким ішов парубок, у село Піски вступив якийсь невідомий захожий. 

4. Чому ж би ні?.. Що ж,— ти зовсім така,

як дівчина… ба ні, хутчій як панна,

бо й руки білі, і сама тоненька,

і якось так убрана не по-наськи…

А чом же в тебе очі не зелені?

5. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле.  

6. Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів навперед себе і хитав головою, як би молитву говорив і на кожне її слово головою потакував.

7. Так, ти богиня! Мати, райська роже,

О глянь на мене з свої висоти!

Бач, я, що в небесах не міг найти

Богів, перед тобою клонюсь тоже.

8. Білі ярки, забившись у холодок під смереку, дивились дурними очима, як качались по мхах двоє дітей, дзвонячи в тиші молодим сміхом.  

9. І може дасться заповіт новий

І дух нові напише нам скрижалі.

10. Все, що від тебе в серце впало,

Не загубилось, не пропало…

Моя девіза — йти за віком

І бути цілим чоловіком!

11. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. 

12. В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я…

13. Життя — се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, дної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу.

14. Освячений, в солодкій муці я

Був по той бік добра і зла…

А наді мною Революція

В червоній заграві пливла. 

15. З хати повибігали діти, вгляділи страшне закривавлене бабине лице й підняли ґвалт.

Завдання «Рекламний ролик»

Скласти рекламний ролик до драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки.

або

Скласти рекламний ролик до повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

Завдання  «Теоретики літератури»

Дати визначення поняттям з теорії літератури

·         Соціально-психологічний роман — …

·         Сонет — …

·         Модернізм — …

·         Імпресіонізм — …

·         Новела — …

·         Драма-феєрія — …

21.05.2020 р.

Тема: Повторення вивченого за рік

План роботи

1. Виконання завдань на повторення вивченого

Хід роботи

1. Виконати завдання "Хто це?"

Питання:

1. Він був сином коваля і став володарем у царстві духа.
2. Герої його твору сперечались за грушу. 
3. Першим в історії української літератури написав соціально-психологічний роман. 
4. Для неї стали життєвим девізом слова «без надії сподіваюсь». 
5. Першим в історії української літератури написав імпресіоністичну новелу. 
6. Його справжнє ім’я Іван Тобілевич. 
7. Його справжнє ім’я Олександр Кандиба. 
8. У його творі порушується проблема еміграції, лунає ідея нерозривної єдності головного героя з рідною землею. 
9. ЇЇ суспільна діяльність тісно пов’язана з «Товариством руських жінок на Буковині». 
10. Поет, який у вірші «Блакитна панна» показав поєднання краси мистецтва та природи. 

2. Завдання "Встановіть відповідність"

3. Дайте відповіді на запитання