12.03.2020 р.
Тема: Пошуки сенсу буття в романі "Алхімік"

План роботи
1. Відомості з теорії літератури
2. Ознайомитися зі змістом роману П. Коельо "Алхімік"
3. Виконання завдань на засвоєння вивченого

Хід роботи
1. Відомості з теоріїї літератури

Притча – старовинна назва повчальних алегоричних оповідань з чітко висловленою мораллю.

Основою цього жанру є алегорія; головним завданням – моральне або релігійне повчання (це робить її схожою на байку). Притчова оповідь абстрагована у часі і просторі. „В основі притчі лежить принцип параболи: повість віддаляється від сучасного автору світу, іноді взагалі від конкретного часу, оточення, а потім, ніби рухаючись за кривою, знову вертається до залишеного предмета і дає його філософсько-етичне осмислення і оцінку” .

„Для притчі характерна надзвичайна загостреність думки, звідси виразність і експресивність розповіді”. Ця риса дає можливість автору викласти своє ставлення до предмету оповідання, прямо звернутися до читача.

Як відмічають сучасні дослідники цього жанру, у XX ст. притча у своєму розвитку зробила значний крок уперед. Зокрема, зберігши дидактизм і моралізаторство, притча набула філософічності. Якщо в середні віки в притчі „авторська ідея не оформлюється в систему образів, тут немає характерів і динаміки подій – притча не змальовує, а повідомляє”, то в XX ст. подієвий план набуває самостійної цінності одночасно з дидактичною складовою. А отже, притча зближується з такими жанровими формами, як оповідання, повість, а алегорична статичність персонажів змінюється розвиненими літературними характерами твору.

2. Ознайомитися зі змістом роману П. Коельо "Алхімік"

https://moyaosvita.com.ua/literatura/korotkij-zmist-paulo-koelo-alximik/

Інформація для засвоєння теми

„Алхімік” – найвідоміший твір Пауло Коельо. Цікаво, що бразильське видання 1988 р. довгий час було відоме тільки місцевим бібліофілам. Справжній читацький бум почався після появи англійського перекладу; в 90-і рр. „Алхімік” став інтернаціональним бестселером.

Саме за роман „Алхімік” письменника стали називати „алхіміком слова”.

Алхімія (пізньолатинське Alchemіa, alchіmіa, alchymіa) – донауковий напрямок у хімії. Назва походить через арабське до грецького „Chemeіa від cheo” – „ллю”, „відливаю”, що вказує на зв’язок алхімії з мистецтвом плавки й лиття металів. Інше тлумачення – від єгипетського ієрогліфа „хмі”, що означав чорну (родючу) землю, на противагу марним піскам. Цим ієрогліфом позначався Єгипет, місце, де, можливо, виникла алхімія, що часто називали „єгипетським мистецтвом”. Уперше термін „алхімія” зустрічається в рукописі Юлія Фірміка, астролога 4 століття.

„Алхімік” Коельо – назва символічна. Алхімія, як стверджує письменник у повісті, не обмежується пошуком Філософського Каменя чи створенням Еліксиру Безсмертя. Один з героїв твору Англієць не міг осягнути таємниць алхімії, тому що не розумів головного: істинний Алхімік – це той, хто збагнув Душу Світу і знайшов там призначені для тебе скарби, тобто зрозумів свій шлях у житті.

За сюжетом „Алхімік” – це твір про пошуки і знаходження істини. Він має кільцеву композицію. Іспанський вівчар Сантьяго, як біблійний блудний син, мандрує по світу, щоб з’ясувати, що обіцяний йому скарб лежить на тому місці, звідки й почались його мандри. За час подорожі герой набув життєвого досвіду, знайшов справжнє Кохання, пізнав Всесвітню Мову, тобто став Алхіміком, і, нарешті, отримав гроші.

Як і кожен постмодерновий твір, „Алхімік” глибоко символічний. Але зрозуміти його символіку дуже легко, бо вона розкриває сутність саме тої Всесвітньої істини, про яку „забуло” людство.

У творі Пауло Коельо ця істина приходить до нас через сон. Сон – дзеркальне відображення реального життя. Окрім того, сон – це спосіб, за допомогою якого людина спілкується з Богом.

Через сон Бог посилає людині знаки, розгадавши які, вона зрозуміє Істину, згідно з якою кожна людина має виконати на землі лише одну місію: навчитися Алхімії Життя. А це означає – навчитися жити в гармонії зі світом, „зрозуміти, що наші долі і уся світова історія написані однією Рукою” – Рукою Творця. Усвідомивши свою роль у світобудові, людина повинна присвятити себе Богу і беззаперечно слідувати і коритися божественним законам. Тоді зникає будь-який страх перед смертю, бо твоя душа – вічна, як вічна Світова Душа. Рука Бога направляє людину до пошуку цієї Істини. Кожен з нас повинен віднайти свою Піраміду і подолати її. В цьому нам допоможуть Еліксир Життя – знання про Світ та Філософський Камінь –досвід, історія людства. Все це і міститься в Архітворі – Книзі Життя. Але наймогутнішою силою, яка допомагає долати будь-які труднощі на шляху до Піраміди, – є Любов. Саме тому Англієць не міг навчитися Алхімії, що не знав про Любов: „Люди так захоплюються малюнками і словами, що забувають Мову Світу”. Мова Світу – це „мова завзяття, коли все робиться з любов'ю і охотою, коли шукаєш те, чого прагнеш і у що віриш”. „Коли чогось прагнеш, весь світ змовляється, щоб допомогти”.

Можливо, тоді пошуки Сантьяго – це пошуки кожного з нас.

Отже, у творі можна виділити три основні слова, що складають алхімію письменника – це сон, мрія та кохання.

Прологом до „Алхіміка” є історія Оскара Уайльда про Нарциса, що створює загальний настрій твору, готує до розуміння того, що істина занадто суб’єктивна і відносна.

Головним героєм твору постає Сантьяго. Він мешкає поза сучасним розрахунком часу, в усіх епохах одночасно (білет на пароплав із Іспанії в Африку можна купити будь-коли у касі, але пастух, що вміє читати, – велике диво).

Почнемо з того, що, як постмодерний образ, він – літературний колаж, він з усіх усюд. Ім’я та характер герой „позичив” у старого рибалки Хемінгуея („Старий і море”). Як Жульєн Сорель („Червоне і чорне” Стендаля), він навчався в семінарії, але прагнення пізнати світ пересилює тяжіння до Бога. За допомогою гаманця з трьома старовинними золотими, що їх батько знайшов у полі, Сантьяго стає чабаном і подорожує. Тут невимушено з’являється асоціація з трьома золотими волосинами Крихітки Цахеса (Гофмана). „Тисяча й одна ніч” – основа повісті про мандри вівчара, про що Коельо сам нагадав в останній книзі „Заїр”.

Сантьяго – пастух. Хто в Біблії не був ним, не пас вівці чи то в батька, чи то в тестя? І Авель, і Авраам, і Мойсей, і цар Давид ... В індійській традиції покровителем чабанів був сам Крішна, в грецькій – Аполлон, Геліос і Паріс, які, в свою чергу, самі пастухували. Божественними покровителями пастухів були Пан і Дафніс. Чабан через них пов’язаний із небом, із Богом, а через вівці – з тваринним і рослинним світом (навіть розуміє їхню мову), тому до пастуха зверталися за порадою, за ліками – травами, за прогнозом на врожай. Із-за відстороненості від громади та постійних мандрів на чабана часто дивилися як на характерника, чаклуна. Не забуваймо й про давню іудейську традицію: Бог – пастир, Земля – пасовисько, а люди – вівці, що їх доглядає і охороняє Бог. Можна дорівняти пастуха Сантьяго до „божественної дитини”, до „героїчної дитини”, до медіатора, що з’єднує Небо, Землю, Людей і Бога, до універсального образу, до архетипу.

Не залишаються помітними нашій увазі подорожі головного героя. Тут мандри та пригоди Сантьяго асоціюються із одіссеєю. Як Одіссей, чабан проходить своє магічне коло, упорядковує схему власного життя, знаходить скарби саме там, звідки розпочалася його подорож, у занехаяній напівзруйнованій церкві.

„Я завжди зможу знову стати чабаном, – подумав хлопець. – Я вмію пасти овець і ще не розучився це робити. А от нагода дійти до єгипетських Пірамід може більше не трапитись”.

„Алхімік” – краще з добутків Коельо й одна з найвизначніших книг останнього часу. Це не дитяча казочка про блаженного пастушка, а дуже серйозна книга про те, як бути особистістю, домагатися втілення своєї мрії, про ту внутрішню силу, добро й любов, які закладені в кожному з нас, і про які ми воліємо не згадувати, покладаючись на силу й любов інших людей. І заслуга автора саме в тому, що він зумів піднести складні й тонкі речі в такій легкій, гарній формі. Твір насичений філософськими роздумами, проте читається на одному диханні.

Отже, враховуючи життєстверджуючу концепцію твору, можна говорити про те, що цей твір переростає постмодернізм і розпочинає нову еру пост–постмодернізму, або Високого модернізму, про який зазначає у своїй роботі „Політика теорії” відомий сучасний американський критик Ф. Джеймсон.

Твору притаманні такі риси художнього стилю автора, як:

- притчовий характер;

- автобіографізм;

- синтез жанрів, простору, поєднання істин багатьох націй та релігій;

- лаконічність;

- філософічність;

- запозиченість сюжету та персонажів твору.

3. Виконання завдань на засвоєння вивченого

1. Яку історію читав Алхімік на початку роману і відгукнувся про неї: «Чудова історія!»

а) легенду про Діву Марію і монаха жонглера;

б) історію про Марфу і Марію з Біблії,

в) міф про створення світу;

г) «Нарцис» О.Вайльда.

2. Що Сантьяго використовував як подушку:

а) сумку;

б) книгу;

в) овечу шкуру;

г) бурдюк.

3. Батьки Сантьяго мріяли, що їх син стане:

а) лікарем;

б) вчителем;

в) торговцем;

г) священиком.

4. До скількох років Сантьяго отримував шкільну освіту:

а) 14;

б) 15;

в) 16;

г) 17.

5. Звідки у батька Сантьяго 3 золотих монети, які він віддав синові для того, щоб хлопець придбав отару овець:

а) знайшов у полі;

б) отримав у спадок;

в) заробив важкою працею;

г) отримав як частину посагу своєї дружини.

6. Якби Сантьяго став письменником, він, за його словами, писав би так, щоб: а) було цікаво читати;

б) на кожній сторінці герой мав би інше ім’я;

в) розповідь виходила неймовірно довгою і заплутаною;

г) читач бачив у кожній історії частину свого життя.

7. На думку Мелхіседека найбільша на світі брехня, якою наповнені майже усі книжки, це те, що:

а) справжнє кохання випадає обраним;

б) найбільший страх є найбажанішою для душі річчю;

в) людина - володар своєї долі;

г) доля може керувати життям людини.

8. Звідки Сантьяго дізнався ім’я дочки власника суконної лавки:

а) від неї самої;

б) з малюнку на піску;

в) від її батька;

г) із свого сну.

9. Чим, за словами Мелхіседека,, живиться Душа Світу:

а) щастям людини;

б) ненавистю людини;

в) вірою людини;

г) мріями.

10. Чого намагаються навчити людей Воїни Світла:

а) все на світі має свою ціну;

б) щастя завжди поруч;

в) не можна відмовлятися від мрії;

г) завжди слід розраховувати лише на свої сили.

11. Скільки років Сантьяго працював пастухом:

а) 5;

б) 4;

в) 3;

г) 2.

12. Який знак побачив Сантьяго під час розмови із Мелхіседеком:

а) метелика;

б) ящірку;

в) чотирилисту конюшину;

г) вогняну літеру.

13.03.2020 р.

Тема: Й. Ягелло - польська письменниця, авторка творів для дітей та молоді. "Кава з кардамоном": синтез підліткової повісті та детективу.

План роботи
1. Біографічні відомості про Й. Ягелло.
2. Ознайомитися зі змістом повісті.

Хід роботи
1. Ознайомитися з біографічними даними Й. Ягелло, законспектувати їх.

Йоанна Яґелло — польська авторка, яка пише для дітей та молоді. Популярність своїх книжок Йоанна Яґелло пояснює щирістю і правдивістю зображення. її герої живуть своїм життям, помиляються і розмірковують, як живі люди.

Йоанна Яґелло (нар. 1974 р.)

Йоанна Яґелло народилася 4 серпня 1974 року у Варшаві. Вона закінчила відділення англійської філології Варшавського університету. Працювала викладачем університету, вчителькою англійської мови у гімназіях та ліцеях, журналісткою популярних польських молодіжних часописів «Перспективи» та «Когіто». Нині Йоанна редагує освітні видання, готує для дітей та юнаків підручники з англійської мови.

Йоанна виховує двох доньок. Разом з ними вона читала твори сучасної дитячої літератури: усі томи «Гаррі Поттера», перший том «Сутінків», «Ігри смерті» Сьюзен Коллінз тощо. Здебільшого це було фентезі. З часом вона вирішила сама написати для них молодіжний соціально-побутовий роман — про життя, про любов, про проблеми сучасної молоді.

Дорослій письменниці було досить важко писати для дітей та молоді, але доньки завжди допомагали. Вони першими читали фрагменти книжки, критикували їх та давали слушні поради.

Перш ніж почати писати, Йоанна перечитала безліч посібників «Як написати роман», «Як писати діалоги», «Як створити захопливий сюжет», вивчала письменницьку майстерність на різних курсах. Але основною підготовкою було читання. Потрібно було навчитися збирати матеріали, отримувати інформацію, вибирати важливе, пов’язувати думки в тексті.

Йоанна Яґелло дебютувала у 1997 році як поетка зі збіркою віршів. Перший роман для підлітків «Кава з кардамоном» письменниця видала в Польщі у 2011 році, за нього була номінована до нагороди «Книжка року — 2011» і потрапила у «Список скарбів» Музею дитячої книги. Продовженням першого твору стали книги «Шоколад із чилі», «Тирамісу з полуницею» та «Зелені мартенси».

Йоанна Яґелло не планувала писати продовження «Кави з кардамоном». А коли зрозуміла, що розлучилася з героїнею Лінкою, не дозволила їй жити далі, то змінила свої наміри. У другому творі вона розвинула ті самі теми і проблеми. Родинна ситуація Лінки склалася так, що от-от щось мало статися, зруйнуватися. Як Лінка відреагує на все, що на неї звалилося, і чи зможе дати тому раду? Лінка — сильна героїня, вона відразу такою була. У «Каві з кардамоном» дошукується правди, у «Шоколаді...» намагається втриматися на поверхні, їй доводиться боротися не лише за таку прозаїчну річ, як гроші, а й за таку високу, як кохання.

Майбутня письменниця завжди любила читати художні твори, віддавала перевагу пригодницькій літературі. Їй подобалася серія про Енн із «Зелених дахів» канадської письменниці Люсі Мод Монтгомері. А найулюбленішою героїнею Йоанни була Пеппі Довгапанчоха — чудернацька дівчинка, персонаж низки дитячих книжок шведської письменниці Астрід Ліндгрен.

ВИСОКА ПОЛИЧКА

Йоанна надзвичайно цінує зустрічі з читачами, можливість поспілкуватися з молоддю. Це допомагає їй виробляти авторський стиль, який би привертав до читання книжок. Вона переконана, що молодь зараз мало читає, бо призвичаїлася до Фейсбуку, до коротеньких новин, у які не потрібно заглиблюватися. Йоанна теж активно користується соціальними мережами і помітила, що інформаційний хаос, коли читаємо те, що приходить, позбавляє права вибору матеріалу і не дає зосередитися на читанні на годину чи дві.

На запитання, що вона порадила б читати молоді, письменниця відповіла, що не готова порекомендувати список першочергових творів, які потрібно прочитати, бо кожен потребує своїх книжок і має сам знайти свої топ-10 чи топ-100. Найважливіше — вміти шукати і знаходити.

Україна і світ

Загалом авторка не сподівалася, що «Кава з кардамоном» стане відомою за кордоном. А коли довідалася, що твір перекладуть українською мовою і видадуть в Україні, то сприйняла це як колосальний успіх. Для митця переклад твору іншою мовою є надзвичайно цінним. У 2013 році Йоанна Яґелло була спеціальним гостем Дитячого фестивалю у Львові.

Твори Йоанни Яґелло українською мовою переклала Божена Антоняк.

2. Ознайомитися зі змістом повісті "Кава з кардамоном"

https://www.litmir.me/br/?b=283770&p=1

16.03.2020 р.

Тема: Проблема батьків і дітей. Образ головної героїні. Мова твору Й. Ягелло "Кава з кардамоном"

План роботи

1.Літературний диктант
2. Аналіз твору "Кава з кардамоном"
3. Образ головної героїні

Хід роботи

1. Дати письмові відповіді на запитання літературного диктанту

1. Протягом якого часу описуються події в романі?

2. Як звали найближчу подругу Лінки?

3. Де познайомилась Лінка з фотографом Мацеком?

4. Яку таємницю містило, випадково знайдене, родинне фото?

5.Про що довідалася Лінка з медичної картки мами?

6.Влучний вислів, який вживала Лінка у відповідальні моменти життя?

7. Про яку несподіванку зі свого колишнього життя розповіла Лінці мама?

8.Які книги любила читати Лінка?

9. Хто розповів Лінці про психічну хворобу мами?

10. За яких обставин Лінка з Каєм опинились біля дитячого будинку?

11. Завдяки чому мама впізнала в Касьці свою доньку?

12.Де згадується кава з кардамоном, що дала назву роману?

2. Самостійний аналіз твору

Композиція твору досить проста: роман містить пролог, епілог та 10 розділів. Назви розділів — це назви місяців року, у які відбувалися певні події в житті 15-річної учениці гімназії Ліни

Самостійно визначте:

1. Ознаки детективу у творі,

2. Взаємини батьків і дітей,

3. Почуття Лінки в різних ситуаціях,

4. Родинні цінності,

5. Тему дружби й кохання,

6. Стиль мовлення й лексичні особливості.

3. Образ головної героїні

1. Скласти асоціативний кущ до образу головної героїні

ХАЛІНА

* Написати невеликого листа Ліні

АБО

* Напишіть есе “Лінка — звичайна дівчина?"

16.03.2020р.
Тема: ПЧ. Найуспішніша книга Сью Таусенд "Таємний щоденник Адріана Моула"

План роботи
1. Ознайомитися із особистістю Сью Таусенд
2. Прочитати окремі розділи книги "Таємний щоденник Адріана Моула"

Хід роботи
1. Прочитати біографічні відомості Сью Таусенд

Таунсенд Сью

Британська письменниця, знаменита завдяки створеному нею герою — Адріану Моулу.

Сьюзан Таунсенд народилася 02.04.1946 році в Англії. Сім'я майбутньої письменниці належала до простих верств суспільства: її мати була кондуктором, а батько листоношею. Сью була старшою з п'ятьох доньок. У віці семи років поступила в школу Glen Hills Infants and Juniors School, яку залишила в п'ятнадцять років після того, як провалила фінальний іспит.

Таунсенд перепробувала різні професії, включаючи двірника і рознощика газет. У вісімнадцятирічному віці вийшла заміж. Мрії про літературну кар'єру довелося відкласти. Від першого чоловіка у Сью народилося троє дітей. Після того, як її шлюб розвалився і вона залишилася одна, Таунсенд зустріла інструктора з веслування і провідника Коліна Бродвею (англ. Colin Broadway) і незабаром сама стала інструктором з веслування на каное. Колін став батьком її четвертої дитини, дочки Лізи. Саме Коліну Сью розповіла про свої мрії про літературу.

У 1978 рік їй вдається поєднати греблю з літературною творчістю. Ще під час першого заміжжя Таунсенд захопилася читанням, вивчала історію літератури, пізнаючи різні стилі. Писала п'єси для театру "Фенікс" (Phoenix Arts Centre).

За першу свою п'єсу "Брюхоранг" в 1981 році Таунсенд отримала премію від лондонської телекомпанії "Темз Телевижен" (англ. Thames Television). А ще через десять років її оголосили класиком англійської літератури. Крім "Щоденники Адріана Моула" написала кілька п'єс, романи "Ми з королевою", "Ковентрі відроджується", "Діти-привиди".

У 1999 році лікарі діагностували у письменниці цукровий діабет, який призвів до погіршення зору. До 2001 року Таунсенд остаточно осліпла, однак вона продовжує писати. За визнанням самої письменниці своїм найбільшим досягненням вважає те, що "її власні діти насолоджуються її суспільством і читають книги".

2. Прочитати книгу "Таємний щоденник Адріана Моула"

https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=8130

ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ

Цикл романів про Адріана Моула

В українському перекладі «Таємний щоденник Адріана Моула» Сью Таунсенд, на якому виховувалося кілька поколінь британців, вийшов у 2013 році.

Рімейк, ремейк — новіша версія або інтерпретація раніше виданого твору в сучасній кінематографії та музиці, оновлена версія комп'ютерної програми, гри тощо.

Цей твір динамічний, відвертий, іронічний. Тут багато комічних ситуацій, правдивих «проблем», притаманних і нинішнім одноліткам Моула.

Адріан Моул дуже схожий на Сью, у мріях він теж письменник.

Історія про Адріана Моула написана у формі щоденника, у якому чотирнадцятирічний хлопець ділиться власними хвилюваннями та мріями, записує спостереження й думки про себе, родину, життя. Головний герой видається справжнім, бо все навколо справжнє. Він пише вірші, дивиться телевізор, переживає розлучення батьків, потерпає від бідності, дружить і свариться з друзями, закохується та розчаровується, страждає від комплексів, як і більшість його однолітків, думає, що ніхто його не розуміє, при цьому вважає себе обдарованою особистістю, читає «Злочин і кару» Федора Достоєвського та «Чорного принца» Айріс Мердок і називає себе «інтелектуалом». Оточення не поділяє його думки та не сприймає хлопця всерйоз.

Цикл творів про Адріана Моула насправді не про підлітка та його життя-буття, а про весь світ навколо. Очима Адріана читач бачить усю масову культуру Великої Британії 1980-х років. Програми на Бі-Бі-Сі та трансляція весілля принцеси Діани, реклама вітамінів і соціальні проблеми, неблагополучні райони та партійні вподобання сусідів.

Сью Таунсенд не ідеалізує персонажа. Він мудрий і доброзичливий, цікавий і спостережливий, водночас смішний і наївний. Адріан часто обманює і приховує свої вчинки

«Моуліана» дорослішала разом з головним героєм: у першій книзі йому було майже чотирнадцять, в останній — сорок років. Він подавав надії, а виріс звичайною, пересічною особистістю, багато хто вважає його невдахою, єдина зброя якого — сарказм. Із ним трапляється все найгірше, що тільки може статися в житті. Адріан — людина, яка поступається, програє і втрачає. Читачі одночасно сміються і співчувають герою, бо авторка майстерно використовує гумористичні та сатиричні засоби.

19.03.2020 р.
Тема: РЗМ. Висловлювання на тему "Велике бачиться на відстані: від далеких епох до сучасності....."

План роботи

1. Написати власне висловлювання на задану тему

Хід роботи

1. Подумати і написати власне висловлювання на тему "Велике бачиться на відстані: від далеких епох до сучасності...."

Додаткова інформація

Книга супроводжує людину протягом усього життя: перші книги — альбоми казок, розмальованки, перші дитячі вірші. Ми полюбили їх, а через них почали звертатися до інших книг. Книги — наші вірні порадники, вони вчать нас мислити, відкривають нам невідоме. А тому роль книги в житті людини дуже велика: своїй грамотності, освіченості ми зобов'язані книзі. Вона вчить нас. бути чесними, працьовитими, любити свій край, поважати людей. Книга переносить нас в інші країни, епохи.

Я люблю читати книги про історичні епохи і події. Ці книги збагачують мої знання про життя людей у різні часи, вчать переборювати певні випробування долі, розкривають красу мови.

Я вважаю, що книги — це найбільший людський скарб і життя без них важко уявити.

20.03.2020 р.

Тема: Контрольне тестування

План роботи

1. Контрольне тестування

Хід роботи

1. Виконати контрольне тестування

1. Твір Й. Ягелло «Кава з кардамоном» потрапила у:

А. Книгу рекордів Гінеса

Б. «Список скарбів» Музею дитячої книги

В. список кращих творів ХХ ст.

2. Прозовим дебютом Йоанни Ягелло був твір:

А. «Шоколад із чілі»

Б.«Кава з кардамоном»

В.«Тірамісу з полуницями»

3. Фікус у романі - це:

А.кімнатна рослина

Б.песик

В.приятель

4. Лінка навчалася у:

А.гімназії Болеслава Лесьмана

Б.приватному спеціалізованому ліцеЇ

В.ліцеї імені Діккенса

5. Яцек Шрон - це:

А.класний керівник

Б.математик

В.друг фотограф

Г.однокласник

Д.вітчим

6. Фадо - це ...

А.автомобіль

Б. прізвище музиканта

В.португальська музика

7. Що з названого найчастіше пригадується в творі?

А. кава

Б. косметика

В.фотографії

Г.автомобіль

8. Пригадування якого давньогрецького міфу стало поштовхом до усвідомлення Лінкою свого кохання?

А.міф про Нарциса

Б.міф про народження Афродіти

В.Персей та Аріадна

9. У гардеробі Лінки панували ...

А.сукні, спідниці, джинси

Б.светри, спідниці, брюки

В.джинси, футболки й светри

10. Які книги любила читати Лінка?

А.жіночі романи

Б.детективи

В.про мистецтво

11. Коли вперше Лінка усвідомила існування таємниці у своєму дитинстві і необхідність діяти?

А.після фотосесії

Б.після зникнення матері

В.після розповіді Каськи про себе

12. В якому місті живе Лінка?

А.Варшава

Б.Гданськ

В.Київ

Г.Краков

23.03.2020 р.

Тема: Значення літератури та культури для збереження миру й духовності. Роль вітчизняної перекладацької школи для популяризації світової літератури й формування українського читача

План роботи

1. Ознайомитися із статтею, законспектувати її.

2.Виконати завдання "Хмаринки слів"

Хід роботи

1. Прочитати статтю, зробити відповідні записи у зошити

Моральні виклики сучасного світу

Читання творів видатних авторів не обов'язково робить людину розумною. Але ризик надзвичайно великий.

Мартен Паж

Сучасні науково-технічні відкриття дарують людству неабиякі можливості. Проте чи замислюємося ми щодо наслідків, якщо ми використаємо ці можливості повною мірою?

Інтернет кожному дає змогу спілкуватися з будь-ким у будь-якому куточку земної кулі, а його унікальні можливості допомагають людям у найрізноманітніших сферах діяльності. Натомість інтернет упливає на свідомість громадян сучасного глобалізованого світу.

Глобалізація — процес усесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції й уніфікації. У ширшому розумінні — перетворення певного явища на планетарне, таке, що стосується всього людства.

Культурна глобалізація — поширення у світі ідей, моди, релігій, технологій, мов тощо. Культурна глобалізація зміцнює контакти між культурами, але певною мірою становить загрозу унікальності національних культур.

Провідне значення розвитку науки й техніки відвертає суспільство від глобальних проблем сучасного світу: соціальної несправедливості, матеріального зубожіння, воєн та порушення екологічного балансу. До цього переліку додаються також моральні виклики.

Занепад духовності сучасного цивілізованого суспільства потребує внутрішньої перебудови кожної особистості. На жаль, моральні й етичні засади дехто сьогодні сприймає як щось нав'язливе, несуттєве.

Для того щоб людство прогресувало, йому вкрай необхідні моральне відродження й духовне піднесення. У цьому неабияка роль належить гуманітарним наукам, зокрема літературі, яка допомагає людині окреслити для себе життєві цінності, що будуть її опорою та поштовхом до дії. Іще одним моральним викликом можна вважати громадянську пасивність сучасної молоді, здебільшого зацікавленої у грошовій винагороді, аніж у суспільно-корисній праці. Благодійність, волонтерство — ось ті види громадянської діяльності, що ґрунтуються на моральних принципах людей, які присвячують їй свій вільний час, свої кошти, а інколи навіть ризикують власним життям. Кожна людина має замислитися над тим, користь чи загрозу здатні нести її дії, та пробудити в собі відчуття моральної відповідальності перед суспільством, спонукати до розбудови та процвітання цього суспільства.

Значення літератури та культури для збереження миру й духовності

У хорошій книзі більше істин, ніж хотів вкласти в неї автор.

Марія фон Ебнер-Ешенбах

В успішних країнах систему освіти давно вважають найбільш ефективною інвестицією, запорукою економічного й соціального прогресу та духовного розвитку громадян.

Вимога сьогодення — не тільки високоосвічена, а й духовно багата людина, здатна до емпатії, готова реально допомагати ближньому та відповідати за власні вчинки й почуватися відповідальною за наслідки поганих учинків своєї громади, спільноти й навіть держави.

Вихована на загальнолюдських цінностях особистість жодним чином не дозволить утискати права та свободи співгромадян, ніколи не зазіхне на матеріальну або культурну власність оточуючих, завжди обстоюватиме власні моральні принципи, водночас дослухаючись до сторонньої думки. Маючи владу, така людина сприятиме збереженню миру у світі — завдяки здатності вести цивілізований діалог (поважаючи й переконуючи опонента, доходячи одностайності з будь-яких проблемних питань), співпереживати знедоленим, поважати всіх і кожного.

Виховати саме таку особистість допомагають культурні надбання людства — література, музичне, образотворче мистецтво.

Роль вітчизняної перекладацької школи у популяризації світової літератури й формуванні українського читача

Справжнім містком між твором зарубіжної літератури та українським читачем є переклад, який здійснюють талановиті люди — перекладачі. Їхню діяльність, особливо за останні три століття, можна назвати громадянським подвигом, тому що за часів імперської заборони української мови, ідеологічного тиску й переслідування у ХХ ст. саме вони обстоювали українську духовність, право українського читача долучатися до світової духовної скарбниці, кращих літературних досягнень різних народів світу.

І. Я. Франко наголошував: «Переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кожного народу є важливим культурним чинником, даючи можливість широким народним масам знайомитися з творами й працями людського духу...». Думку про належність художнього перекладу до рідної літератури розвинули багато вітчизняних і зарубіжних учених, зокрема М. Т. Рильський стверджував, що «переклад художньої літератури тільки тоді здійснює свою функцію, коли це переклад творчий, коли він доходить до читача, коли він є фактом рідної літератури».

Відомий поліглот Микола Олексійович Лукаш знав 20 мов, переклав твори понад 20 класиків світової літератури, що писали в різних жанрах. Наклад перекладених ним творів становить приблизно 1,5 млн примірників. Творчість іще одного видатного українського перекладача, Григорія Порфировича Кочура, охоплює 26 століть, 3 континенти, 29 країн, 31 мову. За підрахунками дослідників, він переклав з оригіналів понад 600 поезій. За словами Ж. В. Клименко, його доробок — «феноменальне явище не лише в українській, а й у світовій культурі...».

Діалог культур — це пізнання іншої культури за допомогою знання своєї, а своєї — через іншу шляхом інтерпретації й адаптації цих культур одна щодо одної в умовах смислового незбігу більшої частини обох. Головним засобом цього процесу постає мова, знання якої є важливою передумовою розуміння іншої культури. Культурологи визначають особистісний, етнічний, міжнаціональний та цивілізаційний рівні діалогу культур.

2. Практичне завдання

Розгляньте «хмаринку слів» та складіть за нею зв'язну оповідь-міркування про значення літератури й культури для збереження миру та духовності, для розвитку вашої особистості.

• Якби ви були меценатом, засновником якоїсь літературно-мистецької премії, то кого й за що ви б нею винагородили? Намалюйте на папері або опишіть словесно, якою має бути емблема цієї премії.

26.03.2020р.

Тема: Німецьке Просвітництво та його вплив на розвиток Європи

План роботи
1. Прочитати і законспектувати статтю

Хід роботи
1. Прочитати, законспектувати статтю

У XVIII ст. в Німеччині, як у решті європейських країн, розгорнувся просвітницький рух, але він відбувався у надзвичайно складних соціальнополітичних умовах.Розвиток буржуазних відносин гальмували економічна відсталість та феодальна роздрібненість держави. Формально Німеччина була у складі Священної Римської імперії, державні інститути якої давно втратили свою життєздатність: 300 князівств та 50 імперських міст Німеччини становили маленькі монархії, що жили за власними законами.Невипадково Лессінґ назвав свою Батьківщину «ковдрою з клаптів».У кожному із князівств панувала патріархальна форма абсолютизму, що позбавляла третій стан (бюргерів і селян) будь-яких прав.До того ж Німеччина була віддаленою від центрів світової торгівлі, що значною мірою спричинило зубожіння країни.Усе це визначило характер німецького Просвітництва. Отже, історичні обставини зумовили специфічні особливості німецького Просвітництва.Якщо у Франції основне завдання просвітники вбачали в підготовці 11 суспільства до буржуазної революції, то в економічно відсталій та політично роздробленій Німеччині про це поки що не могло бути й мови. Першочерговим завданням німецьких просвітителів поставала боротьба за національне об’єднання, розв’язана лише за правління канцлера Отто Бісмарка у другій половині XIX ст. Водночас німецьке Просвітництво добре прислужилося розвитку культури й літератури німецького народу.Саме митці цієї доби дали німецькому народові розуміння національної єдності, уклали в нього енергійні прагнення, упевненість у своїх силах.Особливість німецького (як і французького) Просвітництва полягала в тому, що її лідери були більш радикальними у художніх (особливо драматичних) творах та більш поміркованими у філософських і естетичних трактатах.

Німецьке Просвітництво

На початку XVII ст в Німеччині поширюються ідеї західноєвропейського Просвітництва, яке продовжувало раціоналістичну традицію Ренесансу: одним із ранніх його представників був Христіан Вольф (1679—1754). Тлумачачи світ у традиційному для Просвітництва раціоналістично-механістичному дусі, Вольф розглядає принципи моралі як об’єктивно зумовлені норми поведінки людей, що визначаються самою структурою об’єктивного світу. У Вольфа з’явилося багато послідовників, котрі вважали своїм завданням популяризацію та поширення наукових знань. Через це вчення Вольфа й вольфіанців називали «популярною філософією». Подібно до всіх діячів Просвітництва вольфіанці були впевнені, що поширення освіти і знань призведе до негайного вирішення всіх складних проблем життя. Одне з центральних місць у просвітників посідала ідея суспільного поступу. Особливу роль у німецькому Просвітництві відігравала ідея національного об’єднання Німеччини і, відповідно, розвитку національної німецької культури у всіх її різноманітних проявах.

Готгольд Ефраїм Лессінг (1729—1781) — філософ-просвітник, письменник і літературний критик, погоджуючися з принципово раціоналістичною орієнтацією філософської думки, відмовлявся від механістичних крайнощів вольфівського раціоналізму. разом зі своїм однодумцем і другом Мозесом Мендельсоном (1729—1786) Лессінг вбачав мету Просвітництва в духовному спрямуванні людей у житті відповідно до велінь розуму.

Проте німецьке Просвітництво лише на ранньому своєму етапі було близьким до загального (західноєвропейського) раціоналістично-механістичного стандарту.

Десь близько середини XVIII ст., залишаючись у найзагальніших рисах Просвітництвом, воно зазнає все більшого й більшого впливу екзистенційно-діалектичної традиції німецької містичної філософії. Так, протестантський напрям пієтизм (від лат. pietas — благочестя) — німецький близнюк французького янсенізму — тісно пов’язаний у своїх філософських їнтенціях з просвітницьким раціоналізмом, виявляє водночас виразне тяжіння до традиційної філософської містики. Пієтизм мав глибокий вплив на багатьох мислителів і діячів культури кінця XVIII — початку XIX ст., сприяючи адекватному художньому та філософському осягненню людської особистості в найпотаємніших екзистенційних глибинах її єства (зокрема, і засновник німецької класичної філософії І. Кант був вихований у пієтичному дусі).

Та з особливою силою вплив пієтизму на німецьке Просвітництво позначився в творчості учасників суспільно-культурного руху «Буря й натиск», що розгорнувся в Німеччині в середині XVIII ст. Цей рух, як пише російський філософ А. В. Гулига, був своєрідним «вибухом» індивідуалізму і виявив себе в «підвищеному інтересі до проблем особистості, до внутрішнього життя окремої людини, в різкому недовір’ї до розсудку, до раціоналістичних принципів, що їх обстоювали діячі раннього Просвітництва. Раптово виявили себе складність, багатство, таємничі глибини духовного життя людини»[59]. Наприклад, один із натхненників руху «штурмеріїз» (від нім. Sturm — буря) Йоган Готфрід Гердер (1744—1803) відмовляється від раціоналістичної програми Просвітництва, проголошеної Лессінгом і Мендельсоном, наголошуючи натомість важливу роль почуттєвості в житті людини.

Досліджуючи фольклор, Гердер був, по суті, першим німецьким фольклористом. Він обстоював діалектичну ідею становлення та розвитку світу як органічного цілого. Історію людського суспільства розумів як продовження історії природи. Неабияку наукову цінність становлять мовознавчі дослідження Гердера («дослідження про походження мови», 1772 р.) та історичні праці (чотиритомне видання «Ідеї до філософії історії людства», 1784—1791 pp.).

Оригінальна просвітницька програма Гердера була окреслена ним у «Щоденнику моєї подорожі в 1769 році». У цій праці, до речі, знаходимо цікаву оцінку України з огляду на її майбуття. «Україна, — пише Гердер, — стане колись новою Грецією; прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться; з тільки малих племен, якими також були колись греки, постане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідтіля ген у далекий світ»[60].

Подібним (не однозначно раціоналістичним) способом були орієнтовані й такі видатні представники німецького Просвітництва, як філософ, природодослідник і поет Йоган Вольфганг Ґете (1749— 1832), філософ і драматург Фрідріх Шіллер (1759—1805), лінгвіст, творець оригінальної «філософії мови» Вільгельм Гумбольдт (1767— 1835), його молодший брат природодослідник і мандрівник Олександр Гумбольдт (1769—1859) та ін.

Окремо слід сказати про Йогана Георга Гамана (1730—1788), який відверто відкинув раціоналізм, акцентуючи увагу на інтуїтивних, з його точки зору, визначальних, моментах пізнання. Розробляючи оригінальну концепцію «безпосереднього» знання, Гаман наголошував на діалектичній природі останнього. «Ми мислимо занадто об’єктивно... — писав він. — Наша логіка забороняє суперечність, а тим часом саме в ній — істина». Аналогічної позиції дотримувався і Фрідріх Генріх Якобі (1743—1819). Заперечуючи розсудочний раціоналізм Просвітництва, він протиставляв останньому ірраціоналістичну позицію, передрікаючи в ряді принципових моментів майбутні позиції «філософії життя» та екзистенціалізму. Традиція німецької філософії: від пієтизму до «штурмерів» продовжила бароково-кордоцентричну лінію філософії XVII ст.

У творчій полеміці містично-діалектичної вітчизняної традиції та раціоналістичної програми Просвітництва відбувався процес становлення німецької класичної філософії. Синтезуючи національну духовну енергію діалектичної мислительної традиції минулого і просвітницькі новації національно-культурного відродження, проголошувані «штурмерами», а трохи згодом «романтиками», німецька класична філософія стає втіленням національної світоглядної ментальності німецького народу, що, зрештою, і надало її (німецької класичної філософії) здобуткам статусу загальнолюдських цінностей. Адже давно помічено, що до «золотого фонду» загальнолюдської культури потрапляють ті здобутки національних культур, у яких найглибше й найвиразніше проявилася специфічність національного духу певного народу. І ця особливість німецької класичної філософії виявляє себе у творчості її засновника І. Канта. Оцінюючи останнього як «найкращого» серед сучасних філософів, Й. В. Гете зазначав: «Він — той, хто створив найбільш дійове за своїми результатами вчення, і він найповніше від усіх заглибився в німецьку культуру».

27.03.2020р.

Тема: Віхи життя та значення діяльності Й.В.Гете для світової культури. Історія створення трагедії "Фауст"

План роботи

1.Біографічні відомості Й.В. Гете
2. Робота з театральним словником.

3. Історія створення трагедії "Фауст"

4. Зміст твору

Хід роботи

1. Прочитати і законспектувати біографічні відомості Й.В. Гете

https://vseosvita.ua/library/gete-zitta-i-tvorcist-19819.html

Йоганн Вольфганг фон Гете – німецький поет, державний діяч, мислитель. Народився Гете 28 серпня 1749 в Франкфурт-на-Майні в багатій буржуазній сім’ї. Його батько – імператорський радник, юрист, мати – дворянка, дочка франкфуртського старійшини.

Уже в дитинстві Йоганн почав проявляти вражаючі здібності до наук. Уже в сім років він знав кілька мов, крім того, в цьому віці він почав писати свої перші вірші і складати п’єси. Багато читав і намагався максимально поповнювати свій багаж знань.

У 1765 році Гете стає студентом Лейпцигського університету, де мав вивчати правознавство. В цей час він вперше закохується, і це стало приводом для створення ліричного збірника віршів «Аннетте» (1767).

Серйозна хвороба в 1768 році ледь не поставила останню крапку в біографії Йоганна Гете, змусивши його залишити навчання в університеті, яке він зміг продовжити лише в 1770 році в Штрассбурзі.

Вивчав природничі науки і медицину.

У 1771 р після захисту дисертації Гете стає доктором права. У 1772 році Гете переїжджає в місто Вецлар на юридичну практику. Саме в цьому місті поет переживає муки нерозділеного кохання до нареченої свого друга Шарлотти Буф. Свої глибокі переживання Гете передав у своєму творі «Страждання юного Вертера» – цей роман зробив поета знаменитим.

У 1775 році Гете, на запрошення герцога Карла Августа переїжджає в місто Веймар, займаючи посаду таємного радника, незабаром стає міністром в уряді.

Відомий письменник і поет, маючи широкі повноваження, контролював фінанси, стан доріг, просвітництво. За свої успіхи на цьому поприщі Гете в 1782 році був зведений в сан дворянина, а в 1815 році стає першим міністром в уряді Карла-Августа.

1791 рік ознаменувався відкриттям в місті театру, що відбулося при безпосередній участі письменника. Успішна державна служба не заважала його літературній діяльності (драма «Егмонт» і «Іфігенія в Тавриді», починає працювати над «Фаустом», пише вірші та балади).

Не нехтує також вивченням фізики, ботаніки та природничих наук.

У 1784 році Гете відкриває міжщелепову кістку людини, а в 1790 році виходить трактат «Досвід метаморфози рослин».

Коли Гете було вже майже шістдесят років, він поєднався цивільним шлюбом з Крістіаной Вульпіус, своєю коханою і матір’ю його дітей, незважаючи на те, що вона була простолюдинкою, а це викликало протест суспільства. Шлюб мав статус цивільного та відбувся всупереч негативному відношенню до нього двору.

В 1808 – виходить перша частина трагедії «Фауст».

Кінець роботи над «Фаустом» припадає на 1831.

Геніальний літератор пішов з життя 22 березня 1832, залишивши величезну спадщину у вигляді безлічі віршів, балад, п’єс, романів, наукових робіт в сфері анатомії, геології, мінералогії, фізики.

2. Ознайомитися із поняттями "театрального словника", визначення записати

Опера (італ. opera — «дія», «праця», «твір») — музично-драматичний жанр, що ґрунтується на синтезі музики, слова, дії. В опері сценічна дія органічно поєднується з вокальною (солісти, ансамблі, хор), та інструментальною (оркестр) музикою, досить часто — з балетом і пантомімою, образотворчим мистецтвом (гримом, костюмами, декораціями, світловими ефектами, піротехнікою тощо). У більшості випадків опери пишуться за літературними сюжетами. Основою вокальних номерів є текст, який називається лібрето.

Лібрето (італ. Libretto - книжечка) — літературна основа великого вокального твору, світського або духовного, наприклад, опери, оперети, ораторії, кантати.

Лібрето пишеться у віршах, переважно римованих. Для речитативів можливе використання прози. Сюжетами для лібрето служать в основному літературні твори, перероблені згідно з музичними вимогами.

Міманс (балет)- скорочення від «мімічний ансамбль» - група артистів музично і пластично обдарованих, що беруть участь у масових сценах.

Партер (фр. parterre, від par — «по» + terre — «земля») — нижній поверх глядацького залу театру з місцями для глядачів, розташований у просторі між сценою або оркестровою ямою і протилежною стіною або амфітеатром.

Увертюра (фр. ouverture, від лат. apertura — відкриття, початок) — інструментальний вступ до театрального спектаклю, частіше музичного (опери, балету, оперети), але іноді і до драматичного, а також до вокально-інструментальних творів — кантат і ораторій або до інструментальних п'єс сюїтного типу.

3. Ознайомитися з історією написання трагедії "Фауст"

Додаткова інформація:

«Фауст» — опера Шарля Ґуно на п'ять дій з прологом і балетними сценами. Написана на лібрето Жюля Барб'є і Мішеля Каре за першою частиною однойменної драми Гете.

Перша постановка відбулася в Парижі в «Театрі лірік» (Théatre-Lyrique), 19 березня 1859 року, остаточна редакція була поставлена в Парижі в театрі «Гранд-Опера», 3 березня 1869 року.

Шарль Гуно́ (1818 - 1893) — французький композитор, диригент, один із творців французької ліричної опери.

Народився у Парижі в родині художника Франсуа-Луї Гуно і викладачки музики Вікторії Гуно . 1838 року Гуно вступив до Паризької консерваторії, а 1839 року одержав Римську премію за кантату «Фернан», що дала можливість провести на правах стипендіата понад два роки в Італії і один рік у Відні та Німеччині.

Після повернення до Парижа, у 1843—1848 роках Гуно працював органістом і регентом у церкві Іноземних місій. У ці роки він компонував тільки духовні твори. До оперного жанру Гуно звернувся у 1850-х роках, найвідомішою оперою є «Фауст», написана в 1859 році.

У творчому доробку композитора 14 опер, а також ораторії, меси, романси.

Був знайомий з багатьма діячами європейської музики, зокрема з Поліною Віардо, яка виконала заголовну партію в першій опері Гуно «Сафо».

Ще з юнацьких літ Йоганну Гете запам’яталась легенда про мага і чарівника, вченого-чорнокнижника Фауста, що за молодість, силу і багатство продав душу дияволові, і тому той завжди і в усьому допомагав докторові. Ця легенда виникла ще на межі Середньовіччя і Відродження, коли людина вірила в те, що знайде філософський камінь", за допомогою якого можна буде перетворити будь-який метал на золото; вона також шукала "еліксир життя", щоб залишатися вічно молодою. Добре знав Гете і трагедію Фауста англійського драматурга, сучасника Шекспіра, Крістофера Марло, який знову ж таки використав цю легенду. Крім того, у творчості "штюрмерів" був широковідомий сюжет, згідно з яким закоханий юнак спокушає недосвідчену дівчину, а Каїн дізнається, що вона чекає дитину, залишає її напризволяще. Й.В.Гете об'єднав ці сюжети у своїй трагедії "Фауст". Роботу над драмою письменник розпочав ще молодим, але тема виявилась надто складною, і він припинив роботу над рукописом. Лише через 20 років Й,в,Гете, коли став справжнім майстром, під впливом Ф.Шиллера знову продовжив працю над трагедією

Історія створення «Фауста».

Історія написання “Фауста” Гете досить цікава, адже поет працював над ним з 1774 по 1831. Трагедія є найбільш відомою історією життя реального середньовічного персонажа – героя німецьких міфів і переказів доктора Йоганна Фауста.

Фігура Йоганна Георга Фауста, який жив у ХVI столітті в Німеччині, цікавила багатьох поетів і письменників протягом довгих століть. Відомі численні народні легенди і перекази, які описують життя і діяння цього чорнокнижника, а також десятки романів, поем, п’єс і сценаріїв. Ідея написання «Фауста» прийшла до двадцятирічного Гете на початку 70-х рр. ХVIІІ ст. Але на те, щоб завершити шедевр, у поета пішло більше 50 років. Воістину, над цією трагедією автор працював протягом практично всього свого життя, що саме по собі надає цьому творові значимість як для самого поета, так і для всієї літератури в цілому.

У період з 1774 по 1775 рр. Гете пише твір «Прафаусте», де герой представлений бунтарем, бажаючим осягнути таємниці природи. У 1790 р «Фауст» видається у формі «уривка», а в 1806 Гете закінчує роботу над 1-ою частиною, яку публікують у 1808 р. Першій частині притаманні уривчастість, чіткість, вона розбита на цілком самодостатні сцени, в той час як друга буде сама композиційно являти собою єдине ціле.

Через 17 років поет приймається за другу частину трагедії. Тут Гете розмірковує про філософію, політику, естетику, природничі науки, що робить цю частину досить непросто для сприйняття непідготовленим читачем. У цій частині дана своєрідна картина життя сучасного поетові суспільства, показано зв’язок сьогодення і минулого.

У 1826 Гете закінчує роботу над епізодом «Олена», розпочатому ще в

1799 р. А в 1830 пише «Класичну Вальпургієву ніч». В середині липня 1831, за рік до своєї смерті, поет завершує написання цього значимого для всесвітньої літератури твору. Потім великий поет Німеччини запечатує рукопис в конверт і заповідає відкрити його і опублікувати трагедію тільки після своєї смерті, що й було зроблено невдовзі: в 1832 друга частина виходить в 41-му томі Зібрання Творів.

Цікавий той факт, що в трагедії Гете доктор Фауст носить ім’я Генріх, а не Йоганн, як його реальний прототип.

Джерела трагедії “Фауст”:

народні легенди про доктора, чарівника, чорнокнижника;
поширений сюжет: юнак спокушає юну дівчину та кидає її;
Біблія, Книга Іова (легенда про праведника, якого спокушував сатана з дозволу Бога).

Особливості композиції твору “Фауст"

У своєму завершеному вигляді твір складається з «Присвяти», «Театрального вступу», «Прологу на небі» та двох частин. Першу частину закінчено 1806 року, другу - 1831.

Трагедія має 2 прологи. Перший із них — «Пролог у театрі» — бесіда поета, актора і директора. Троє співбесідників — це ніби три сторони особистості автора. Поет мріє про високу мету; актор закликає сміливіше черпати сюжети із самого життя, щоб оволодіти серцями людей; директор — діловий, практичний — тверезо оцінює дійсність, від розмов кличе до справи, до реального втілення на сцені високих поетичних задумів.

Другий пролог — «Пролог на небі». У ньому беруть участь Бог, архангели Рафаїл, Михаїл, Гавриїл, згодом — Мефістофель. Цей пролог відкривається гімном могутній природі, вічному руху і вічній гармонії, гімном Сонцю і Землі, а завершується суперечкою Бога та Мефістофеля стосовно сутності людини.

У першій частині твору розкривається історія кохання Фауста і юної городянки Маргарити (Ґретхен). Закохані цілком покладаються на природу. Для Фауста природа, кохання, щастя, Бог — нероздільні. Але природа не лише велична і прекрасна, вона суперечлива і таємнича. Щасливе і прекрасне кохання закінчується трагічно.

Друга частина твору схожа на мандри чудесними островами. Фауст, живучи вдруге, намагається осягнути нове й дивне для нього життя і взяти в ньому посильну участь. Проживши друге життя, Фауст підбиває його підсумок. Він пересвідчився в найвищій цінності реального буття і діяльності життя людини та розуміє, що мусить передати пізнану істину нащадкам, тобто втілити її, побудувавши місто. Фауст також зрозумів, що людину виправдовують висока мета, невтомна праця, активність душі й довічна боротьба за життя і волю. Фауст отримує на небі повне прощення.

Особливості композиції твору “Фауст”:

2 прологи (зав’язка);

1 частина - 25 сцен (1806) - не розбита на дії, як того вимагає форма драматичного жанру;

2 частина - 5 дій (1825—1831) - забагато для драматичного твору.

Дізнаємося про видатну особистість.

Арію Мефістофеля з опери Гуно блискуче виконував усесвітньо відомий український оперний співак, соліст Паризької національної опери, волонтер і воїн, Герой України Василь СЛІПАК (1974-2016). Зробивши серйозну сольну кар'єру в Європі, він повернувся на Батьківщину в складний для неї час. Співак героїчно загинув у бою від кулі снайпера. Роль Мефістофеля була його улюбленою. Навіть обираючи собі позивний, Василь Сліпак вирішив називатися «Міф» — скорочено від Мефістофель.

4. Ознайомитися зі змістом твору

Короткий зміст

Легенда про істину.

За однією східною легендою, якось боги вирішили створити світ. З'явились зорі,місяць, море, гори, квіти, хмари… А потім і людина.

А наприкінці вони подбали про Істину. Задумались боги: куди сховати її, щоб людина не одразу знайшла, їм хотілось, щоб якомога довше шукали Істину.

"Давайте сховаємо її на найвищій вершині",- сказав один бог. "Давайте сховаємо її на самому дні моря", - заперечив інший. "Давайте сховаємо її на найвищій зірці", - втрутився третій бог. І лише найстарший і наймудріший бог сказав: Ні, ми сховаємо її в душі людини. Вона шукатиме істину в усьому Всесвіті, не підозрюючи, що носить її у собі".

Кожна людина у своєму житті шукає істину. Шукав її і німецький письменник і філософ Й.В.Гете. шукав істину і його герой – доктор Фауст.

ДІЯ ПЕРША

Картина перша

У своїй лабораторії Фауст розмірковує над поразкою, яку завдало йому життя: він не зміг пізнати таємницю людського буття і без жалю хоче полишити цей світ. Але пасхальні пісні, що вриваються до його кабінету, нагадують про радість життя. Фауст у відчаї проклинає Бога, який не дав йому ні кохання, ні віри, та звертається до сатани.

Мефістофель з’являється перед ним і пропонує Фаусту багатство, славу, владу. Та вченому потрібна лише молодість. Мефістофель погоджується продати йому молодість за умови, що на землі він служитеме Фаусту, але “внизу”, у пеклі, Фауст служитиме йому. Щоб подолати вагання Фауста, Мефістофель спокушує його видінням юної вродливої Маргарити. Фауст приймає угоду і Мефістофель повертає йому молодість, обіцяючи, що вже сьогодні він зустріне дівчину.

Картина друга

Вирує народне гуляння на честь солдат, які збираються в похід. Серед них Валентин, брат Маргарити. Народ веселий та збуджений, тільки Валентин сумний: він хвилюється за сестру, яку змушений залишити. Закоханий у Маргариту Сібель обіцяє піклуватися про неї. Вагнер, друг і бойовий товариш Валентина, співає, намагаючись розвеселити солдат перед походом. Але його пісню обриває несподівана поява Мефістофеля, який змушує солдат разом з ним прославляти золотого тельця, а згодом пророкує майбутнє декому з них: Вагнер загине на полі бою, кожна квітка, якої торкатиметься Сібель – зів’яне, а Валентин загине від руки того, кого знає Мефістофель. Тост за Маргариту, запропонований Мефістофелем, обурює Валентина. Він дістає зброю, яка на очах у всіх ламається. Ні в кого не викликає сумніву, що Мефістофель – злий дух.

Фауст з нетерпінням чекає на зустріч з Маргаритою. Вальс, який звучить за велінням Мефістофеля, приваблює дівчину. Сібель шукає Маргариту, але завдяки старанням Мефістофеля, вона бачить тільки Фауста, який, вражений красою дівчини, пропонує їй руку. Маргарита відмовляє і враз зникає.

ДІЯ ДРУГА

Сібель збирає букет для коханої. Але збувається пророцтво Мефістофеля – квіти враз в’януть. Сібель омиває руки святою водою, і чаклунство розвіюється. З’являються Мефістофель з Фаустом. Сатана впевнений, що його дарунки Маргариті затьмарять букет квітів. Фауст зачарований місцем, де мешкає дівчина. Мефістофель, повертається зі скринькою, наповненою коштовностями. Це має вразити серце дівчини.

Маргарита не може забути юнака, з яким познайомилася на святі. Вона наспівує пісенку про фульського короля, який до самої смерті зберігав келих своєї коханої. Раптом вона бачить скриньку та не втримується від спокуси приміряти прикраси. Милуючись перед дзеркалами, вона мріє про Фауста. Сусідка Маргарити – Марта – запевняє дівчину, що дарунки призначалися саме їй.

Мефістофель повідомляє Марті про загибель її чоловіка і, щоб відволікти її увагу від закоханих, залицяється до неї. Фауст зачарований красою дівчини, його слова бентежать Маргариту, яка намагається втекти. Мефістофель заклинає ніч і квіти наповнити повітря духмяним тонким трунком, щоб приспати сумління Маргарити. Чари починають діяти, і Маргарита підкоряється Фаусту.

ДІЯ ТРЕТЯ

Картина перша

Маргарита чекає дитину. Фауст зник, не полишивши жодної звістки. Дівчина йде до церкви, щоб молитвою спокутувати свої гріхи. Її переслідує страшне прокляття Мефістофеля.

Картина друга

Солдати повертаються з війни. Сібель, щоб захистити Маргариту від братового гніву, намагається затримати його, але марно. Той, передчуваючи лихо, вривається в дім.

Фауста мучать докори сумління. Мефістофель пропонує допомогти юнакові і викликає Маргариту на побачення серенадою, глумливий тон якої обурює Валентина. Він хоче помститися негідникові, котрий зганьбив сестру, і викликає Фауста на поєдинок. Завдяки втручанню сатани Фауст завдає Валентинові смертельного удару. Вмираючи, брат привселюдно проклинає сестру.

Картина третя

Фауст ступає на шлях гріхопадіння. Останнім кроком має стати участь у Вальпургієвій ночі, ритуальній оргії з найвродливішими коханками усіх часів. Мета ритуалу – зруйнувати природній перебіг подій та відсвяткувати перемогу сил темряви. Серед них Єлена Троянська та Клеопатра. У розпалі вакханалії перед Фаустом виникає видіння Маргарити, і вже ніякі диявольські принади не можуть його привабити.

Картина четверта

Маргарита потрапляє до в’язниці. Почет Мефістофеля викрадає у неї новонароджену дитину. Фауст намагається врятувати кохану, благаючи тікати з ним. Але тільки ціною власного життя Маргарита може врятувати Фауста, звільнивши його таким чином від угоди з Мефістофелем. Вона згадує їхню першу зустріч та ніч кохання. Занепокоєний Мефістофель пропонує закоханим тікати, але Маргарита благає небесних ангелів врятувати душу Фауста і вмирає. “Врятована!” – сповіщають ангели, забираючи душу Маргарити на небо. Мефістофель програє. Самотній Фауст продовжує земний шлях.

$C:\Users\Александрона\Pictures\images.jpg$ $C:\Users\Александрона\Pictures\загружено.jpg$

Висновок: у центрі уваги композитора виявилася доля Маргарити (тому в Німеччині оперу раніше було прийнято називати її ім'ям). У лібрето не тільки були опущені багато сцен і персонажів, але й видозмінені характери. Так, наприклад, образ веселуна Зібеля в опері наділено ліричними властивостями. Музика «Фауста» мелодійно багата, їй властиві рельєфність, виразність, помітна театральність, контрастність образів, мальовничість фону і перш за все — проникливий ліризм.

http://онлайн-читать.рф/гете-фауст/

30.03.2020р.

Тема: РЗМ. Висловлювання на тему: "Пошуки сенсу буття та призначення людини"

План роботи

1. Написання власного висловлювання на тему "Пошуки сенсу буття та призначення людини"

Хід роботи

1. Написати власне висловлювання "Пошуки сенсу буття та призначення людини", використовуючи матеріали попереднього уроку( Й.В.Гете "Фауст")

Додатковий матеріал для використання:

Слід зазначити, що пошук сенсу життя головним героєм трагедії Гете «Фауст» закінчується розчаруванням, причому в його переживаннях можна побачити і символічний реальний досвід автора та тих, хто разом з ним сподівався, що майбутнє обов’язково краще, ніж минуле.

Гете зовсім не заперечує значення мистецтва у житті будь-якої людини, але пошуками ідеалу та сенсу життя треба займатися не в ньому, а в реальному житті. Адже тільки в реальному житті вирують справжні пристрасті і йде справжня боротьба.

Мабуть, саме тому сенс життя Фауст знайшов у праці, боротьбі і постійних шуканнях. Таким було усе його життя. Воно приносило йому довгі роки подолання різних труднощів і лише коротенькі періоди щастя. До своїх перемог і досягнень Фауст йшов, охоплений постійною незадоволеністю і сумнівами. Але наприкінці свого шляху і пошуків герой бачить, що це все було не марно. Він вірить у кінцеве здійснення свого задуму, нехай він і незавершений. Трагічно те, що сенс життя і вищу мудрість Фауст знаходить лише перед смертю. Фауст чує стукіт лопат і впевнений, що це ведеться робота за наміченими ним планами. Насправді це підвладні Мефістофелю фантастичні істоти риють йому могилу.

Душу Фауста після його смерті Мефістофель намагається забрати в пекло, але завдяки втручанню Вищих сил вона відправляється на небо, де зустрінеться з душею коханої Маргарити. Таким чином автор намагається виправдати свого героя, причому знаменним стає не тільки те, що його душу осіняє «Божественна благодать», але й те, що перша частина закінчується примиренням Фауста і Маргарити. При всьому цьому, саме кохання Маргарити автор вважає найвищим виправданням для вченого.

Фінал оповіді про життя і пригоди Фауста є оптимістичним вже тому, що герой знаходить для себе сенс життя. Але при цьому не треба забувати, що кожний щабель, яким Фауст підіймався до своєї мети, не тільки не приносив йому задоволення, а й викликав у нього розчарування. Навіть якщо у нього були щасливі миті, то повного щастя вони йому не приносили. Сенс життя Фауст знайшов тільки тоді, коли у нього вже не було сил для продовження діяльності і в його дряхлому тілі жила лише свідомість.

Та якщо весь шлях Фауста й був трагічним, це не означає, що його життя було безплідним і порожнім. Автору трагедії було чужим уявлення про щастя як про матеріальні блага, затишок і благополуччя, які достаються ціною відмови від благородних ідеалів. Не бажав собі такого щастя і Фауст. Він страждав і мучився, але життя його було повноцінними і вимагало від нього напруження усіх душевних сил, які він віддавав праці заради інших, служінню красі, коханню і науці.

У побуті трагедію розуміють як непоправне лихо і щось жахливе. У мистецтві трагедія означає дещо інше. Літературна трагедія, така як «Фауст» Гете, зображує значні події, які мають глибокий сенс для всіх людей.

02.04.2020р.

Тема: Світоглядні й естетичні засади модернізму, його художнє новаторство. Модерністські явища в художній прозі на початку ХХ ст. Ф.Кафка, Дж.Джойс і М.Пруст як зачинателі модернізму в європейській прозі.

План уроку

1. Загальні відомості з теми

2. Теорія літератури

Хід уроку

1. Прочитати і законспектувати матеріал

Розчарування митців у дійсності та художньому реалістичному способі її відтворення спричинило зацікавлення новітніми філософськими теоріями та появу нових художніх напрямів, названих декадентськими, авангардистськими та модерністськими. Французькою декаданс означає занепад, авангард — передовий загін, а модерн — сучасний, найновіший. Цими термінами почали позначати якісно нові явища в літературному процесі — ті, що перебували на передових, авангардних позиціях та були пов’‎язані із занепадом і кризою суспільної думки й культури, з пошуками позитивних ідеалів, звертанням у цих пошуках до Бога й віри, до містичного й ірраціонального.

Поява модернізму не була випадковою Варто зазначити, що у філософії початку XX ст. переважали песимізм, ірраціоналізм та індивідуалізм. Традиції художньої культури, побудовані на класичних зразках реалізму, коли дія відбувається у певний час, у конкретному місці, а сюжет твору є стрижнем, довкола якого обертаються всі герої та події, було зруйновано Новий погляд на світ, як завжди, установили філософи та психологи. Діячі літератури, як завжди, не могли залишитись осторонь, щоправда, письменники-модерністи так і не виробили єдиної естетичної платформи, не створили колективних творчих програм. Вважається, що витоки модернізму виплекано творчістю трьох найвидатніших прозаїків ХХ ст.: француза Марселя Пруста, ірландця Джеймса Джойса та австрійця Франца Кафки. Цікаво, що вони не вважали себе модерністами, працювали незалежно один від одного, повноцінно не спілкувалися.

2. Теорія літератури(записати в зошити)

Модернізм означає сучасний, найновіший.

Риси модернізму:

• Особлива увага — до внутрішнього світу особистості.

• Орієнтування на вічні закони буття та мистецтва.

• Розуміння літератури як найвищого знання, що проникає в найінтимніші глибини душі особистості.

• Схильність до містицизму (підсвідомого).

• Пошук нових засобів мистецтва (символіка, міфотворчість).

• Прагнення перетворити світ за законами краси й мистецтва.

У модернізмі вирізняють ранній та зрілий періоди.

Ранній модернізм – це умовна назва передмодерністських течій, що виникли в останній третині XIX ст. і сприяли становленню нового мистецького напряму. Він уперше відмовляється від зображення «життя у формах життя», пориває з традиціями реалізму. Головними модерністськими течіями цього періоду були імпресіонізм і символізм.

Зрілий модернізм складається на початку XX ст. У ньому простежуються новий підхід до моделювання дійсності, пошуки різних форм її одухотворення, що яскраво виявилося в поетичній творчості Р. М. Рільке, Г. Аполлінера, Т. С. Еліота. До зрілого модернізму належать такі течії, як імажизм та імажинізм, експресіонізм, акмеїзм і екзистенціалізм.

На думку іспанського філософа X. Ортега-і-Гасета, модерністське мистецтво прагне:

· дегуманізувати мистецтво;

· уникати життєподібних форм;

· щоб витвір мистецтва був нічим іншим, тільки витвором мистецтва;

· вважати мистецтво лише грою і більше нічим;

· бути глибоко іронічним;

· стерегтися підробки і тим самим прагнути ретельного виконання;

· на думку молодих митців, мистецтво – це щось несерйозне, таке, що не впливає на життя.

Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецтвом для широких мас, якраз навпаки. Модернізм утверджує першість форми над змістом. Іноді форма модерністського твору є самодостатньою та абсолютизованою (у футуристів, дадаїстів), іноді – підкорена формі категорія змісту є також важливою (в експресіоністів, екзистенціалістів). Один із теоретиків модернізму К. Фідлер проголошує: «У художньому творі форма повинна сама собою утворювати матеріал, заради якого й існує художній твір. Ця форма, що водночас є і матеріалом, не повинна виражати нічого, окрім себе самої... Зміст художнього твору є не що інше, як саме формоутворення».

Література модернізму є рішучим протестом і запереченням художніх принципів реалізму й натуралізму з їхнім зверненням до реальної дійсності, життєподібністю, деміфологізмом. На зміну реалістичній та натуралістичній об’єктивності приходить модерністська художня суб’єктивність. Модерністів не цікавить предметний світ – він завжди ними деформується та абсурдизується. І ця «нова дійсність» є для митців-модерністів абсолютно реальною. Що неправдоподібнішою є картина світу, то вірогіднішою вона стає для модерністів. Загалом вони виступили проти реалістично лише один із можливих засобів моделювання світу. Але справжньої реальності – ірраціональної, метафізичної, непізнаванної та, врешті-решт, ірреальної – реалізм не досягає.

Письменники-модерністи не виробили спільної естетичної платформи, не створили колективних творчих програм. Однак, згідно з усталеною думкою літературознавців, біля витоків модернізму стоять три найвидатніших прозаїки XX ст.

«Батьками»-засновниками європейської модерністської прози вважають:

- французького письменника Марселя Пруста, автора новаторського романного циклу «У пошуках утраченого часу»;

- ірландського англомовного письменника Джеймса Джойса, творчість якого позначена масштабними експериментами з міфом, різними шарами реальності, з історією, часом, із засобами зображення внутрішнього світу людини, мовою і стилем та винайденням прийому «потік свідомості»;

- австрійського письменника Франца Кафку, який здобув славу митця-пророка.

Характерно, що всі троє не вважали себе модерністами, поготів – засновниками нового літературного напряму. Творили ці письменники незалежно один від одного; між ними навіть не було повноцінного творчого спілкування. Кафка ніколи не зустрічався із Джойсом чи Прустом. А поверхова зустріч Пруста та Джойса у Парижі не мала навіть натяку на творчий взаємообмін.

Одним з основних художніх прийомів літератури модернізму є «потік свідомості». Термін належить американському філософу Вільяму Джеймсу, який вважав, що свідомість – це потік, ріка, в котрій думки, переживання, асоціації, спогади постійно перебивають одне одного і «нелогічно», спонтанно перетинаються. Термін розвинувся зокрема під впливом ідей філософії Анрі Бергсона, який у своєму головному творі «Творча еволюція» проводив паралелі між нескінченним творчим потоком природи та художньою творчістю.

Потік свідомості – один із провідних прийомів літератури модернізму. «Потік свідомості» в художній літературі є екстремальною формою внутрішнього монологу, яка (часто за допомогою прийому монтажу) імітує безпосередню передачу хаотичного процесу внутрішнього мовлення людини.

«Потік свідомості» – засіб зображення психіки людини безпосередньо, «зсередини» як складного та плинного процесу. Застосування цього засобу було пов’язано з романом епохи сентименталізму. Школа «потоку свідомості» сформувалась на початку ХХ ст. Її представники (Джеймс Джойс, Марсель Пруст та Франц Кафка) використовували насамперед як «техніку», спосіб розповіді, який полягає в тому, щоб показати психічний процес докладно, з найточнішою фіксацією думок, почуттів, підсвідомих поривань, у вигляді «потоку». «ріки».

Література «потоку свідомості» орієнтувалась на ідеалістичне вчення Бергсона, що оголосив основою людської психіки ірраціональний «життєвий порив». Зовнішній світ дається не як сам по собі існуючий, а як відбиття в свідомості, пам’яті героя. Зображення неперервного «потоку свідомості» персонажа стає основним принципом організації художнього матеріалу та основним засобом відбиття внутрішнього світу людини. Дехто з дослідників вважає, що творча манера літератури «потоку свідомості» має витоки у творчості видатного норвезького письменника Кнута Гамсуна.

Класичними зразками застосування потоку свідомості в модерністській літературі є роман «Улісс» та психологічне есе «Джакомо Джойс» Джеймса Джойса, романи «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста, «Місіс Деллоуей» Вірджинії Вулф. «Потік свідомості» безпосередньо відтворює процес внутрішнього мовлення персонажа (його також називають «внутрішнім монологом»), словесними засобами зображуються його синтаксично ненормовані переживання, роздуми, спогади. Цей прийом застосували й реалісти XIX ст. (Стендаль, Ф. Достоєвський, Л. Толстой), але саме в модернізмі «потік свідомості» абсолютизується, перетворюючись часто на провідний стильовий прийом.

В українській літературі зразком відтворення «потоку свідомості» є новела Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні», а також новела М. Хвильового «Я (Романтика)».

Об’єктивна дійсність зображується через призму свідомості героя. Картина світу може розпадатися на безліч окремих епізодів, які автор зводить в єдине ціле, створюючи певну раціональну модель.

Ірландський письменник Джеймс Джойс (1882 – 1941) є одним з основоположників модерністського роману нового типу, поетика якого значно вплинула на розвиток не лише цього жанру, а й усього літературного процесу ХХ ст. Всесвітню славу Джойс здобув як автор збірки оповідань «Дублінці» (1914), психологічного есе «Джакомо Джойс» (1914), романів «Портрет художника в молоді роки» (1916), «Улісс» (1914–1921) і «Поминки за Фіннеганом» (1922–1939).

Відмовившись від традиційного опису, портретної характеристики, діалогу, що логічно розвивається, Джойс удосконалює техніку внутрішнього монологу. Він передає нерозчленований потік думок, зливаючи його з автоматично здійснюваними діями. Думки мають характер невизначеності і відривковості. При цьому він широко використовує прийом перебивання думок і прийом паралельного розгортання двох рядів думок. Іноді Джойс обриває фрази і навіть слова. Він з фотографічною точністю фіксує думку героя, що зароджується, немов «перехоплюючи» її на півшляху, робить своєрідні миттєві знімки, які відбивають кожну мить його роздумів. Причому не кожен спалах свідомості встигне набути певної форми, перш ніж згаснути; але він уже виник, і Джойс уводить його до загального потоку свідомості.

Важливу роль у розкритті внутрішнього світу героя грає «епіфанія». У церковній лексиці це поняття означає «богоявлення». Джойс використовує його для позначення духовного прозрівання героїв, наївної напруги душевних сил, яка дозволяє проникнути в сутність явища, зрозуміти сенс того, що відбувається. «Момент прозріння» – це моменти конкретизації почуттів, помислів і бажань героя: у «Джакомо Джойсі» такою епіфанією, моментом прозрівання, можливо, є потік думок героя, що виник під впливом музики Яна Пітерса Свелінка: «У тьмяному тумані давніх звуків з’являється слабенький проблиск світла: ось-ось озветься голос душі. Молодість минає: оце вже кінець. Цього більше ніколи не буде. Ти добре це знаєш. І що тоді? Пиши про це, хай тобі чорт, пиши! Що ж бо інше здатний ти робити?»

У своєму відомому романі «Улісс» (1922) для зображення духовного життя особистості письменник використав численні спогади, асоціації, внутрішній монолог, «потік свідомості», в якому химерно переплітаються різноманітні елементи процесу мислення. Цей твір збагатив техніку роману багатожанровістю, поглибленою інтелектуалізацією, різноманітністю форм суб’єктивної мови, використанням міфологічної символіки тощо. Саме завдяки появі цього твору сформувалася і стала дуже популярною школа «потоку свідомості».

«Потік свідомості» – це спосіб зображення психіки людини безпосередньо, «зсередини», як складного та динамічного процесу. Так, наприклад, психологічне есе Джойса «Джакомо Джойс» побудоване як потік свідомості головного героя, де поєднуються спостереження, думки, спогади, а також уривки почутих розмов, цитати з різних творів, багатозначні символи, натяки тощо. Психологічне самозосередження (автор сам є літературним героєм цього твору, адже Джакомо – це італійське звучання імені Джеймс), переживання сильних почуттів дають авторові поштовх для роздумів про навколишню дійсність і місце творчої індивідуальності в ній. Усі ці роздуми подані через суб’єктивне сприйняття ліричного героя, який не аналізує реальність, а відчуває її всією душею, всім серцем, свідомо й підсвідомо.

Роман «Улісс» (1922) в 20-х рр.. було оголошено порнографічним і лише в 60-х рр.. текст «Улісса» англійською було видано без купюр. В Дубліні, місті, яке Джойс змалював на сторінках своїх творів, «Улісс» не надрукований і понині.

Роман «Улісс» – хроніка одного дня із життя двох героїв, мешканців Дубліна – Стівена Дедала та Леопольда Блума, – яка співвідноситься з «Одіссеєю» Гомера, – перший твір потоку свідомості, в якому присутній фрейдистський підтекст. Книга представляє собою опис найдовшого дня в світовій літературі, дня звичайного, який нічим не запам’ятовується; такого ж звичайного, як і герої, що втрапили в його рамки, – 16 червня 1904 р.

Роман розпочинається ранком і закінчується пізно вночі. Але кінець книжки, як і кінець описаного в найменших подробицях дня, – і це важливо для Джойса – вже початок наступного дня життя. І взагалі ніякого закінчення немає в «Уліссі», але й постійний, ні на хвилю не зупинений рух. Дорога – філософсько-етична категорія Джойса в «Уліссі», спосіб найбільш повного опису життя, метод його художнього мислення. Люди, епохи, мистецтво, навіть, сама мова – все рухається в романі. І основне, головне слово життя, як пише Джойс, яке протягом більш як семисот сторінок роману намагається осягнути духовний опонент Блума і в той же час, за задумом письменника, його духовний син, інтелектуал Стівен Дедал, – любов.

У романі «Улісс» Джойс також відтворює внутрішній світ людини в усій його складності, непередбачуваності, сплетінні логічного й алогічного, що важко осягнути розумом, але можна відчути, торкнутися серцем через сприйняття різноманітних асоціацій, чуттєвих впливів, зорових і звукових образів тощо. Для цього твору визначальним є поєднання (схоже на прийом кіномонтажу) об’єктивно існуючого й абсолютно суб’єктивного, пов’язаного зі свідомістю персонажів. Письменник використовує в «Уліссі» декілька потоків свідомості одночасно. Такий експеримент дає авторові змогу відтворити внутрішній людський час, що складається з усього досвіду життя, і таким чином створити цілісний епічний образ світу.

«Улісс» – роман категорично незвичний. Так, це і не роман в загальноприйнятому значенні цього жанрового поняття. Тут немає звичної фабули, сюжету. Тут незвично вживаються слова, на очах в читача вони можуть почати розщеплятися, корінь одного з’єднується з коренем іншого, з’являється якесь чудо чи чудовисько. До слова Джойс висував величезні вимоги. Слово повинно не тільки описувати світ, а й втілювати його. За задумом Джойса, кожен епізод «Улісса» виступає гігантським символом якого-небудь мистецтва, органа людського тіла, органа сприйняття. Кожен епізод має свій колір. Джойсівське слово – головний герой книги. Його Стівен – предтеча, духовний батько, рідний брат добре знайомих нам сьогодні героїв Хемінгуея, Ремарка, Фіцджеральда, Олдінгтона, Бьолля, Камю, Сартра.

Французький письменник Марсель Пруст (1871 – 1922) також є одним із класиків світового літературного модернізму XX ст. Усвідомлюючи відносність категорій часу і простору, Пруст точкою відліку обрав людські почуття, які здатні зберігати втрачений час. «Бачити, відчувати, висловлювати» – це гасло художників-імпресіоністів він зробив творчим принципом, простуючи у своїх романах не шляхом реальних подій, а примхливими стежками пам’яті почуттів.

Сучасники вважали М. Пруста еталоном галантності та вишуканості. Його вихованість, освіченість, манера одягатися визнавалися найпрестижнішими салонами Парижа.

З 1910 по 1922 р. він написав понад 20 зошитів, які склали новий семитомний роман «У пошуках утраченого часу». М. Пруст не сприйняв реалізму, стверджуючи думку про те, що «все – у свідомості». Відштовхуючись від задуму «Людської комедії» О. де Бальзака, письменник по-своєму її інтерпретував. Він поставив собі за мету створити суб’єктивну епопею, яка б відображала не події, що правлять світом, а передусім психологічні процеси, які визначають стан суспільства. За «найголовнішу реальність» він визнавав особистість з її неповторними настроями, думками, почуттями, їхній плин і постійна зміна зумовили своєрідність роману – «потоку свідомості» М. Пруста.

Марсель Пруст відмовляється від головного у традиційній романістиці принципу об’єктивного ставлення до зображення середовища та характерів. Твори Пруста, навпаки, є втіленням «суб’єктивізму». Для нього має значення тільки одне – внутрішнє «я» людини, невимушене, непередбачуване життя свідомості, причому не на логічному, а на інтуїтивному рівні.

Цей «суб’єктивізм» художнього світобачення Пруста визначає всю своєрідність структури його романів. Насамперед варто згадати так звану «безсюжетність» прустівських творів, у яких немає життєвих історій персонажів, викладених хронологічно. Замість цього читача буквально охоплює хаос вражень, які просто фіксуються так, як існують у підсвідомості.

Автор дивиться на світ через своєрідне дзеркало – душу людини, що є для нього об’єктом зображення і кутом зору одночасно. Перевага суб’єктивного над зовнішнім стала основним композиційним прийомом побудови твору. Головна увага приділяється зображенню свідомості людини, що складається з низки асоціацій, вражень, спогадів.

Поняття часу в епопеї дуже відносне і разом з тим конкретне. Це не історичний, а психологічний, духовний час, тобто час, коли людська душа «рухається у різних напрямках». Час для М. Пруста і його героїв складається з пам’яті, відчуттів і переживань. Один удар людського серця, на думку автора, – лише мить у безмежному всесвіті, але цей «удар» відбиває певні закономірності, з яких складається вічність.

Пруст вводить у літературу «психологічний час» – час пам’яті, незначні відрізки якого можуть мати величезний обсяг, а цілі періоди життя – дні і навіть роки – стираються без сліду. Він один із перших звернув увагу на те, що людині властиве не лише логічне, а й асоціативне мислення – мимовільне перескакування думки з одного предмета на інший, виникнення образів, що народились у підсвідомості, в забутому минулому, викликаному звуком, запахом чи іншим найтоншим відчуттям. Згадаймо хоча б, яку бурю думок, відчуттів, спогадів викликав у головного героя смак тістечка «Мадлен». Увага Пруста до кольорів, смаків, запахів, звуків, зосередженість на передачі вражень від дійсності наближує його до естетики і поетики імпресіонізму. Таким чином, фіксуючи найтонші порухи свідомості, підсвідомості, душевні відчуття свого героя, Пруст проникає у потаємні глибини психології.

Нетрадиційно розкриває Пруст і внутрішній світ своїх героїв: у них наче немає єдиної цілісної психології, їхній характер і навіть зовнішність дуже мінливі й плинні. Такий ефект створюється завдяки тому, що вони зображуються такими, якими постають зсередини «я», для якого існує тільки те, що воно бачить у цей, даний момент часу. Так само суб’єктивне визначає «я» і значення подій в особистому і громадському житті. Межа між значним і незначним зникає зовсім. «Події» поступаються місцем дрібним деталям, які письменник описує повільно, докладно і з неперевершеною майстерністю.

Оригінальність циклу Пруста «У пошуках утраченого часу» полягає в тому, що в ньому масштабно-історичний і загальнолюдський плани відсутні. Це епопея, яка у всій повноті розкриває життя окремої індивідуальної свідомості. Це внутрішній монолог оповідача Марселя, який протягом усіх творів, «згадуючи» те, що відбулося з ним у минулому, знову переживає своє життя.

«Пам’ять», за допомогою якої Марсель відновлює сенс того, що він прожив (а це і означає відновлювати «втрачений час»), не має нічого спільного з традиційним хронологічним переживанням минулих подій. Марсель Пруст розрізняє два види пам’яті: інтелектуальну й інтуїтивну. Перша з них – це або «пригадування» зовнішніх подій, які вплинули на наш вибір щось зробити, або відтворення минулого, засноване на документах та історичних дослідженнях. Інтуїтивне пригадування – це «вживання» в речі, в людей, в космос. Воно, на перший погляд, хаотичне і непослідовне, вимагає від людини вміння аналізувати й описувати ледь помітні відтінки почуттів.

М. Пруст створив суб’єктивну епопею (за визначенням Томаса Манна), яка відображала не події, а передусім психологічні процеси, що визначають поведінку людини і, відповідно, стан суспільства. «Найголовнішою реальністю» для Пруста була особистість з її неповторними настроями, думками, почуттями. Їхній рух і постійна змінюваність і зумовили своєрідність роману «потоку свідомості» М. Пруста.

Видатний австрійський письменник початку XX ст. Франц Кафка (1883 – 1924) створив ірреальний, фантастичний світ, у якому особливо яскраво видна безглуздість одноманітного і сірого життя. Суперечність між видимим і істинним, фікцією й реальністю – суть проблематики багатьох його творчості. У його творах проривається протест проти обставин життя самого самотнього письменника, що страждає. «Скляна стіна», що відгороджувала письменника від друзів, самотність створили особливу філософію його життя, що стала філософією творчості Кафки. Вторгнення фантастики в його твори не супроводжується цікавими і барвистими поворотами сюжету, більш того, вона сприймається героями буденно, не дивуючи їх.

Його твори розглядають як певний «код» людських відносин, як своєрідну «модель» життя, дійсну для всіх форм і видів соціального буття, а самого письменника – як «співця відчуження», міфотворця, який назавжди закріпив у витворах своєї уяви вічні риси нашого світу. Це світ дисгармонії людського існування. Витоки цієї дисгармонії письменник вбачає в розрізненості людей, в неможливості для них перемогти взаємне відчуження, що виявляється сильнішим за все – за родинні зв’язки, кохання, дружбу.

У творах Ф. Кафки не існує зв’язку і між людиною та світом. Світ ворожий людині, в ньому панує зло, і влада його безмежна. Всепроникна сила зла роз’єднує людей, вона витравляє в людині почуття співпереживання, любові до ближнього і саме бажання допомогти йому, піти назустріч. Людина у світі Кафки – істота страждаюча, і витоки її страждань та мук у ній самій, в її вдачі. Вона – не володар природи, світу, вона – незахищена, слабка, безсила. Зло у вигляді року, фатуму всюди чатує на неї.

Розвиток антиутопії.

Літературний жанр антиутопії став своєрідним літописом трагедії, попередженням суспільству про небезпеку духовної деградації та насильства. Антиутопія – це супутник утопії.

Утопія– позбавлене наукового обґрунтування зображення ідеального суспільного ладу; у переносному значенні – нездійсненна мрія.

Слово «утопія» означало прекрасне, але нездійсненне майбутнє з елементом соціальної міфології. Утопія трактувалася як країна, яка була досконалою, країна мрій про щастя, зображення досконалого суспільного устрою, позбавленого наукового обґрунтування; довільне конструювання ідеалів; загальна назва планів, проектів для реалізації яких немає практичних підстав, нездійсненні плани соціальних перетворень; сукупність соціальних ідей, лозунгів, цілей, які мають відтінок популізму.

М. Бердяєв назвав утопію «прокляттям нашого часу». З’явилося це слово з волі англійського письменника і громадського діяча Томаса Мора, який назвав написану латиною в 1515 – 1516 рр.. книгу «Утопією», утворивши це слово з двох коренів «и» і «topos» (тобто місце, якого ніде немає), а, можливо, з інших коренів – «єн» – благо і «topos» – місце (тобто блаженне місце).

В «Утопії» Томас Мор змалював ідеальну, з його точки зору, державу, де все збудовано за законами розуму, де всі люди рівні і урівнені в усьому: в праці, відпочинку, навіть одязі; де все регламентовано і всі підлягало суворому розкладу й дотриматися дисципліни. Утопія Т. Мора – країна щастя, можливого на землі, до того ж була заселена пересічними земними людьми, тільки дуже розумно організованими.

Утопія як одна із своєрідних форм суспільної свідомості втілила в собі такі риси:

· осмислення соціального ідеалу;

· соціальна критика існуючого ладу;

· прагнення бігти від похмурої дійсності;

· спроби передбачити майбутнє суспільства.

Першопочатково історія утопії тісно переплелася з легендами про «золоте століття», про «острови блаженних», а також з різними теологічними і етичними концепціями.

Потім, у часи античності і в добу Відродження, вона набула форми опису досконалих суспільств, які начебто існували десь на землі або які існували в минулому, в XVII–XVIII ст. велике поширення отримали різні утопічні трактати і проекти соціальних і політичних реформ. У середині XIX ст., а особливо в XX ст., утопія все більше перетворилися на специфічний жанр полемічної літератури, яка присвячена проблемі соціальних цінностей.

Утопія як літературний жанр – це абстрактна модель ідеальної соціальної системи, що відповідала уявленням письменника про гармонію людини і суспільства. Коріння жанру сягали фольклору, Біблії, філософських трактатів та інших творів.

03.04.2020р.

Тема: Життєвий і творчий шлях Ф. Кафки. Зображення відчуження особистості в новелі Ф.Кафки "Перевтілення"

План роботи
1. Життєвий і творчий шлях Ф.Кафки
2. Зміст новели "Перевтілення"

Хід роботи
1. Ознайомитися із життєвим та творчим шляхом Франца Кафки, основні віхи його життя законспектувати або скласти хронологічну таблицю.

Франц Кафка народився 1883 року в Празі у єврейській родині. Батько був комерсантом середнього статку. Після закінчення гімназії Франц вивчав юриспруденцію в Празькому університеті. У 23 роки здобув звання доктора юридичних наук і розпочав службу в страхових компаніях.

У 26 років почав друкуватися. І подальше його життя було пов’язане з літературою. “Усе моє єство націлене на літературу. Якщо я від літератури коли-небудь відмовлюся, то просто перестану жити”, – писав він. Через хворобу залишив 1922 року службу, і за два роки його не стало.

У творчому доробку письменника – три незавершені романи, кілька збірок новел і притч, афоризми, листи, щоденники.

Єврей за походженням, пражанин за місцем проживання, за мовою – німець, а за культурною традицією – австрійський письменник, він був чужий усім: державі, німцям, чехам, навіть євреям. І це загострювало почуття Кафки, створювало дисгармонію в житті.

Кафка і в родині був чужим. Він хотів бачити Франца спадкоємцем своєї справи й ніяк не міг зрозуміти, що той – інакший. У листі до батька Кафка писав: “Я втратив віру в себе, натомість набув безмежного почуття провини”, а нареченій зізнався: “Я й батько ненавидимо один одного…” Але батько для Кафки був із “вищих інстанцій”, на які потрібно зважати незалежно від того, на благо людині їхні вимоги чи на погибель.

Уся творчість Кафки – якщо не розповідь про себе, то глибоке суб’єктивне переживання зовнішнього світу.

Крім усього цього, був ще й аскетичний егоцентризм митця. “Для моєї роботи я мушу бути від усього відгородженим”, – писав він, мріючи “…бути замкненим у глибокому підземеллі, примоститися десь у найдальшому закутку й раз на добу здійснювати тривалу прогулянку до дверей, щоб забрати миску з їжею”. Його цілком задовольняв особистий досвід.

Світовідчуття письменника визначили три основні конфлікти його внутрішнього життя. Це, як уже зазначалося, протистояння батькові, який в очах письменника уособлював авторитарну владу з її байдужістю до особистості, тотальною присутністю та абсурдністю дій.

Другою проблемою був шлюб, який сприймався Кафкою як нерозв’язна суперечність між прагненням через одруження здобути незалежність від батька й страхом зашкодити літературній творчості. Унаслідок цих коливань кілька його заручин так і не завершилися шлюбом.

Третім болючим питанням внутрішнього світу митця була власна літературна творчість. Заняття літературою він розцінював як єдиний зміст свого буття, проте здебільшого відчував гостру незадоволеність творами, що виходили з-під пера. Через те багато їх залишилося незавершеними, і взагалі, Кафка розпорядився спалити його літературну спадщину після смерті.

У творах Ф. Кафки поєдналися трагічне й іронічне, фантастичні елементи й натуралістичні деталі, унаслідок чого реальність стає схожою на сновидіння.

“Перевтілення” (1912) – знаковий твір модерністської літератури. тема оповідання (частіше твір визначають як новелу) – гранична самотність особистості та трагічне знецінення людського життя. Прізвище головного героя Грегора Замзи – це зашифроване за допомогою криптографії прізвище самого автора.

Вихідний пункт сюжету оповідання – перетворення головного героя Грегора Замзи на величезну комаху, яка викликає в усіх жах і огиду. Зміст новели становить опис боротьби героя за право вважатися, як і раніше, людиною. три його спроби виповзти з кімнати відповідають трьом зіткненням із зовнішнім світом і позначені композицією твору – його поділом на три частини. Але про це поговоримо після детального ознайомлення з текстом оповідання.

Переглянути презентацію "Життєвий і творчий шлях Франца Кафки"

https://svitppt.com.ua/zarubizhna-literatura/franc-kafka.html

2. Ознайомитися зі змістом новели "Перевтілення"

Новела - (п\ novella - новина) - малий епічний жанр, який характеризується динамічним сюжетом, гострим конфліктом і несподіваним фіналом. Рисам новели є одноподійність, настанова на достовірність відтворюваного життєвого матеріалу, обмежене коло дійових осіб. В новелі описується одна подія з життя героя без докладного зображення того, що цій події передувало та що за нею відбувається.

https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=86

Переглянути фільм(за бажанням)

06.04.2020р.

Тема: Характерні риси стилю Ф.Кафки, поєднання реалістичних і міфологічних елементів у гротескному світі.

План роботи

1. Історія написання новели "Перевтілення"

2. Словникова робота

3. Літературний диктант

Хід роботи

1. Ознайомитися із історією написання новели Франца Кафки "Перевтілення"

Писати «Перевтілення» Кафка почав 17 листопада 1912 року. Спочатку замислена як коротка оповідка, що її Кафка мав намір написати за один присід, новела розросталася і була завершена тільки 7 грудня. Зміст її значною мірою заґрунтовано на автобіографічному матеріалі, зокрема взаємини «перевтіленого» Грегора Замзи із власною сім’єю з прискіпливою точністю відтворюють непрості стосунки, що склалися в Кафки з рідними, головним чином із батьком.

Друком оповідання вийшло у 1915 році. На обкладинці окремого видання «Перевтілення» мала міститися ілюстрація, замовлена художникові Оттоману Шпарке, і саме з цього приводу Кафка адресував до видавництва листа, у якому заборонив зображати героя новели у вигляді комахи.

Ім’я кафкіанського персонажа, очевидно, походить від імені героя роману Якоба Вассермана «Історія юної Ренати Фукс» Грегора Замасси. Це ім’я Кафка трансформував так, аби воно являло собою криптограму його власного ймення.

Поведінка Грети щодо Грегора має автобіографічну паралель: під час розмови, в ході якої батьки висловилися за те, аби Кафка присвячував вільний пообідній час відвідуванню азбестової фабрики, Оттла, котра зазвичай підтримувала брата, стала на бік батьків. Цей її вчинок переживався письменником як зрада і навіть спонукав його до думок про самогубство.

2. Зробити записи в зошит

ПЕРЕВТІЛЮВАТИСЯ – прибирати нового вигляду, образу; перевтілюватися на кого-небудь іншого.

АБСУРД – безглуздість, фантастика.

АЛЬТРУЇЗМ – безкорисливе піклування про блага інших і готовність жертвувати для інших особистими інтересами.

КОМІВОЯЖЕР – представник торгової фірми, який пропонує товари за зразками.

Зверніть увагу, як ці слова - терміни пов'язані з головним героєм оповідання «Перевтілення» Ф. Кафки.

ПЕРЕВТІЛЮВАТИСЯ- у цьому оповіданні перевтілився Грегор Замза у комаху.
АБСУРД- автор використав фантастику, абсурд, бо в реальному житті перевтілення людини в комаху неможливе.
АЛЬТРУЇЗМ- ця риса характеру притаманна головному герою.
КОМІВОЯЖЕР- за фахом Г. Замза був комівояжером.

Жорстокий, незатишний, химерно-потворний наш світ. І ніякі казкові добрі чари не допоможуть «маленькій людині», яка опинилася у скрутному становищі, а на людину чатує лише смерть, ось де вихід.Питання життя та смерті мільйони разів поставало у світовому мистецтві. Кожен намагався зазирнути у шпаринку, яка відмежувала цей світ від того, невідомого і загадкового.

Спробуймо ж і ми зазирнути у внутрішній світ людини – комахи Грегора Замзи, розібратися в його психології, вивести ті причини, які спонукали до жахливого перетворення.

Оповідання «Перевтілення» Франца Кафки порушує багато актуальних проблем сьогодення, і серед них головні – проблеми особистості і гуманізму. Цей майстер слова угадав наперед і змоделював у своїх творах ту реальність, яка визначить у людській історії обличчя ХХ століття, - реальність тоталітарного суспільства, дегуманізації людських стосунків і кризи особистості. Кафку вважають родоначальником літератури абсурду і чи не першим екзистенціалістом у світовій літературі, тому що, за думкою Альберта Камю, його творчість стала найбільш переконливим втіленням абсурдності буття.

Головною темою його творів стала проблема людини, яка є самотньою, відчуженою, нікому не потрібною у цьому світі. «У мене немає інтересу до літератури, - писав Кафка, - література – це я сам». Відтворивши себе самого на сторінках художніх творів, Кафка віднайшов «больову точку» людства, передбачив майбутні катастрофи від тоталітарного режиму.

Словникова робота

Фантасмагорія; ж. (гр., привид і говорю)

1. Світлова картина, химерно-фантастичне зображення, одержуване за допомогою оптичних приладів.

2. Примарне, фантастичне уявлення про що-небудь; фантазія, вигадка.

3. Химерні видіння, щось нереальне, що існує лише у мріях, в уяві, уві сні; химерний образ.

Гротеск - тип художньої образності, який ґрунтується на химерному поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного. Гротеск — найвищий ступінь комічного.

Міфотворчість – творче мислення письменника та продукт роботи, що нагадує створення міфічної дійсності в уяві людини.

Метафора —образний вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю.

Символ - умовний знак, натяк. Символ має філософську смислову наповненість, тісно пов'язаний із наукою, міфом, вірою, поезією, але не зводиться до них, тяжіє до певного узагальнення, завжди має переносне значення.

Новела Ф. Кафки «Перевтілення» може служити своєрідним символом його власної творчості і життя, його письменницького і життєвого світогляду. У творі домінує думка про трагічне безсилля «маленької людини» перед життям, про її приреченість на самотність і смерть.

Новела має автобіографічні джерела: Грегор згадує про невдале сватання до касирки лавки капелюшків (Ф. Бауер носила екстравагантні капелюшки). У колі літературних джерел твору називають «Метаморфози» Овідія та «Двійник» Достоєвського. Ім’я героя було взяте з роману «Я» Вассермана, де діє Грегор Замасса. Це не просто фантастика, це величезна метафора, у якій автор підкреслює жахливість життя маленької людини. Все буденне – і в оточенні, і у стосунках – призводить до того, що людина починає втрачати свої людські риси, перетворюючись на потвору, на комаху.

Ця тема з давніх-давен актуальна в літературі, її зачіпали ще в античній міфології. Римський поет Овідій у своїх «Метаморфозах» описав сюжети різноманітних перетворень – перевтілень богів, героїв, звичайних людей і тварин...

Мотив метаморфоз є і в російській літературі: М.Гоголь, Ф.Достоєвський, М. Булгаков використовували його як оптимальне вираження свого «Я».

Однак нікому до Кафки не спало на думку надати цьому прийому абсурдності.

Новела «Перевтілення» має ознаки різних літературних течій:

Романтизму («нетиповий герой у типових умовах», фантастичне перетворення);
Реалізму (елементи правдивого відтворення дійсності);
Модернізму (відкидання традиційних літературних форм);
Сюрреалізму (відтворення свідомого і підсвідомого у химерному, незвичайному сполученні);
Екзистенціалізму (відчуття втрати сенсу буття, трагізму, показ особистості у «граничній» ситуації).

Зміст новели становить опис боротьби героя за право вважатися, як і раніше, людиною. Три його спроби виповзти з кімнати відповідають трьом зіткненням із зовнішнім світом і позначені композицією твору — його поділом на три частини.

Сюжет і композиція новели мають свої особливості. «Перевтілення» складається з трьох розділів, в кожному з яких вміщується певен елемент сюжету. У першому – зав’язка твору (перевтілення Грегора), у другому – його кульмінація (вигнання Григора батьком), у третьому – розв’язка (смерть Грегора).

3. Дати відповіді на питання літературного диктанту

1. Ким працював Грегор Замза?

2. Чому Грегор виконує роботу, яка ненависна йому?

3. Як звали сестру Грегора?

4. Які плани стосовно сестри були у Грегора до його метаморфози?

5. Що найбільше турбувало Грегора у перші дні після перевтілення?

6. Яку річ Грегор хотів урятувати (залишити в кімнаті), коли мати та сестра виносили меблі?

7. Доведіть, що Грегор, перетворившись зовнішньо на комаху, залишився в душі людиною?

8. Хто першим з родини відрікся від Грегора як від людини?

9. Чи є в тексті діалоги?

Як побудовано розповідь у новелі?
Яку роль відіграє пейзаж у творі?
Чи може людина стати комахою? Який особливий художній засіб використовує автор?

09.04.2020р.

Тема: Життєвий і творчий шлях Михайла Булгакова. М.Булгаков і Україна. Конфлікт митця з владою в умовах тоталітарної радянської системи.

План роботи

1. Біографічні відомості Михайла Булгакова

2. Перегляд презентації

3. Власна презентація "Життєвий і творчий шлях Михайла Булгакова"

Хід роботи

1. Прочитати і законспектувати відомості про життєвий і творчий шлях М. Булгакова

Михайло Опанасович Булгаков (1891 – 1940) – російський письменник, драматург, режисер, один із кращих авторів першої половини ХХ століття. Творець геніального роману «Майстер і Маргарита».

Дитинство та освіта

Михайло Булгаков народився 3 (15) травня 1891 року в Києві в сім’ї викладача духовної академії Афанасія Івановича Булгакова. З 1901 року майбутній письменник отримував початкову освіту в Першій Київській гімназії.

У 1909 році поступив до Київського університету на медичний факультет. На другому курсі, в 1913 році, Михайло Опанасович одружився з Тетяною Лаппе.

Лікарська практика

Закінчивши у 1916 році університет, Булгаков влаштувався на роботу в один з київських госпіталів. Влітку 1916 року його направили в село Нікольське Смоленської губернії. У короткій біографії Булгакова не можна не згадати, що в цей період письменник приохотився до морфію, але завдяки старанням дружини зміг перемогти залежність.

Під час громадянської війни в 1919 році Булгаков був мобілізований як військовий лікар в армію Української Народної республіки, а потім в армію Південної Росії. У 1920 році Михайло Опанасович захворів на тиф, тому не зміг покинути країну з Добровольчою армією.

Москва. Початок творчого шляху

У 1921 році Булгаков переїздить до Москви. Він активно займається літературною діяльністю, починає співпрацювати з багатьма періодичними виданнями Москви – «Гудок», «Робітник» тощо, бере участь у засіданнях літературних гуртків. У 1923 році Михайло Опанасович вступає у Всеросійський Союз письменників, в якому також перебували А. Волинський, Ф. Сологуб, Микола Гумільов, Корній Чуковський, Олександр Блок.

У 1924 році Булгаков розлучився зі своєю першою дружиною, і вже через рік, у 1925 році, одружився на Любові Білозерській.

Зріла творчість

У 1924 – 1928 роках Булгаков створює найвідоміші свої твори – «Дияволіада», «Собаче серце», «Завірюха», «Фатальні яйця», роман «Біла гвардія» (1925), «Зойчина квартира», п’єса «Дні Турбіних» (1926), «Багряний острів» (1927), «Біг» (1928). У 1926 році у Мхаті була прем’єра п’єси «Дні Турбіних» — твір поставили за особистою вказівкою Сталіна.

У 1929 році Булгаков відвідує Ленінград, де знайомиться з Е. Замятіним та Анною Ахматовою. Через гостру критику революції у своїх творах (зокрема, в романі «Дні Турбіних»), Михайла Опанасовича кілька разів викликали на допити в ОГПУ. Булгакова перестають друкувати, його п’єси заборонено ставити в театрах.

Останні роки

У 1930 році Михайло Опанасович особисто написав лист В. Сталіну з проханням надати йому право покинути СРСР або дозволити заробляти на життя. Після цього письменник зміг влаштуватися режиссером-ассистентом у МХАТ. У 1934 Булгакова взяли в Радянський союз письменників, головами якого в різний час були Максим Горький, Олексій Толстой, А. Фадєєв.

В 1931 році Булгаков розлучається з Л. Білозерської, і, в 1932 році одружується з Оленою Шиловською, з якою був знайомий вже кілька років.

Михайло Булгаков, біографія якого була насичена різними за характером подіями, останні роки сильно хворів. У письменника діагностували гіпертонічний нефросклероз (хвороба нирок). 10 березня 1940 року помер Михайло Опанасович. Поховали Письменника на Новодівичому кладовищі в Москві.

Майстер і Маргарита

«Майстер і Маргарита» — найголовніший твір Михайла Булгакова, який він присвятив своїй останній дружині Олені Сергіївні Булгаковій, і працював над ним більше десяти років до самої смерті. Роман є найбільш обговорюваним і важливим твором в біографії і творчості письменника. За життя письменника «Майстер і Маргарита» не публікувався через заборони цензури. Вперше роман видали в 1967 році.

Цікаві факти з життя

· В сім’ї Булгакова було семеро дітей – три сини і чотири дочки. Михайло Панасович був найстаршою дитиною.

· Першим твором Булгакова було оповідання «Пригоди Світлани», яке Михайло Опанасович написав ще в семирічному віці.

· Булгаков з ранніх літ відзначався винятковою пам’яттю і дуже багато читав. Однією з найбільших книг, яку майбутній письменник прочитав ще у восьмирічному віці був роман В.Гюго «Собор Паризької Богоматері».

· На вибір Булгаковим професії лікаря вплинуло те, що більшість його родичів займалися медициною.

· Прототипом професора Преображенського з повісті «Собаче серце» став дядько Булгакова – лікар-гінеколог Н. М. Покровський.

Додаткова інформація:

Коріння Булгакова — з Орловщини. Колись Орел входив до складу Київської губернії. Михайло Васильович Покровський, який сам вінчав Варвару з Опанасом Булгаковим (1 липня 1890), й Іван Авраамович Булгаков, народилися 1830 р., обидва були священиками, обидва в один рік (1894) померли. Один із прадідів, батько Анфіси Іванівни Покровської, носив прізвище Турбін.

Сім'я доцента Київської духовної академії Булгакова оселилася на Воздвиженській вулиці, в будинку Матвія Бутовського, священика Хрестовоздвиженської церкви.

Михайло Булгаков народився 3 (15) травня 1891 р і був першою дитиною у сім'ї. Два тижні він був "Богданом" (так називали нехрещених немовлят).

Опанас Іванович теж був первістком у великій сім'ї (11 дітей), його теж хрестила бабуся. Батько Булгакова помер від тієї ж хвороби, що й згодом його син, — нефросклерозу, в березні.

Перше оповідання "Пригоди Світлани" було написане, коли автору виповнилося сім років. Того року в сім'ї з'явився ще один хлопчик — Микола (1898), а до нього — три сестри: Віра (1892), Надія (1893) і Варвара (1895). У 1900 р. народився Іван, а через два роки — Олена (Льоля).

Сім'я часто змінювала адреси в пошуках зручніших квартир: Госпітальна, Волоська, Діонісівський провулок, Кудрявська вулиця та інші.

На рубежі століть відбулися дві події — Михайло вступив до гімназії і родина придбала дві десятини землі в селищі Буча. Був збудований дім на п'ять кімнат і дві веранди.

Сюди часто приїжджали друзі й родичі, знайомі Булгакових. У Бучі був театр, де на сцені виступали Михайло й Віра Булгакови під псевдонімами "Агарін" і "Невєрова". За сценаріями Михайлика розігрувалися домашні інтермедії та вистави.

Одне з найбільших захоплень Михайла в юності було ентомологія — збирання метеликів, були там і рідкісні екземпляри. 1919 р. він віддав її Київському університетові. Єдиний власний — у Бучі — будинок згорів у 1918 р.

1906 р. Сім'я Булгакових переїжджає в будинок № 13 по Андріївському узвозу, де пройшли останній період дитинства Михайла Опанасовича. Проте персонажі твору "Біла гвардія" жили на Олексіївському узвозі.

До 1919 р. життя Булгакових пов'язане з цим будинком, що змінював власників, але не мешканців другого поверху, родину професора Булгакова.

Про діяльність доцента, професора Київської духовної академії Опанаса Булгакова збереглися спогади його колег, друзів, учнів. П'ять років до смерті Опанаса помер його молодший брат Сергій Булгаков.

По закінченні гімназії професію лікаря Михайло обрав цілком свідомо. З шести братів матері троє (Василь, Михайло, Микола) були лікарями, а з боку батька лікарем був Ферапонт Булгаков. Другом сім'ї був лікар Іван Воскресенський (за нього через кілька років вийшла заміж Варвара Опанасівна).

Булгаков працює у військових госпіталях у Кам'янці-Подільському й Чернівцях, потім, після призову, "ратник ополчення II розряду" одержує призначення до Смоленської губернії. Менш ніж за рік юний лікар амбулаторно прийняв 15361 пацієнта.

У березні 1918 р. Булгаков із дружиною повертається до Києва, на Андріївський узвіз, 13.

У 1921 р., після двох років роботи в газетах і театрах Грозного і Владикавказа, Булгаков на кілька днів приїжджає до Києва, на Андріївський узвіз, але вже в будинок не № 13, а № 38, до І.Воскресенського, де колись наймав кімнату з молодою дружиною.

Булгаков сам поставив собі діагноз. Як лікар, він розумів, що жити йому лишилося недовго. І до останніх днів диктував дружині правки роману "Майстер і Маргарита", який розпочав писати ще у 1928 р.

Відомо шість редакцій цього роману.

З лютого 1940 р. друзі та родичі постійно чергують біля ліжка Булгакова, який страждає хворобою на нирки. 10 березня 1940 р. Михайло Опанасович Булгаков помер.

2. Переглянути презентацію

https://gdz4you.com/prezentaciyi/svitova-literatura/myhajlo-bulgakov-5200/

3. Створити власну презентацію на одну із тем:

- "Життєвий шлях Михайла Булгакова";

- "Рукописи не горять.....(М.Булгаков)" (творча діяльність письменника);

- "Вшанування пам"яті Михайла Булгакова"

10.04.2020р.

Тема: Роман "Майстер і Маргарита" як "роман - лабіринт" зі складною філософською проблематикою

План роботи

1. Літературний диктант(за життєвим і творчим шляхом М. Булгакова)

2. Перегляд буктрейлеру за романом "Майстер і Маргарита"

3. Зміст роману "Майстер і Маргарита"

Хід роботи

1. Дати письмові відповіді на запитання літературного диктанту

1. У якій родині народився майбутній письменник?

А) чиновника;

Б) священика;

В) письменника.

2. За фахом М.Булгаков був?

А) чиновником;

Б) священиком;

В) лікарем.

3. У якому році М.Булгаков стає працювати журналістом у Москві?

А) 1921;

Б) 1922;

В) 1923.

4. У якому творі письменник показує радянську дійсність 20-х років?

А) „Майстер і Маргарита”;

Б) „Дні Турбіних”;

В) „Дияволіада”.

5. Наслідком письмового звернення Булгакова до Уряду СРСР стало те, що письменник отримав можливість:

А) вільно друкувати свої твори на Батьківщині;

Б) виїхати за межі СРСР;

В) працювати режисером-асистентом у МХАТі.

6. На основі якого свого твору М.Булгаков написав п’єсу „Дні Турбіних”?

А) „Біла гвардія”;

Б) „Майстер і Маргарита”;

В) „Собаче серце”.

7.Назвіть автобіографічний твір?

А)”Собаче серце”;

Б)”Нотатки на манжетах”;

В) „Життя пана де Мольєра”.

8.Як називається п’єса М. Булгакова за мотивами роману М.Гоголя „Мертві душі”?

А) „Пригоди Чичикова”;

Б) „Чичиков у повітовому місті”;

В) „Заїзний чиновник”.

9. За життя митець був відомий насамперед як:

А) журналіст-фейлетоніст;

Б) талановитий драматург;

В) автор роману „Майстер і Маргарита”

10. Коли помер М.Булгаков?

А) 9 березня 1939р.;

Б) 10 березня 1940р.;

В) 11 березня 1941р.

11. Який твір залишився незавершеним?

А) „Іван Васильович”;

Б) „Майстер і Маргарита”;

В)”Театральний роман”.

12. Найулюбленіша опера Михайла Булгакова?

А) „Аїда”;

Б) „Тоска”;

В) „Євгеній Онєгін”.

2. Переглянути буктрейлер

3. Ознайомитися зі змістом роману"Майстер і Маргарита"

https://www.ukrlib.com.ua/perekaz-zl/printout.php?id=66

За бажанням переглянути фільм

13.04.2020р.

Тема: Робота над змістом роману Михайла Булгакова "Майстер і Маргарита"

План роботи

1.Опрацювання статті

2. Літературний диктант

Хід роботи

1. Прочитати поданий матеріал, законспектувати

Ім'я Михайла Опанасовича Булгакова на 25 років було викреслено з літературного життя (1964-1989). Тож слава прийшла до нього вже після смерті. Письменницька доля нині всесвітньо визнаного класика літератури ХХ століття склалася драматично: він не побачив опублікованими свої кращі твори, а все, що вийшло друком, стало об'єктом жорстокої критики, ідеологічних і політичних звинувачень. У біографії цього митця можна простежити кілька векторів, що визначають напрями еволюції Булгакова як прозаїка, драматурга, сатирика, гуманіста.

Його творчість витримала випробування часом і посіла чільне місце у скарбниці світової культури. Твори Булгакова завжди цікаві читачам, персонажі інтригують тим, що водночас захоплюють і лякають сміливістю думки. Його образи — виразні, літературні етюди — смачні, а мова — легка.

Особливості художнього світу М. О. Булгакова

• Протиставлення одвічних цінностей історичній сучасності в її кризові моменти.

• Різка сатира, іронія та гротеск як засіб розкриття дійсності.

• Звернення до фантастичних сюжетів, що засвідчують містицизм письменника.

• Тісний зв'язок між прозою та драматургією, що полягає у насиченні романів, повістей та оповідань драматичними елементами й театральними ефектами.

• Використання складних оповідних структур, сюжетних колізій, поліфонії (багатоголосся).

М. О. Булгаков і Україна. Роль Києва у житті Булгакова

Як митець і мислитель М. Булгаков перебував під значним упливом творчості Миколи Гоголя та філософських ідей Григорія Сковороди.

Київ посідав особливе місце в житті та творчості письменника. Дитинство і юність митця минули в будинку № 13 на Андріївському узвозі. Тут він обрав для себе професію лікаря й зустрів свою першу дружину. Не дивно, що саме в Києві виник задум його найвизначнішого роману «Майстер і Марґарита». Навіть у Москві завжди пам'ятав про свій київський будинок — його тихе сяяння лягло світлом і тінню на заповітні рукописи. Мріяв повернутися, уклавши у вуста Марґарити: «Дивись, он попереду твій вічний дім, яким тебе винагороджено»*. Згодом у місці, де народився й провів значну частину свого життя видатний митець, улаштували літературно-меморіальний музей.

У відомому київському меморіальному будинку-музеї Михайла Булгакова цікавою є двоколірність експозиції. Завдяки цьому ніби поєднуються два світи — справжній, булгаковський, і вигаданий, книжковий. Справжні речі родини Булгакових чергуються з білими моделями, муляжами втрачених предметів побуту, міфічними, літературними ознаками інтер'єру.

Твір «Майстер і Марґарита» як роман-лабіринт зі складною філософською проблематикою

Конфлікт письменника та влади, особистості та системи стає лейтмотивом творчості М. Булгакова й особливого звучання набуває в його вершинному творі «Майстер і Марґарита».

Культурні та літературні джерела твору «Майстер і Марґарита»:

* Реальні факти

Життя Булгакова та історія СРСР у 1920-1930-ті роки;

враження від творів мистецтва («Демон», «Шестикрилий Серафим» М. Врубеля, полотна В. Васнецова у Володимирському соборі в Києві, художня панорама «Голгофа»);

історія кохання з О. С. Булгаковою (Шиловською), яка стала прообразом Марґарити

* Книжкові

Е. Ренан «Життя Ісуса»; Г. Сенкевич «Куди йдеш» («Камо грядеши»);

А. Франс «Прокуратор Іудеї»; Й. В. Ґете «Фауст»;

Е. Т. А. Гофман «Крихітка Цахес...»; твори М. В. Гоголя, Ф. М. Достоєвського; філософія В. С. Соловйова

* Міфологічні

Євангельські легенди про Ісуса Христа, Понтія Пілата, Іуду та ін.;

біблійні міфи про диявола та боротьбу Христа з ним;

слов'янські міфи про відьом, демонів, нечисту силу; європейські міфи;

апокрифи (різні трактування долі Іуди, Пілата та інших біблійних персонажів).

Роман «Майстер і Марґарита»: особливості композиції, широта філософсько-етичної проблематики твору

Особливості композиції твору (роман у романі) та оповідної структури

Роман має складну та водночас чітку композицію: такої чіткості надає роману переплетення сюжетних ліній, об'єднаних наскрізною темою — темою вільної особистості в пошуках правди.

Джерела роману обумовили особливості його побудови: роман у романі, де час і простір відтворено у кількох площинах. Дія розгортається у трьох часових і просторових планах: у Москві другої чверті ХХ ст., у Єршалаїмі на початку нашої ери й поза земним часом та простором, де сходяться обидві сюжетні лінії роману, — у вічності.

«Майстер і Марґарита» — роман у романі. Розділи про московське життя кінця 1920-х років переплітаються з розділами роману, написаного майстром, де переосмислюються біблійні події, — суд Понтія Пілата та страта Ієшуа.

Складові композиції роману «Майстер і Марґарита»

• Міфологічний — перебування Воланда і його почту в Москві напередодні Великодня

• Соціально-сатиричний — зображення Москви 1930-х рр.

• Ліричний — історія кохання майстра та Марґарити

• Біблійний — роман майстра про Ієшуа та Понтія Пілата, дія якого відбувається в давньому Єршалаїмі у I ст. н. е. та у вічності

Князь пітьми Воланд і його почет потрапили до специфічного московського світу і спостерігають за тим, як живуть, страждають, сваряться, заздрять, радіють звичайні люди, утручаючись у людські долі на свій розсуд.

Московські розділи сатирично відображають псевдолітературну діяльність МАСОЛІТу, зіпсованих квартирним питанням москвичів, свавілля чиновницької бюрократії, атмосферу взаємного стеження й доносів. Саме тут розігралася бісівська містерія Воланда.

У межах цієї багатопросторової художньої реальності відбувається постійне зіставлення тимчасового й вічного, їхня взаємоперевірка часом.

Зважаючи на унікальність твору, неможливо визначити його жанр якось однозначно. «Майстер і Марґарита» — роман сатиричний, філософський, у єршалаїмських сценах — епічний; його визначають як роман-міф.

Морально-філософський зміст єршалаїмських розділів твору

Одна з найбільших таємниць роману — біблійний сюжет, який розгортається в уяві майстра. М. Булгаков не претендував на звання євангеліста Нового часу. Він лише своєрідно інтерпретував євангельські мотиви й образи. Ця сюжетна лінія роману «Майстер і Марґарита» не нова, але біблійні мотиви набувають у Булгакова нових ознак: персонажі наділені земними характерами та розв'язують земні проблеми. Булгаковський Азазелло, Коров'єв-Фагот, як і Бегемот, не відповідають біблійним канонам: вони всього лише почет сатани й не ототожнюються, за християнською традицією, із самим сатаною.

Ієшуа зіткнувся в ідейному діалозі з Понтієм Пілатом, якого змальовано не як могутнього прокуратора, а як пересічну людину, знесилену головним болем. У Біблії Понтій Пілат не мучиться сумнівами й докорами сумління, а булгаковський герой постійно балансує між добром і злом і, наказавши вбити Ієшуа, сам страждає, аж поки йому не вибачають цей гріх.

Хоча булгаковському Ієшуа притаманні деякі риси Месії, та він більше схожий на сина людського, а не Сина Божого. Людську природу особливо рельєфно вимальовано у сцені допиту. Цей мандрівний філософ проповідує моральний закон Добра. Він ані на йоту не відступає від своїх переконань і нехтує брехнею задля порятунку: не розуміє чи не бажає розуміти натяків прокуратора. Навіть за мить до страти, коли йому, спраглому, піднесли до рота мокру губку, він сповідує цей закон: відмовляється на користь засудженого сусіда, який так само потерпає від спраги.

Головним антагоністом Ієшуа є Понтій Пілат: носій абсолютного добра, одвічних істин — і зневірений у моральних цінностях посадовець, охоронець державного ладу та влади.

Пілат зазнає моральної поразки, капітулює перед страхом за своє життя. За хибний вибір він розплачується муками совісті. І тільки за дві тисячі років каяття перед Пілатом розстеляється довгоочікуваний шлях — дорога до світла. Місячне сяйво в Булгакова є символом Істини, вічного духовного життя.

Іншою протилежністю Ієшуа є Воланд. Якщо Мефістофель із «Фауста» Ґете сильний, як Бог, та є втіленням зла, руйнації, то Воланд має на меті відновлення справедливості, хоче довести, що добро та зло тісно переплетені, ось тільки зло неминуче буде покарано. Булгаков віддаляє Воланда від Мефістофеля (сатани) у пошуках більш точного осмислення природи добра та зла і їхнього співвідношення між собою в реальному житті. «Кожна управа має пильнувати своїх справ», — пояснює Воланд Марґариті розподіл обов'язків у цьому світі. Є «управа» Ієшуа Га-Ноцрі, і є «управа» його, Воланда. А їхнє співвідношення між собою цілком відповідає Євангелію й християнській традиції.

Булгаковський Воланд не сіє зло, а викриває його. Жорстокими, але водночас справедливими наказами та вчинками він відновлює рівновагу між добром і злом. Зло в романі — то не витівки сатани. Відповідальність за несправедливість автор покладає на людину. «Воланд — це перший диявол у світовій літературі, який карає за недотримання заповідей Христа», — пише дослідник Б. В. Соколов у «Булгаковській енциклопедії».

2. Дати відповіді на питання літературного диктанту

1. Запах, який "ненавидів прокуратор". 2. Назва весняного місяця в Єршалаїмі, коли був засуджений і страчений Ієшуа. 3. Національність батька Га-Ноцрі. 4. Грошова одиниця, якою розплатилися з Іудою за зраду. 5. Єдине, чого боявся собака прокуратора. 6. Місце загибелі Юди з Кіріафа. 7. Назва письменницької організації, описаної в романі»Майстер і Маргарита". 8. Рідина, розлита якоюсь Аннушкой. 9. Робота, гірше якої немає на світі, за словами Бегемота. 10. Колір очей Воланда. 11. Питання, яке "зіпсувало москвичів". 12. Диригент оркестру на балу у Воланда.

16.04.2020р.

Тема: РЗМ. Контрольний письмовий твір

Хід роботи

1. Написати контрольний твір на одну із запропонованих тем:

1. Кожна людина безповоротно загублена в собі (твір – роздум за творчістю Ф. Кафки).

2. Тема вибору в романі М.О. Булгакова «Майстер і Маргарита».

3. Київ у творчості і в серці Михайла Булгакова.

4. Моє розуміння булгаковських слів «рукописи не горять».

17.04.2020р.

Тема: Розмаїття течій модернізму й авангардизму в європейській ліриці ХХ ст. Гійом Аполлінер - поет - авангардист. Зв"язок поезії митця з естетикою кубізму, своєрідність "сорреалізму" письменника, його художні новації в царині лірики.

Хід роботи

1. Відомості з теорії літератури.

2. Біографія Гійома Аполлінера

3. Літературна спадщина письменника

План роботи

1. Ознайомитися з теоретичними відомастями про модернізм та авангардизм, зробити відповідні записи.

Література XX ст. вражає розмаїттям шкіл, течій, напрямів. Але в ній є і те, що об’єднує, — любов до людини, уболівання за її долю, прагнення захистити, застерегти, зберегти її духовний світ, як і світ узагалі. Автори стають більш вільними в думках, їх відображенні в поезії та прозі. Свобода творчості привела до виникнення багатьох нових літературно-мистецьких течій. Сукупність цих течій дістала назву «модернізм» (з франц. сучасний).

Не обминає вона і поезію, зокрема. Митці намагаються відійти від минулого століття, створити нові канони, забути про межі звичайного. Іноді, вони нагадували експерименти над минулим. Відповідно сприймалися по-різному.

Якщо у середині XIX ст. поезія перебувала у тіні могутнього розвитку прози й особливо класичного роману, що представляв цілісну картину суспільного й особистого життя, то вже на межі ХІХ-ХХ ст. криза раціоналістичної системи уявлень привела до поширення ліричного начала (зокрема - і у прозі), яке наголошувало на специфіці світосприйняття відокремленого від соціуму індивіда, на його безпосередніх контактах з природою, іншою особистістю, культурою тощо.

На початку XX ст. поетична творчість як один із найпотужніших засобів мистецького самовиявлення розквітає у небувалому розмаїтті форм, перетворюється на експериментальний майданчик для апробації усіляких ідей щодо докорінного оновлення мистецтва. Мабуть, ніколи раніше в історії літератури не існувало такого багатства найрізноманітніших поетичних течій, шкіл, творчих програм, що співіснували у межах однієї доби. Ця доба подарувала світовій культурі плеяду яскравих майстрів слова. Провідна ж роль у поезії цього періоду належала авангардистським і модерністським тенденціям.

Модернізм - загальна назва напрямів мистецтва та літератури кінця XIX - поч. XX ст., що відображували кризу буржуазної культури і характеризували розрив із традиціями реалізму та естетикою минулого.

Модернізм виник у Франції наприкінці XIX ст. (Бодлер, Верлен, А.Рембо) і поширився в Європі, Росії, Україні. Модерністи вважали, що не треба шукати у творі мистецтва якоїсь логіки, раціональної думки. Тому мистецтво модернізму і носило переважно ірраціональний характер.

Напрями модернізму:

· імпресіонізм,

· неоромантизм,

· символізм,

· імажинізм,

· акмеїзм,

· неореалізм,

· неокласицизм

Головні ознаки:

особлива увага до внутрішнього світу особистості; проголошення самоцінності людини та мистецтва; надання переваги творчій інтуїції;
розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтим-ніші глибини існування особистості і одухотворити світ;
пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);
прагнення відкрити нові ідеї, що перетворять світ за законами краси і мистецтва.

Провідні теми модерністської літератури:

ізольованість особи, її відчуження і приреченість на непереборну самотність;
знеособлення людини; напружене переживання закінченості індивідуального існування і абсурдності життя;
малювання мертвої механистичности сучасної цивілізації; критичне відношення до історії.

Представники модерністської поезії ХХ століття:

Г. Аполлінер (авангардист)
А. Ахматова (акмеїзм)
М. Гумільов (акмеїзм)
Г.Гайм (експресіоніст)
Луї Арагон (сюрреаліст)
Поль Елюар (сюрреаліст)
Андре Бретон (сюрреаліст)
Б.Пастернак (символіст)
В. Маяковський (футурист)
Р.Рільке (неокласизизм)
Філіппо Томмазо Фарінетті (футуризм)
О. Мандельштам (акмеїст)

Т.Еліот

Головна увага поетів модерністів та експресіоністів прикута до вічних проблем життя: життя - смерть, доля людини, Бог (релігійно-філософський погляд на життя) - істина, гріх - його спокута, минуле – сьогодення, війна - мир, трагізм людського існування, духовна криза в умовах антигуманної сучасної цивілізації, темрява-світло, батьки - діти тощо

Авангардизм (з франц. попереду та охорона) – термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, радикальніших, ніж модернізм. Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл: кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм, імажизм тощо. Цим течіям притаманне бунтарство.

Авангардистські напрями і течії:

· футуризм,

· дадаїзм,

· сюрреалізм,

· "новий роман",

· "драма абсурду",

· "потік свідомості" ,

· кубізм,

· експресіонізм

2. Ознайомитися з біографічними даними Гійома Аполлінера

Гійом Аполлінер ( справжнє ім'я — Вільгельм-Альберт-Володимир-Аполлінарій Костровицький) — французький поет, художник, критик. Один з основоположників літературного авангарду, що визначив напрямки розвитку французької та світової поезії у ХХ столітті.

Народився він 26 серпня 1880 року в Римі. Був позашлюбним сином напівпольки-напівіталійки дворянки Анжеліки Костровицької російської підданої, дочки польського шляхтича Міхала Аполлінарія Костровицького. Спочатку був записаний як син невідомих батьків під прізвищем Дульчіні, потім мати визнала його і записала під іменем Вільгельм Альберт Влодзімєж Александер Аполлінаріс Костровицький. Таким чином, за похоженням був італійцем.Рідними мовами були італійська та польська мови, оскільки мати зуміла присунути йому інтерес до польської культури; французьку він опанував згодом. .

Дитинство пройшло в Італії, у 1887 р. разом з матір'ю і молодшим братом Альбером переїхав до Монако, де навчався у релігійному коледжі Св. Карла, потім до Канн, де вступив до ліцею Станіслава, а згодом до Ніцци, де в 1896–1897 роках навчався в ліцеї. Проте через п'ять місяців покинув ліцей, щоб стати вільним літератором. Багато читав, захоплювався романтизмом, фольклором, середньовічними романами, писав вірші. За характером був емоційним, дотепним, вразливим, меланхолійним, товариським, наївним, схильним до розіграшів і одночасно до самітності. Поширював легенди про те, що його батьком є син одного з Наполеонів Бонапартів або ж Папа Римський.

У 1899 році разом із матір'ю і молодшим братом перебрався в Париж. . Жив у скруті. 1901 року дебютував невеликою добіркою віршів у газеті «Ґранд Франс», підписаних прізвищем Костровицький.

У 1902 р. став редактором фінансового видання «Супутник рантьє». Займався журналістською діяльністю, писав невеликі статті для журналів «Європеєць», «Сонце», «Мессідор», «Соціальна демократія». Того ж року опублікував кілька віршів і оповідань, один з яких — «Єресіарх» уперше підписаний псевдонімом Ґійом Аполлінер.

Для заробітку писав еротичні і порнографічні романи. Найвідоміший з них — «Одинадцять тисяч різок», опублікований 1907 року.

У березні 1911 вийшла перша поетична збірка «Звірослов або Почет Орфея» мізерним накладом (120 примірників).

З 1911 року Аполлінер почав вести у газеті «Французький Меркурій» рубрику «Курйози» (вів її аж до смерті).

У 1912 р. разом із друзями Аполлінер заснував журнал «Паризькі вечори», а з 1913 р. став його директором.

В лютому 1912 опублікував вірш «Міст Мірабо» , натхненний коханням до художниці Марі Лорансен (1883–1956), що став візитною карткою любовної лірики 20 ст.,

У травні 1913р. Аполлінер видав книгу «Художники-кубісти: Міркування про мистецтво» в якій виклав принципи кубізму, намагаючись перенести його принципи на літературу.

У 1913р. вийшла поетична збірка «Алкоголі. Вірші 1898–1913 років».

У 1914 році почалася Перша світова війна. Аполлінер вирушив на фронт добровольцем, воював рядовим в артилерії, дослужився до лейтенанта і 9 березня 1916р. отримав французьке громадянство. Проте через тиждень, 17 березня 1916 року він отримав важке поранення осколком в голову, йому було проведено трепанацію черепа. Він демобілізувався.

Після повернення до Парижа видав збірку оповідань «Убивство поета».

На початку 1918 року він одружився з красунею Жаклін Кольб. Тоді ж Аполлінер написав містерію-буфф «Барви часу». Проте через півроку 9 листопада 1918 помер у Парижі, заразившись іспанкою; похований 13 листопада на цвинтарі Пер-Лашез.

Новаторство

До своєї першої великої поетичної збірки «Алкоголі. Вірші 1898–1913 років» (1913) Аполлінер включив вірші, створені в різні часи, у тому числі «рейнські». У цій збірці вміщений твір «Відповідь запорізьких козаків турецькому султанові», який написаний в 1913 році за українськими мотивами .

Спочатку Аполлінер хотів назвати збірку «Вода життя». Але зміна назви на «Алкоголі» робила поета немовби спадкоємцем теми сп'яніння, розвинутої Ш. Бодлером і А. Рембо.

Збірка відкривається віршем «Зона» (1912), взірцем аполлінерівського «нового ліризму». Свої почуття і переживання Аполлінер змальовує на тлі панорами суспільного життя сучасної Європи. «Зона» написана як вільний, іноді іронічний діалог поета з самим собою; сюди ж вмонтовані, ніби кадри кінохроніки, найважливіші події його життя.

Друга велика поетична збірка, видана Аполлінером за життя, дістала назву «Каліграми. Вірші миру і війни (1913–1916)» і вийшла друком 1918 року. Збірка присвячена пам'яті друга-поета, літератора Рене Даліза, вбитого на фронті 1917 року.

«Каліграми» складаються з шести розділів і містять 84 поезії. Розділивши книгу на шість частин за хронологічним принципом, Аполлінер ніби підкреслив, що «Каліграми» — ліричний літопис епохи.

Вірші, що увійшли до збірки,— зразок аполлінерівського поетичного експерименту: частина віршів видрукована у вигляді «ліричних ідеограм» чи «каліграм», тобто таким чином, щоб їх текст утворював графічний малюнок.

3. Ознайомитися із творами Аполлінера

Міст Мірабо

Гійом Аполлінер

Під мостом Мірабо струмує Сена
Так і любов
Біжить у тебе в мене
Журба і втіха крутнява шалена

Хай б'є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є

Рука в руці постіймо очі в очі
Під мостом рук
Вода тече хлюпоче
Од вічних поглядів спочити хоче

Хай б'є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є

Любов сплива як та вода бігуча
Любов сплива
Життя хода тягуча
Надія ж невгамовано жагуча

Хай б'є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є

Минають дні години і хвилини
Мине любов
І знову не прилине
Під мостом Мірабо хай Сена плине

Хай б'є годинник ніч настає
Минають дні а я ще є

Зарізана голубка й водограй

Гійом Аполлінер

О постаті убиті любі
О дорогі розквітлі губи
Міє Марее
Єтто Лорі Анні і ти Маріє
Де ви дівчата
Я вас питаю
Та біля водограю
Що плаче й кличе
Голубка маревіє

Душа моя в тремкій напрузі
Де ви солдати мої друзі
Де ви Бійї даліз Реналь
Печальні ваші імена
Як у церквах ходи луна
Б’ють відгомоном до небес
Ви в сонну воду глядитесь
І погляд ваш вмирає десь
Де Брак де Макс Жакоб дерен
Що в нього очі як той Рейн
Де милий Кремніц волонтер
Вже може їх нема тепер
Душа ятриться з непокою
І водограй рида зі мною
А як вони іще живі
Десь б’ються на Північнім фронті
Тим олеандри всі в крові
І сонце ранене в траві
На багрянистім горизонті

23.04.2020р.
Тема: Своєрідність поглядів і поетики Р.М. Рільке. Філософський характер і художня довершеність лірики поета.

План роботи
1. Біографічні відомості Р.М.Рільке
2. Аналіз поезій автора

Хід роботи
1. Ознайомитися з біографією автора, законспектувати

Сьогодні ми продовжимо знайомство з поезією ХХ століття. Ключовими стануть – вічність, Бог, філософія життя, містичне відчуття світу. За концепцією поета митець повинен стати Орфеєм, щоб вказати людині правильний життєвий шлях, вивести її з темного мороку до світла.

Біографія Р.М.Рільке (1875-1926)

Видатний австрійський поет-символіст Райнер Марія Рільке народився 4 грудня 1875 року в Празі у родині скромного службовця залізничної компанії. За шість днів до Різдва хлопчика охрестили і-нарекли Рене Карлом Вільгельмом Йоганном Йозефом Марія. Його батько, Йозеф Рільке, був людиною невибагливою і меланхолійною, а мати, Софія Рільке, навпаки, – жінкою надто претензійною, з нелегким характером, проте надзвичайно обдарованою. З семирічного віку Рене отримував початкову підготовку в аристократичному навчальному закладі празьких піаристів. Через чотири роки батьки віддали його до нижчої військової реальної школи, де хлопчик мав навчатися до подальшого переводу у вищу школу. На сімейній раді було вирішено, що Рене повинен стати офіцером і обійняти таку посаду, яку не зміг свого часу отримати батько.
Пізніше роки кадетського виховання спливали в пам’яті Рільке як «буквар жаху», як велике лихо, як роки грубого позбавлення внутрішньої свободи. Незважаючи на несприйняття казенщини, Рене був одним з кращих учнів, а його наполегливість і дисциплінованість сприяли тому, що шкільні керівники дозволили йому писати вірші й декламувати їх перед усім класом. Це були хвилини справжнього щастя в житті майбутнього поета. Сподіванням батьків, що син згодом посяде солідне місце на службі, не судилося здійснитися: 6 липня 1891 року Рене звільнили за станом здоров’я. Юнак поїхав навчатися до торгової академії міста Лінц, однак уже через півроку повернувся до Праги. Там жив його дядько, який займався юриспруденцією і хотів згодом передати племінникові у спадок свою адвокатську контору. Він призначив юнакові щомісячну стипендію у 200 гульденів, і Рене дістав можливість брати при-ватні.уроки, готуючись до іспиту на атестат зрілості, а потім вивчати юриспруденцію в одному з університетів.

Після трьох років старанної праці Рене склав іспит у державній гімназії в Празі, продемонструвавши чудові знання, і вже до початку зимового семестру був зарахований до місцевого університету імені Карла-Фердинанда. Писати вірші Рільке почав рано, і вже 1894 року вийшла його перша збірка "Життя і пісні". Саме тоді він познайомився із Валерією Давід-Ронфельд, яка допомогла юнакові видати перші дві збірки віршів – "Пісні, подаровані народу" та "Жертви ларам". Окрилений схвальними відгуками критиків, Рільке усвідомив свою помилку в обранні фаху юриста і терміново, нікого не попереджаючи, виїхав до Мюнхена. Так почалося сповнене мінливості й непевності мандрівне життя поета. Юнак вступає вільним слухачем до університету, де наполегливо вивчає історію мистецтва і серйозно починає займатися поетичною творчістю. Наприкінці XIX століття з'являються наступні книжки поета: "Вінчаний снами" (1896), "Свят-вечір" (1898) і "Мені на свято" (1900). Ранній Рільке - переважно неоромантик і імпресіоніст. У його віршах відтворюються основні мотиви романтичної поезії першої половини XIX століття - самотності, природи й кохання.

Рене любив багато подоружувати: він побував в Африці, у Німеччині, на Близькому Сході. У 1897 році Рільке познайомився з Лу Андреас-Саломе (росіянкою за походженням). З її ім’ям пов’язана не лише перша закоханість поета, але й відчуття справжнього щастя, бо його розуміла рідна, духовно близька людина. Згодом їхні стосунки стали просто дружніми, вони тривали понад два десятиліття аж до смерті поета. Лу вражала сучасників своїм розумом, силою характеру, що природньо поєднувалися з її чарівною жіночістю. 1899 року Рільке, Лу та її чоловік здійснили першу подорож до Росії, під час якої австрійський поет познайомився з Львом Тол-стим, російськими художниками Леонідом Пастернаком і прославленим Іллею Рєпіним. Рільке був зачарований тим, як відбувається святкування Великодня та Зелених свят в Росіїї та Україні. Ці враження знайшли свій відгук у «Книзі годин» (1899), що написана у формі монолога ченця, зверненого до Бога.

Вдруге Рільке поїхав до Росії наодинці з Лу, він мав намір ґрунтовніше познайомитися з самобутньою російською та українською культурою. Вони побували в Києві, побачили багато пам’яток архітектури, цікавих творів мистецтва. Потім Рене і Лу подорожували Дніпром до Кременчука, відтіля поїхали через Полтаву і Харків до Воронежа, а далі – на Волгу. Україна дала творчу наснагу поетові, він жадібно всотував у себе неповторну східнослов’янську культуру, багато перекладав (оповідання Чехова, деякі повісті Достоєвського, "Слово о полку Ігоревім"). "Згадую полтавські степи, надвечірні зорі, хатки, і охоплює душу сум, що мене там немає", – писав він пізніше. Ця подорож надихнула поета на написання вірша "Карл Дванадцятий мчить по Україні" і новел "Як старий Тимофій умирав співаючи" та "Пісня про правду". Персонажів цих оповідань ріднить любов до народної української пісні - швець Петро і старий Тимофій дбають, щоб пісня, в якій живе душа народу, не вмерла. Приваблювала Рільке й постать Т. Шевченка. Поет познайомився з творами Кобзаря в російських перекладах, а під час мандрів Україною відвідав його могилу в Каневі.

Становлення Рільке-поета завершується на рубежі XX століття, його творчу зрілість засвідчують дві знамениті збірки - "Книга годин" (1901 - 1905) і "Книга картин" (1902, 1906). Знаменну роль у появі цих книжок відіграли мандрівки письменника Росією, що відбулися в 1899 і 1900 роках.

У 1901 році Рільке одружився з Кларою Вестхоф. Молоде подружжя оселилося в невеликому німецькому містечку Вестерведе, де народилася їхня дочка Рут. Але матеріальна скрута стала на заваді сімейного щастя, і через півтора року Рене і Клара розійшлися. "Бідність – це мій важкий хрест", – записував тоді поет у своєму щоденнику. Згодом він переїхав до Парижа, де відбулося його знайомство із скульптором Роденом, який протягом п’яти років залишався для поета недосяжним ідеалом. У 1903 році Рільке закінчив монографію, присвячену мистецтву свого кумира, яку замовив один з видавців. У 1907 році вийшла збірка «Нові вірші», у якій Рільке висловив свої міркування щодо сутності людського буття та «живого космосу». Темою одного з найкращих віршів стала розповідь про подорож Орфея у царство могутнього Аїда заради визволення коханої Еврі-діки. У його основі – міф про Орфея, сила кохання якого не мала собі рівних.

Тема неминучих суперечностей, сплетіння життя, кохання і смерті розкривається також у вірші "Народження Венери". Рільке показує, що усе в цьому світі взаємозалежне і, можливо, доповнює одне одного. Народження життя, краса – з одного боку, смерть, трагедія – з другого становлять цілісність буття і його закономірність; навіть у своїй смерті людина зливається зі світом. У 1922 році в "Сонетах до Орфея" Рільке розглядає тільки один аспект діяльності людського духу, але такий, де перетворення реально існуючого світу в "невидимий" світ душі розкривається з особливою красою і переконливістю. Для Рільке мистецтво є вищою формою людської культури, тим, що відкриває справжню сутність речей. Таке мистецтво втілює в собі Орфей з його чарівною лірою. За рік до смерті, тяжко страждаючи від невиліковної хвороби, але все одно сповнений мрій та надій на майбутнє, Райнер Рільке почав листуватися з Борисом Пастернаком і Мариною Цвєтаєвою. Свої стосунки з двома видатними російськими поетами він назвав "блуканням трьох душ, трьох зірок на небосхилі Всесвіту".

29 грудня 1926 року Райнер Марія Рільке помер у Швейцарії після тривалої боротьби з рідкісною формою невиліковної лейкемії.

ОСНОВНІ ТВОРИ:
поетичні збірки "Книга годин" ("Часослов") (1905), "Книга картин" (1902, 1906), "Нові поезії" (1907-1908), роман-щоденник "Записки Мальте Лаурідса Брігге" (1910), поетичні цикли "Дуїнянські елегії" (1922), "Сонети до Орфея" (1922).

2. Огляд і аналіз поезій митця

Поезія ХХ століття подарувала нам справжніх митців слова. Вона, немов, створила те, чого не було досі. Немов, з глибокого сну, прийшла людина, яка своєю поезією починає «лікувати» світ від болю, суму, відчаю.

Ним став австрійський поет, який створив неперевершені зразки європейської модернової прози. Для його поезії є характерними мотиви філософського осмислення життя, містичне відчуття світу. За концепцією поета, митець повинен стати Орфеєм, щоб вказати людині правильний життєвий шлях, вивести її з темного мороку до світла. Як відомо, початок століття приніс світові багато зла: війни, розруху, розбиті душі та долі. В когось загоювалися рани, хтось їх не міг здолати.

Рільке, Рільке, Рільке ... . Перекочується звучне прізвище відомого австрійського поета. Його називали пророком минулого, він завоював собі славу Орфея XX століття. Далекий міфічний Орфей був зрозумілим Рільке, і ми, люди XXI століття, близько до серця беремо біль і радість міфічних персонажів, бо це — сама вічність.

Одна із складових людського буття – це кохання. Воно приходить до людини то з тихим подувом вітру, то палко обійме душу і вже не покине її ніколи. А буває ти чекаєш його, а воно проходить повз тебе, а ти віриш, що воно повернеться і стане твоїм навіки.

Пісня кохання

Як я повинен стримувати душу,

щоб не торкалася твоєї? Як посмію

до інших справ від тебе повертати?

Ах, я колись їй наказати мушу

у мороці десь радо заблукати

в якійсь безмовній і незвіданій країні,

не озиватися на голос з глибини.

Понад усім, що нам, тобі й мені, велить,

Немов удар смичка, у злагоді дзвеніть,

Співати голосом одним, як дві струни.

Який же інструмент нас грати надихає?

Який скрипаль в своїх руках тримає?

О, цей солодкий спів!

Рільке і Лу Андреас-Саломе. Вплив подорожей Україною на лірику Рільке.

Доленосне значення у житті поета мала зустріч зі знаменитою жінкою його часу - Лу Андреас-Саломе. З нею пов'язане не лише перше серйозне любовне переживання митця, а й ціла епоха у його внутрішньому житті - епоха інтенсивного духовного саморозкриття. Лу відкрила молодому Рільке Росію та Україну - землі, в яких він знайшов свою духовну батьківщину. Саме Лу надихнула поета на подорожі до Росії та України у 1899 та 1900 pp. Лу Андреас-Саломе (1861-1937) народилася у Санкт-Петербурзі в родині генерала. З дитячих років вона була закохана в Росію та російську культуру і це почуття передала молодому Рільке. На момент їхнього знайомства Лу мала репутацію «фатальної» жінки та блискучої інтелектуалки. Далеко позаду була історія її заплутаних взаємин із Ф. Ніцше, що завершилися відмовою від руки й серця закоханого філософа. Пізніше, зацікавившись проблемами психології, Лу багато спілкувалася з «батьком психоаналізу» 3. Фройдом. її стосунки з Рільке, що з часом із любовних переродилися у дружні, тривали до самої смерті поета. Як зазначає М. Болдирев, вона була тією ідеальною жінкою, в якій поєднувалися найважливіші для Рільке іпостасі коханої, «жінки-матері», досвідченого психолога, тонкого цінувальника його творчих досягнень та невичерпного співрозмовника. Настрої містичного поклоніння молодого Рільке коханій відбиті у низці присвячених їй віршів. З-поміж них - широковідомий вірш «Згаси мій зір...» (1897), написаний у формі звернення до Бога, але, згідно зі спогадами Лу, адресований саме їй.

Поезія «Згаси мій зір...»

Згаси мій зір - я все ж тебе знайду,

замкни мій слух - я все ж тебе почую,

я і без ніг до тебе домандрую,

без уст тобі обітницю складу.

Віднімеш руки - я тоді тебе

впіймаю серцем, наче між долонь,

а спиниш серце - мозок запульсує,

коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь,

тебе в крові палючій понесу я.

1. Ознайомитися з інформацією, законспектувати

http://lessons.com.ua/soneti-do-orfeya-vershina-tvorchosti-poeta-r-m-rilke/

2. "Часослов" Р.Рільке

24.04.2020р.
Тема: Анна Ахматова й акмеїзм. Етапи творчості мисткині. Поема "Реквієм" як відображення особистої й суспільної трагедії.

План роботи
1. Біографічні відомості Анни Ахматової
2. Словникова робота
3. Поема "Реквієм"

Хід роботи
1. Ознайомитися з біографією Анни Ахматової, законспектувати

Переглянути відео

Переглянути презентацію:

https://gdz4you.com/prezentaciyi/svitova-literatura/ahmatova-anna-andriyivna-4421/

Прочитати і законспектувати статтю

https://poradi.com.ua/znamenitosti/anna-ahmatova-biografiya.html

3. Прочитати поему "Реквієм", законспектувати аналіз

http://ocls.kyivlibs.org.ua/ahmatova/perekladi_1/ahmatova_rus_ukr/r_rekviem_ahmatova_ukr_content.htm

Назва: "Реквієм"

Автор: Анна Ахматова

Жанр: поема

Стиль: акмеїзм

Тема: зображення злочинів сталінської епохи; зображення тих, хто опинився за тюремними ґратами, переніс арешти, заслання, смерть рідних та друзів, але не підкорився лихій долі.

Композиція: десять віршів, прозаїчна передмова, посвята, вступ та епілог.

Біографічна основа поеми: у 1935 році було заарештовано сина Анни Ахматової Льва Гумільова та її чоловіка Миколу Пуніна. Анна Ахматова зверталася особисто до Й. Сталіна і змогла врятувати рідних. Але вже в 1938 році її сина знову було заарештовано і відправлено в концтабори на 10 років.

Оскільки зберігати такий твір на папері було небезпечно, Анна Ахматова довірила поему своїм близьким друзям, які знали її напам'ять. За свідченням самої Анни Ахматової, "Реквієм" знали 11 осіб , і ніхто її не видав. У 1963 році поема була надрукована за кордоном. Співвітчизники поетеси отримали змогу прочитати твір лише в 1987 році.

Тропи в поемі "Реквієм":

· епітети ("кам'яне слово", "тюремна туга");

· метафори ("на губах твоїх холод ікони", "пісня розлуки");

· символи (ріка, голуб, хрест, розп'яття, пам'ятник).

27.04.2020р.
Тема: В.В. Маяковський - поет - новатор, уплив футуризму на поетику митця.

План роботи
1. Біографічні відомості В.Маяковського
2. Словникова робота
3. Особливості віршованої мови В.Маяковського
4. Зміст поеми "Хмара в штанях"
Хід роботи
1. Ознайомитися з біографією Володимира Маяковського, законспектувати

Життєпис Володимира Маяковського

Володимир Володимирович Маяковський — російський

радянський поет українського походження,

публіцист, драматург і громадський діяч.

7 липня 1893	народився в селі Багдаді (Західна Грузія) в сім’ї керівника Багдадського лісництва Володимира Костянтиновича та Олександри Олексіївни Маяковських.
1902	Надходить в Кутаїську класичну гімназію.
1906	Після смерті батька сім’я переїздить до Москви. Навчання у П’ятій московської гімназії, з якої через 2 роки був виключений за несплату.
1908-1909	Три арешти. Після першого (у підпільній друкарні) звільнений до суду як неповнолітній. Після третього арешту ув’язнений на одинадцять місяців в одиночну камеру №103 Бутирської в’язниці. У Бутирках почав писати вірші.
1910	Визволення з в’язниці. Навчання в Строганівському художньому училищі. Займається живописом.
1912	Перша публікація: вірші «Ніч» і «Ранок» у збірці «Ляпас суспільному смаку».
1913-1914	Виходить перша поетична збірка «Я!»; написані вірші «А ви могли б?», «Любов», «Скрипка і трішки нервово», «Послухайте!», трагедія «Володимир Маяковський». Бере участь у поетичному турне футуристів по містах Росії.
1915-1916	Переїжджає до Петрограда. Написані поеми «Війна і мир», «Облако в штанах».
1918 1919	Написані п’єса «Містерія-буф»; вірші «Лівий марш», «Добре ставлення до коней».Повертається до Москви. Пише кіносценарії, знімається в кінофільмах. Починає роботу над агітаційними плакатами «Вікон сатири РОСТУ».
1921-1923	Вийшли у світ поеми «150 ООО ООО», «Люблю», «Про це».
1922-1924	Маяковський здійснив кілька поїздок за кордон — Латвія, Франція, Німеччина; писав нариси і вірші про європейські враження.
1925	Тривала подорож по Америці, пише цикл віршів про Америку.
1926-1927	Написав дев’ять кіносценаріїв. Написана поема «Добре!».
1927	відновив журнал ЛЕФ під назвою «Новий ЛЕФ». Всього вийшло 24 номери. Влітку 1928 Маяковський розчарувався в ЛЕФі і пішов з організації та журналу.
1929	Створює сатиричні комедії «Клоп» і «Баня».
1930	Пише поему «У повний голос»; організовує виставку «20 років роботи». 12 квітня — пише передсмертний лист «Всім».
14 квітня 1930	В.В. Маяковський кінчає життя самогубством в Москві, в квартирі на Луб’янці (нині — Державний музей В.В. Маяковського). Урна з прахом поета похована в Москві на Новодівичому кладовищі.

2. Словникова робота

Футуризм як течія

Російський футуризм (від лат. слова, що означає «майбутнє») виник у 1910-х роках. Його розвиток відбувався за умов складної взаємодії чотирьох угруповань: «Гілея» (кубофутуристи) - В. Хлєбников, брати Д. і М. Бурлюки, О. Кручених, В. Маяковський та інші, «Асоціація егофутуристів» - І. Сєверянін, К. Олімпов та інші, «Мезонін поезії» - В. Шершеневич, Р. Івлєв та інші, «Центрифуга» - С. Бобров, Б. Пастернак, М. Асєєв та інші.

Загальною основою футуристичного руху в Росії було передчуття краху старого світу й передчуття майбутнього «світового перевороту». Естетичні засади російських футуристів були висловлені в маніфесті «Ляпас суспільному смакові» (1912), який підписали Д. Бурлюк, А. Кручених, В. Маяковський і В. Хлєбніков (група «Гілея»). Вони закликали відмовитися від традицій старої культури: «Минуле тісне. Академія і Пушкін не зрозуміліші від ієрогліфів. Скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого й ін. з пароплава сучасності…» Футуристи надавали перевагу формі над змістом, визначали абсолютну свободу поетичного слова, активно розробляли нові принципи поетичної мови (відмовлялися від знаків пунктуації), опрацьовували нові ритми та типи рим, сміливо експериментували зі словом, створювали штучні неологізми (зразки віршованої графіки) тощо. Салонній витонченості символістів футуристи протиставляли антиестетизм, що відбивався навіть в зовнішності митців, в декорі книжок (обкладинки з ряднини, сірий обгортковий папір), назвах поезій та збірок («Крематорій здорового глузду», «Здохлий місяць», «Рикающий Парнас» тощо).

3.Особливості віршованої мови Маяковького

Твори Маяковського, незалежно від того, до лірики, епосу чи драматургії вони належать, вирізняються винятковою своєрідністю, позначені печаттю яскравої, неповторної індивідуальності. У творчості раннього Маяковського панує пафос заперечення теперішнього в ім’я майбутнього, коли «люди прийдуть, найсправжнісінькі люди». Для поетичної думки молодого поета характерний незвичайний масштаб. Експерименти Володимира Маяковського з віршування сприяли створенню притаманної лише йому оригінальної системи. Це новий графічний запис віршів — «драбинкою», яка акцентувала увагу на окремих словах, незвичайні рими.

Поет не визнавав повних рим, коли збігаються слова, частини мови, не використовував традиційних рим. Він римував різні частини мови, утворював рими в середині рядка, фонетичні рими (коли збігаються не всі звуки). У його віршах могли римуватися початок і кінець рядків і навіть слова, що належать до різних строф. Вірш його будувався не на постійному чергуванні наголошених і ненаголошених складів, а на кількості наголосів.

Таке віршування має назву тонічного і використовується в усній народній творчості, але Маяковський удосконалив його. Кількість наголосів у рядках була неоднаковою. У поета-новатора відсутній традиційний поділ віршів на строфи по 4 або 6 рядків, його строфи мають будь-яку кількість рядків.

З революційними подіями починається новий етап творчості Маяковського, різко змінюється її ідейно-емоційний зміст, сама тональність. Художнє освоєння нової дійсності, нових ідей і тем — ось магістральний напрям його новаторських шукань.

4. Прочитати поему "Хмара в штанях"

https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=3650

30.04.2020р.
Тема: Творчий шлях Б.Л. Пастернака в контексті Срібної доби

План роботи

1. Біографічні відомості Бориса Пастернака

2. Поезії Пастернака

Хід роботи

1. Ознайомитися з біографією Бориса Пастернака, законспектувати

Незважаючи на те, що Володимир Маяковський і Борис Пастернак розпочинали свій творчий шлях у річищі футуристського руху і від того часу з пильною увагою спостерігали за мистецькими пошуками один одного, між ними існувало більше розбіжностей, ніж точок дотику. Одного разу Маяковський так визначив відмінність їхніх естетичних платформ: «Ви, -сказав він Пастернаку, - любите блискавку в небі, а я - в електричній прасці». Слід визнати, що цей метафоричний вислів виявив саму сутність різниці між напрямами їхнього мистецького осягнення буття.

Борис Пастернак — ціла епоха в літературі. Він починав свою діяльність у період великих революційних зрушень і сподівань, але незабаром побачив, як надії на соціалістичне реформування суспільства зазнали краху, як людина опинилася в полоні ідеологічних ілюзій, як насильство витіснило ідеї про майбутню свободу, рівність і братерство. Тому поезія Б. Пастернака — своєрідний психологічний літопис трагедії XX ст.

Борис Леонідович Пастернак народився 10 лютого 1890 р. у Москві. Це було останнє десятиріччя XIX ст., яке тихо вмирало у тьмяному світлі ліхтарів. Усі тоді мріяли про майбутнє. У будинку його батька, Леоніда Йосиповича Пастернака, відомого художника-графіка, часто бували М. Врубель, О. Скрябін, С. Рахманінов, Л. Толстой.

Значну роль у мистецькому розвитку Б. Пастернака відіграла мати. Від неї він успадкував здатність до повної самовіддачі мистецтву, що згодом стала серцевиною його творчого кредо.

Борис зростав у атмосфері мистецтва. Мати змалку почала вчити його музики. Він любив тоді музику понад усе, а в ній — О. Скрябіна. Показуючи йому свої перші музичні твори, хлопець дуже хвилювався, але О. Скрябін несподівано похвалив їх. За порадою композитора юнак, який навчався тоді на юридичному факультеті, перевівся на історико-філологічний факультет Московського університету. Згодом продовжив навчання в німецькому місті Марбург, де вивчав філософію Г. Гегеля та І. Канта.

В особі Б. Пастернака поєднувалися філософ, поет і музикант. Йому притаманне філософське бачення світу, але водночас він відчував його як тонкий лірик, що прагне вічної гармонії, і саме цим відрізнявся від інших поетів XX ст. Хоча спершу Б. Пастернак підтримував зв’язок із футуристами та символістами, згодом він знайшов власний шлях у мистецтві.

Ще в ранніх збірках («Близнюк у хмарах» (1913), «Понад бар’єрами» (1916)) визначилися головні риси естетики Б. Пастернака: розуміння поезії як вираження життя творчої особистості; усвідомлення загальної єдності світу, де не можна відокремити людину від природи, поезії, життя; незалежність митця — основа розвитку мистецтва; призначення поета і його поезії — не просто відтворити життя, а передати своє враження від нього.

Поезія Б. Пастернака від початку була зорієнтована не на революційне перетворення світу (як у інших футуристів, з якими він починав свій літературний шлях), а на утвердження вічних законів природи, мистецтва, людського життя. У перших книгах поет проголосив два основні закони буття: закон свободи і закон духовно-історичної еволюції. Порушення їх, на думку Б. Пастернака, веде до деградації суспільства. Саме тому він, хоча і прагнув змін у житті (це особливо відчутно у збірці «Сестра моя — життя», 1922), не сприйняв жовтневого перевороту, бо то було порушенням природного розвитку нації. У цьому Б. Пастернака можна порівняти з українськими неокласиками — М. Зеровим, М. Драй-Хмарою, П. Филиповичем та іншими, які теж мріяли про вільний розвиток людини і розквіт української нації та культури на загальному дереві світового мистецтва. Але цим мріям не судилося здійснитися. У 30-х роках українських неокласиків переслідували, арештовували, відправляли на Соловки, розстрілювали. Б. Пастернакові пощастило: доля подарувала йому триваліше життя.

Перші пастернаківські вірші були надруковані у колективній збірці «Лірика» 1913 р. А вже за рік молодий поет видав свої твори окремою книжкою, що в дусі часу називалася «Близнюку хмарах» і була просякнута пафосом пошуку новітніх засобів художнього самовираження. Прагнення до оновлення поетичної мови привело поета-початківця до футуристського угруповання «Центрифуга». На цей час припадає його зближення з В. Маяковським та М. Асєєвим, творчість яких він високо цінував.

Після революції 1917 р. Б. Пастернак деякий час працював у бібліотеці Народного комісаріату просвіти. Його лірика була високо оцінена М. Бухаріним, що належав до кола перших осіб радянської влади. Утім, істинне своє ставлення до поета тоталітарна система виявила дещо пізніше.

Пастернак завжди займав позицію незалежного поета. Проте це було не тільки джерелом натхнення, а й причиною для болісних роздумів. Його довго мучило те, що він не міг прийняти довколишню дійсність, начебто стояв осторонь від історії. Але влітку 1930 р. тривога вщухла. Поет відчув новий приплив творчих сил, нове народження. Тому не випадково у 1930-1931 рр. він написав збірку «Друге народження», з приводу якої й досі сперечаються дослідники. Одні вважають, що Б. Пастернак пристосувався до соціалістичного ладу, почав служити радянському урядові, інші — що він потрапив під вплив Зінаїди Нейгауз, дружини його товариша Генріха Нейгауза, відомого музиканта, яка на той час захоплювалася соціалізмом, брала участь у першотравневих і жовтневих демонстраціях; її позиція, певна річ, не могла не вплинути на закоханого у неї Б. Пастернака.

Літо 1930 р. поет прожив у Ірпені, під Києвом, де йому добре відпочивалося в колі друзів і знайомих. Київські враження відображено у віршах «Балада», «Ірпінь», «Літо» та ін. Під впливом почуттів, пережитих у Києві та Ірпені, він повірив у світлий прийдешній день, у соціалізм, в успіхи перших п’ятирічок, що відчувається, наприклад, у вірші «Хвилі». Проте реальність виявилася сильнішою за мрію. Уже тоді Б. Пастернак усвідомив трагедію історії. Тому у вірші про щасливе ірпінське літо з’явилася примара бенкету під час чуми.

У 1930 р. Б. Пастернак написав вірш «Смерть поета», присвячений В. Маяковському. Ще у 1900-х роках вони товаришували, обидва належали до групи футуристів, але мали різні погляди з питань естетики. В. Маяковський був тоді захоплений ідеєю революції, він уважав, що поезія має наблизити революційне перетворення світу, служити широким масам трудящих. На відміну від нього, Б. Пастернак не визнавав ніякої масовості у мистецтві й прагнув до утвердження індивідуальності в поезії та житті. На його думку, поезія мала служити пробудженню духовності, а не руйнівної революційної енергії. Згодом велика віра В. Маяковського в соціалізм спричинила його трагедію, витоки якої Б. Пастернак зрозумів одним із перших.

Сталін постійно намагався зробити з Б. Пастернака «придворного» поета, надто після смерті В. Маяковського. І той деякий час вірив, що Сталіна можна просвітити, вплинути на нього поетичним словом. Проте згодом він зрозумів свою помилку.

Таким чином, 20-30-ті роки були періодом напруженої творчої праці. Поряд із віршами, що увійшли до збірок «Сестра моя — життя» (1922), «Теми і варіації» (1923), «Друге народження» (1932), були написані прозові твори («Повість», «Охоронна грамота», «Дитинство Люверс»), поеми «Дев’ятсот п’ятий рік» (1926) та «Лейтенант Шмідт» (1927), роман-поема «Спекторський» (1930). Слава поета зростала. Однак насолодитися її плодами Б. Пастернаку не судилося; як поет, що не вкладався у прокрустове ложе ідеологізованої літератури, він викликав незадоволення представників офіційної критики. Головним засобом його творчого і мистецького існування поволі ставала перекладацька діяльність. Б. Пастернак перекладав твори Шекспіра, Петефі, Гете, Бараташвілі та інших майстрів слова.

Ірпінське літо розділило життя Б. Пастернака навпіл. Якщо в 1930 р. у нього ще були сподівання на краще майбутнє, то через 2-3 роки від них не залишилося й сліду. У 1934 р. він виступив на І з’їзді радянських письменників; його промова (як і виступ М. Бухаріна) різко відрізнялася від загальних закликів до виконання «соціального замовлення». У 1936 р. брав участь у дискусії про формалізм, яка перетворилася на політичну розправу з видатними діячами культури того часу: Б. Пільняком, Ю. Олешею, Д. Шостаковичем, В. Мейєрхольдом. Намагання Б. Пастернака захистити талант дістали відсіч. У 1937 р. письменник відмовився підписати листа з вимогою смертного вироку Й. Якіру, М. Тухачевському та іншим воєначальникам.

У 1939 р. на Б. Пастернака завели справу в НКВС. Приводом для цього стала його дружба із В. Мейєрхольдом — режисером Камерного театру, у якому ставили не пролетарські п’єси, а класичні вистави, що пробуджували в глядачів почуття прекрасного і вільне мислення. В. Мейєрхольда заарештували і звинуватили у зв’язках з іноземними розвідками. Певна річ, то був лише вигаданий привід. Намагання Б. Пастернака врятувати його виявилися марними. Яким чином самому письменнику вдалося уникнути арешту, невідомо. Може, Сталін сподівався, що Б. Пастернак нарешті погодиться писати «правильні» вірші. А поки цього не трапилося, його просто не друкували. Єдине, чим Б. Пастернак заробляв тоді на життя, були переклади (з Й.-В. Гете, Т. Шевченка, Г. Гейне, В. Шекспіра, А. Міцкевича, Ф. Петрарки).

Восени 1945 р. Б. Пастернак почав працювати над романом, про який мріяв усе життя. Уже загинув В. Мейерхєльд, помер М. Булгаков, були розстріляні українські неокласики. Письменник усвідомлював, що він може стати наступною жертвою, і готувався до смерті.

Роман «Доктор Живаго» він писав як духовний заповіт нащадкам.

Натхненна праця тривала близько 10 років. Утім, завершення цієї книжки-мрії стало початком гучного конфлікту митця із владою.

Рукопис, спочатку прийнятий до друку провідним вітчизняним часописом, був невдовзі відхилений. Головними аргументами відмови були «негативне ставлення автора до революції та відсутність віри у соціальні перетворення». Натомість за кордоном «Доктор Живаго» був відразу оприлюднений (1957) і упродовж року перекладений 18 мовами. Для західних читачів він став своєрідним свідченням того, що за «залізною завісою» ще збереглися істинні майстри художнього слова, здатні висловити власну точку зору на життя у СРСР, яка не збігається з «Коротким курсом історії ВКП(б)».

23 жовтня 1958 р. Б. Пастернак отримав телеграму з повідомленням про присудження йому Нобелівської премії. Його запросили на урочисту церемонію вручення високої відзнаки до Стокгольма. Вражений поет надіслав до Шведської академії телеграму такого змісту: «Безмежно вдячний, зворушений, гордий, здивований, схвильований». Однак в урядових колах СРСР рішення Нобелівського комітету викликало обурення. Вітчизняна критика вибухнула низкою «викривальних» статей, в яких митця називали «зрадником», «злостивим обивателем», «наклепником», «Юдою», «ворожим наймитом» тощо. Це було продиктовано заздрістю до поета, який стояв осторонь соцреалістичної літератури, а проте ж був відзначений найавторитетнішою міжнародною літературною премією. Б. Пастернака виключили зі Спілки письменників і, зрештою, примусили відмовитися від премії. За чотири дні після першої телеграми на адресу Шведської академії надійшла друга, в якій поет пояснив: «Внаслідок того значення, що надається присудженій мені нагороді у суспільстві, до якого я належу, я повинен від неї відмовитися. Не вважайте образою мою добровільну відмову».

На жаль, принесена Б. Пастернаком жертва була марною — його становища вона не поліпшила. Газети продовжували цькувати автора та його роман. Хрестоматійно відомою стала фраза з надрукованого у центральній газеті листа слюсаря N-ського заводу: «Я роману не читав, але, як на мене, це книжка шкідлива!»

Проти переслідувань митця повстали відомі іноземні письменники: Джон Стейнбек, Грем Грін, Олдос Хакслі, Сомерсет Моем. Вони запропонували Б. Пастернакові імігрувати, але той відмовився.

Під час жорстокого терору, знищення мільйонів людей Б. Пастернак писав роман, де стверджував свободу людини, живий дух, які необхідно повернути світові. «Доктор Живаго» (тобто живий) — саме так називається роман. Герой твору Юрій Живаго — лікар, який, незважаючи ні на що, зберіг в собі відчуття особистої свободи, здатність мислити й кохати. Проте він не може жити у світі зла і насильства. Його смерть символічна, але Б. Пастернак утверджує думку, що дух людини залишається жити і після її смерті. Тому роман завершується віршами Юрія Живаго, які несуть світло високої духовності й цим самим заперечують темряву і морок жорстокості.

Б. Пастернак разом зі своїм романом пережили страшні сорокові роки. Розправа над поетом відбулася набагато пізніше, коли до влади прийшов М. Хрущов. Незважаючи на «відлигу», на свіжий вітер свободи, що начебто з’явився, хід історії не змінився, знову почалися переслідування інтелігенції. Одним із перших вони торкнулися Б. Пастернака.

Б. Пастернака виключили зі Спілки письменників. Із ним було небезпечно зустрічатися, його дача в Передєлкіно була під наглядом. Б. Пастернак знав, що хвороба легенів не залишає йому ніяких надій, і він не боявся смерті. Розтоптаний владою й пригнічений суспільним осудом, він не прожив і двох років від початку історії з Нобелівською премією. Помираючи, він із гірким сумом говорив про своє існування як про «нескінченний двобій з панівною і всепереможною сірятиною за вільний грайливий людський талант». «На це й пішло все життя», — підсумував поет. Він помер 30 травня 1960 р.

«Зимова ніч»

У вірші теми кохання й природи настільки глибоко вростають одна в одну, що взагалі неможливо визначити, яка з них є головною, а яка — другорядною.

Життя природи та людських почуттів тут синхронізується: заметіль любовної пристрасті триває стільки, скільки мете по землі хуртовина. Плетиво сніжинок за вікном перетворюється на візерунки тіней в осяяній свічкою кімнаті. А крізь ці візерунки, навіяні всепоглинаючою стихією любові-заметілі, проступає контур головного малюнка — хреста. Він прочитується в обіймах закоханих, позначаючи водночас силу чуттєвої пристрасті, яка приковує їх одне до одного, і перехрестя їхніх життєвих шляхів:

Схрестились руки і уста,

Схрестились долі.

Через дві строфи контур хреста виникає ще раз — як емблема «високої спокуси»:

На свічку дихала імла,

Й спокуси сила

Хрестоподібно підняла,

Як ангел, крила.

(Переклад Л. Талалая)

Ця емблема вбирає в себе ідею одухотвореної вічності, оскільки контур хреста тут утворюється розмахом янгольських крил, і викликає у свідомості читача асоціації з християнською образністю. Важливе смислове навантаження має у вірші образ свічки, яка тремтливо і вперто, попри дихання імли та натиск сніжної бурі, попри увесь хаос зовнішнього світу, горить і горить на столі. Образ цей виростає у символ всепереможного вогню любові, яким зігріте й осяяне людське життя.

Властивий Пастернаку-лірику пафос вразливості деякою мірою перегукувався з естетикою імпресіоністичного живопису. Як і французькі художники, російський поет створював картини-враження, фіксував миті життєвого плину. Однак, на відміну від імпресіоністів, які здебільшого зосереджувалися на поверхні зображуваного, не занурюючись у його смислові глибини, Б. Пастернак від перших своїх кроків у поезії був націлений на осягнення миті у її філософському вимірі. У його віршах, за висловом А. Синявського, «зливалися почуття і сутність, мить і вічність...». «У всьому хочу я дійти самої суті», — проголошував поет в одному зі своїх пізніх віршів. Це прагнення поета сягнути до серцевини та кореня речей і надало бездонної філософської глибини віртуозно відтвореному в його ліриці буянню барв та звуків світу.

2. Прочитати твір Б.Пастернака

Цей лютий! Час для сліз і віршів,
Що не стихають ні на мить,
Коли гримить, гуркоче хвища
Й весною чорною горить.

Прольотку взяти. За шість гривень,
Крізь благовіст, крізь схлип коліс —
І чимскоріш — туди, де злива
Гучніша від чорнил і сліз.

Де раптом, як звуглілі груші,
З дерев десятки чорних птиць
Зірвуться долу і обрушать
Суху печаль на дно зіниць.

А там земля іще чорніша,
І вітер криками пропах,
І чим раптовіш, тим точніше
Вірші складаються в сльозах.

1912

Це цікаво:

Літературний дебют Б. Пастернака відбувся у квітні 1913 року, коли в колективній збірці «Лірика» побачили світ п’ять його творів, в тому числі й вірш «Цей лютий! Час до сліз і віршів». Ця поезія стала неначе візитною карткою ще невідомого на той час молодого поета, майбутнього Майстра. Тут містяться найважливіші прикмети його стилю: гостре, до болю, сприймання життя, сміливі, незвичні образи. Відлигу він називає «чорною весною», граки на гілках порівнює із «згорілими грушами», зливу, чорнило і сльози співвідносить із творчістю («злива шумить більше чорнила і сліз»). Час для віршів літературний герой навмисно не обирає; чим несподіваніше вони приходять, тим кращими бувають.

Ліричний герой твору «Цей лютий! Час до сліз і віршів» готовий мчати через благовіст і скрип коліс, щоб не пропустити шумливу зливу, яка так нагадує весну, хоча це тільки зимова відлига. Бажання весни, розквіту, тепла виразно проступають через рядки твору, через картинки, які швидко змінюють одна одну. У цьому невеликому вірші сконцентрована величезна сила руху. Перші весняні птахи — граки готові розбризкати калюжі, щоб розтав сухий сум у очах літературного героя. Цей сухий сум уже готовий розтати, розвіятися за розірваним крилами вітром, адже до поета прийшло натхнення. Він переповнений почуттями, готовий сміятися і плакати, і ридма, без зусиль, без творчих мук складаються, ллються вірші. Можна ридати від горя, а можна і творити ридма.

Через злети і падіння у житті Пастернак проніс своє юнацьке захоплення життям. Уточній відповідності з накресленими ним самим скрижалями він жив, не відрізняючи «поразок від перемог», не намагаючись бути поміркованим і логічним. Таким він був і залишиться в нашій пам’яті назавжди.

07.05.2020р.
Тема: ДКР. Контрольне тестування

План роботи

1. Виконання завдань директорської контрольної роботи

Хід роботи

1.Виконати завдання контрольного тестування

1. Вкажіть межі «срібної доби» російської літератури:

  А) 1880 – 1920рр;

  Б) 1920 – 1940рр;

  В) 1910 – 1950рр.

2. «Срібна доба» російської літератури об’єднала:

  А) поетів;

  Б) драматургів;

  В) літературознавців.

3. У період «срібної доби» розвинулись літературні течії:

  А) романтичні;

  Б) реалістичні;

  В) модерністські.

4. Творчість французьких поетів П.Верлена, А.Рембо, С.Малларме  вплинула на розвиток російського:

  А) акмеїзму;

  Б) символізму;

  В) футуризму.

5. «Цехом поетів» називали:

  А) журнал символістів;

  Б) об’єднання акмеїстів;

  В) гурток футуристів.

6. О.Блок є найвидатнішим поетом російського:

  А) акмеїзму;

  Б) символізму;

  В) футуризму.

7. У творчості А.Ахматової виявилися естетичні засади:

  А) акмеїзму;

  Б) символізму;

  В) футуризму.

8. В.Маяковський є лідером російського:

  А) символізму;

  Б) акмеїзму;

  В) футуризму.

9. Містичність характерна для лірики:

  А) акмеїстів;

  Б) символістів;

  В) футуристів.

10. «Скинути О.Пушкіна з корабля історії» митців закликали:

  А) символісти;

  Б) імажиністи;

  В) футуристи.

11.Найвищою цінністю поезії імажиністи проголосили:

  А) образ;

  Б) символ;

  В) знак.

12. Образи Прекрасної Дами, Незнайомки,Снігової маски належать:

  А) О.Блоку;

  Б) В.Маяковському;

  В) Б.Пастернаку.   

14.05.2020р.

Тема: Систематизація та узагальнення вивченого за рік

План роботи

1. Виконання завдань для систематизації та узагальнення вивченого за рік

Хід роботи
1.Виконати завдання, переглянути відео

Світ художньої літератури різноманітний і
майже неосяжний. Але кожна людина, яка прагне бути освіченою, повинна
ознайомитися з «вершинами» — найвидатнішими письменниками світової літератури
та їх творами. У цьому навчальному році ми здійснили мандрівку в ХІХ століття
й, можливо, відкрили для себе, що деякі цінності не змінюються з часом, є
цінностями вічними — любов, дружба, честь, порядність, доброта. І якими б
різними не були люди, їм хочеться саме цього. Хто ж обирав інші для себе
пріоритети — владу, багатство — неодмінно розчаровувався, зазнавав нищівної
поразки. Сьогодні ми ще раз повернемося до творів, їх героїв, ідей, над якими
розмірковували на уроках літератури, та спробуємо осягнути їх значення,
естетичну привабливість із позицій людини ХХІ століття.

           ♦ Поєднайте письменників та їхні твори.

1.Гомер

1.«Божественна
  комедія»

2.Данте
  Аліг*єрі

2.«Кава з
  кардамоном»

3.В.Шекспір

3.«Пані Боварі»

4.Е.
  Гофман

4.«Одіссея»

5.Г.
  Флобер

5.«Синій птах»

6.О.Вайльд

6.«Алхімік»

7.М.
  Метерлінк

7.«Гамлет»

8.П.Коельйо

8.«Перевтілення»

9.Й.
  Ягелло

9.«Фауст»

10.Й.В.
  Гете

10.«Крихітка
  Цахес на прізвисько Цинобер»

11.Ф.
  Кафка

11.«Майстер і
  Маргарита»

12.М.
  Булгаков

12.«Портрет
  Доріана Грея»

      ♦
Продовжте речення:

ü Верлібр — це. ...

  Верлібром писав. 

ü Поетами-символістами є. 

Міні-диспут (письмово) «Чи може література ХІХ століття
чогось навчити сучасну людину»?

2. Переглянути буктрейлери до творів Ф. Достоєвського, Ф.Стендаля та Л. Толстого, прочитати влітку твори

* Ф. Достоєвський "Злочин та кара"

* Л.Толстой "Війна та мир"

* Ф. Стендаль "Червоне і чорне"

14.05.2020р.

Тема: Підсумковий урок за рік

План роботи

1. Виконання завдань жартівливої вікторини

2. Виконання інтерактивного  завдання "Впізнай автора"

Хід роботи

1.Виконати завдання жартівливої вікторини

НАПРИКЛАД:

◘ Дантист - це літературознавець, який спеціалізується по творчості Данте, або зубний лікар?

ВІДПОВІДЬ: Дантист - це зубний лікар.

ЖАРТІВЛИВА ВІКТОРИНА 

◘ Педантичність - це наслідування Данте або надзвичайна точність і акуратність?

◘ Белетристика - це опис винаходу А. Р. Белла або масова літературна продукція розважального характеру?

◘ Гример - це дослідник творчості братів Грімм або працівник театру?

◘ Хоббіт - це людина, у якого є хобі, або казковий персонаж?

◘ Критик - це житель грецького острова Крит або людина,яка займається тлумаченням і оцінкою творів літератури з точки зору сучасності?

◘ Всього лише два якихось прийменника необхідні прозаїку для створення всіх його творів?

◘ І Мазай, і Піхто - вони хто?

◘ Яка дуже відома казка ... псує дітям зуби?

2.Виконати  завдання "Впізнай автора" 

1. 

2. 

3. 

4. 

5. 

6. 

7. 

8. 

Варіанти відповідей: Анна Ахматова, Володимир Маяковський, Оскар Вайльд, Йоанна Ягелло, Йоганн Гете, Паоло Коельо, Франц Кафка, Михайло Булгаков.

ДО ЗУСТРІЧІ В НОВОМУ НАВЧАЛЬНОМУ РОЦІ!!!!!!

1.Гомер	1.«Божественна комедія»
*2.Данте Алігєрі**	2.«Кава з кардамоном»
3.В.Шекспір	3.«Пані Боварі»
4.Е. Гофман	4.«Одіссея»
5.Г. Флобер	5.«Синій птах»
6.О.Вайльд	6.«Алхімік»
7.М. Метерлінк	7.«Гамлет»
8.П.Коельйо	8.«Перевтілення»
9.Й. Ягелло	9.«Фауст»
10.Й.В. Гете	10.«Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер»
11.Ф. Кафка	11.«Майстер і Маргарита»
12.М. Булгаков	12.«Портрет Доріана Грея»

Блог викладача зарубіжної літератури

Страницы

Зарубіжна література гр. 933

3. Дати відповіді на питання літературного диктанту

Міст Мірабо

Гійом Аполлінер

Зарізана голубка й водограй

Гійом Аполлінер

Біографія Р.М.Рільке (1875-1926)

Комментариев нет:

Отправить комментарий