Зарубіжна література гр.936

13.03.2020р.
Тема: Значення літератури та культури для збереження миру й духовності. Роль вітчизняної перекладацької школи для популяризації світової літератури й формування українського читача

План роботи
1. Ознайомитися із статтею, законспектувати її.
2.Виконати завдання "Хмаринки слів"

Хід роботи
1. Прочитати статтю, зробити відповідні записи у зошити

Моральні виклики сучасного світу

Читання творів видатних авторів не обов'язково робить людину розумною. Але ризик надзвичайно великий.
                                                                                                                        Мартен Паж

Сучасні науково-технічні відкриття дарують людству неабиякі можливості. Проте чи замислюємося ми щодо наслідків, якщо ми використаємо ці можливості повною мірою?
Інтернет кожному дає змогу спілкуватися з будь-ким у будь-якому куточку земної кулі, а його унікальні можливості допомагають людям у найрізноманітніших сферах діяльності. Натомість інтернет упливає на свідомість громадян сучасного глобалізованого світу.
Глобалізація — процес усесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції й уніфікації. У ширшому розумінні — перетворення певного явища на планетарне, таке, що стосується всього людства.
Культурна глобалізація — поширення у світі ідей, моди, релігій, технологій, мов тощо. Культурна глобалізація зміцнює контакти між культурами, але певною мірою становить загрозу унікальності національних культур.
Провідне значення розвитку науки й техніки відвертає суспільство від глобальних проблем сучасного світу: соціальної несправедливості, матеріального зубожіння, воєн та порушення екологічного балансу. До цього переліку додаються також моральні виклики.
Занепад духовності сучасного цивілізованого суспільства потребує внутрішньої перебудови кожної особистості. На жаль, моральні й етичні засади дехто сьогодні сприймає як щось нав'язливе, несуттєве.
Для того щоб людство прогресувало, йому вкрай необхідні моральне відродження й духовне піднесення. У цьому неабияка роль належить гуманітарним наукам, зокрема літературі, яка допомагає людині окреслити для себе життєві цінності, що будуть її опорою та поштовхом до дії. Іще одним моральним викликом можна вважати громадянську пасивність сучасної молоді, здебільшого зацікавленої у грошовій винагороді, аніж у суспільно-корисній праці. Благодійність, волонтерство — ось ті види громадянської діяльності, що ґрунтуються на моральних принципах людей, які присвячують їй свій вільний час, свої кошти, а інколи навіть ризикують власним життям. Кожна людина має замислитися над тим, користь чи загрозу здатні нести її дії, та пробудити в собі відчуття моральної відповідальності перед суспільством, спонукати до розбудови та процвітання цього суспільства.

Значення літератури та культури для збереження миру й духовності

У хорошій книзі більше істин, ніж хотів вкласти в неї автор.
                                                                              Марія фон Ебнер-Ешенбах

В успішних країнах систему освіти давно вважають найбільш ефективною інвестицією, запорукою економічного й соціального прогресу та духовного розвитку громадян.

Вимога сьогодення — не тільки високоосвічена, а й духовно багата людина, здатна до емпатії, готова реально допомагати ближньому та відповідати за власні вчинки й почуватися відповідальною за наслідки поганих учинків своєї громади, спільноти й навіть держави.

Вихована на загальнолюдських цінностях особистість жодним чином не дозволить утискати права та свободи співгромадян, ніколи не зазіхне на матеріальну або культурну власність оточуючих, завжди обстоюватиме власні моральні принципи, водночас дослухаючись до сторонньої думки. Маючи владу, така людина сприятиме збереженню миру у світі — завдяки здатності вести цивілізований діалог (поважаючи й переконуючи опонента, доходячи одностайності з будь-яких проблемних питань), співпереживати знедоленим, поважати всіх і кожного.
Виховати саме таку особистість допомагають культурні надбання людства — література, музичне, образотворче мистецтво.

Роль вітчизняної перекладацької школи у популяризації світової літератури й формуванні українського читача

Справжнім містком між твором зарубіжної літератури та українським читачем є переклад, який здійснюють талановиті люди — перекладачі. Їхню діяльність, особливо за останні три століття, можна назвати громадянським подвигом, тому що за часів імперської заборони української мови, ідеологічного тиску й переслідування у ХХ ст. саме вони обстоювали українську духовність, право українського читача долучатися до світової духовної скарбниці, кращих літературних досягнень різних народів світу.

І. Я. Франко наголошував: «Переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кожного народу є важливим культурним чинником, даючи можливість широким народним масам знайомитися з творами й працями людського духу...». Думку про належність художнього перекладу до рідної літератури розвинули багато вітчизняних і зарубіжних учених, зокрема М. Т. Рильський стверджував, що «переклад художньої літератури тільки тоді здійснює свою функцію, коли це переклад творчий, коли він доходить до читача, коли він є фактом рідної літератури».

Відомий поліглот Микола Олексійович Лукаш знав 20 мов, переклав твори понад 20 класиків світової літератури, що писали в різних жанрах. Наклад перекладених ним творів становить приблизно 1,5 млн примірників. Творчість іще одного видатного українського перекладача, Григорія Порфировича Кочура, охоплює 26 століть, 3 континенти, 29 країн, 31 мову. За підрахунками дослідників, він переклав з оригіналів понад 600 поезій. За словами Ж. В. Клименко, його доробок — «феноменальне явище не лише в українській, а й у світовій культурі...».

Діалог культур — це пізнання іншої культури за допомогою знання своєї, а своєї — через іншу шляхом інтерпретації й адаптації цих культур одна щодо одної в умовах смислового незбігу більшої частини обох. Головним засобом цього процесу постає мова, знання якої є важливою передумовою розуміння іншої культури. Культурологи визначають особистісний, етнічний, міжнаціональний та цивілізаційний рівні діалогу культур.


2. Практичне завдання
 Розгляньте «хмаринку слів» та складіть за нею зв'язну оповідь-міркування про значення літератури й культури для збереження миру та духовності, для розвитку вашої особистості.

• Якби ви були меценатом, засновником якоїсь літературно-мистецької премії, то кого й за що ви б нею винагородили? Намалюйте на папері або опишіть словесно, якою має бути емблема цієї премії.


13.03.2020р.
Тема: Німецьке Просвітництво та його вплив на розвиток Європи

План роботи
1. Прочитати і законспектувати статтю

Хід роботи
1. Прочитати, законспектувати статтю

У XVIII ст. в Німеччині, як у решті європейських країн, розгорнувся просвітницький рух, але він відбувався у надзвичайно складних соціальнополітичних умовах.Розвиток буржуазних відносин гальмували економічна відсталість та феодальна роздрібненість держави. Формально Німеччина була у складі Священної Римської імперії, державні інститути якої давно втратили свою життєздатність: 300 князівств та 50 імперських міст Німеччини становили маленькі монархії, що жили за власними законами.Невипадково Лессінґ назвав свою Батьківщину «ковдрою з клаптів».У кожному із князівств панувала патріархальна форма абсолютизму, що позбавляла третій стан (бюргерів і селян) будь-яких прав.До того ж Німеччина була віддаленою від центрів світової торгівлі, що значною мірою спричинило зубожіння країни.Усе це визначило характер німецького Просвітництва. Отже, історичні обставини зумовили специфічні особливості німецького Просвітництва.Якщо у Франції основне завдання просвітники вбачали в підготовці 11 суспільства до буржуазної революції, то в економічно відсталій та політично роздробленій Німеччині про це поки що не могло бути й мови. Першочерговим завданням німецьких просвітителів поставала боротьба за національне об’єднання, розв’язана лише за правління канцлера Отто Бісмарка у другій половині XIX ст. Водночас німецьке Просвітництво добре прислужилося розвитку культури й літератури німецького народу.Саме митці цієї доби дали німецькому народові розуміння національної єдності, уклали в нього енергійні прагнення, упевненість у своїх силах.Особливість німецького (як і французького) Просвітництва полягала в тому, що її лідери були більш радикальними у художніх (особливо драматичних) творах та більш поміркованими у філософських і естетичних трактатах.

Німецьке Просвітництво

На початку XVII ст в Німеччині поширюються ідеї західноєвропейського Просвітництва, яке продовжувало раціоналістичну традицію Ренесансу: одним із ранніх його представників був Христіан Вольф (1679—1754). Тлумачачи світ у традиційному для Просвітництва раціоналістично-механістичному дусі, Вольф розглядає принципи моралі як об’єктивно зумовлені норми поведінки людей, що визначаються самою структурою об’єктивного світу. У Вольфа з’явилося багато послідовників, котрі вважали своїм завданням популяризацію та поширення наукових знань. Через це вчення Вольфа й вольфіанців називали «популярною філософією». Подібно до всіх діячів Просвітництва вольфіанці були впевнені, що поширення освіти і знань призведе до негайного вирішення всіх складних проблем життя. Одне з центральних місць у просвітників посідала ідея суспільного поступу. Особливу роль у німецькому Просвітництві відігравала ідея національного об’єднання Німеччини і, відповідно, розвитку національної німецької культури у всіх її різноманітних проявах.

Готгольд Ефраїм Лессінг (1729—1781) — філософ-просвітник, письменник і літературний критик, погоджуючися з принципово раціоналістичною орієнтацією філософської думки, відмовлявся від механістичних крайнощів вольфівського раціоналізму. разом зі своїм однодумцем і другом Мозесом Мендельсоном (1729—1786) Лессінг вбачав мету Просвітництва в духовному спрямуванні людей у житті відповідно до велінь розуму.

Проте німецьке Просвітництво лише на ранньому своєму етапі було близьким до загального (західноєвропейського) раціоналістично-механістичного стандарту.

Десь близько середини XVIII ст., залишаючись у найзагальніших рисах Просвітництвом, воно зазнає все більшого й більшого впливу екзистенційно-діалектичної традиції німецької містичної філософії. Так, протестантський напрям пієтизм (від лат. pietas — благочестя) — німецький близнюк французького янсенізму — тісно пов’язаний у своїх філософських їнтенціях з просвітницьким раціоналізмом, виявляє водночас виразне тяжіння до традиційної філософської містики. Пієтизм мав глибокий вплив на багатьох мислителів і діячів культури кінця XVIII — початку XIX ст., сприяючи адекватному художньому та філософському осягненню людської особистості в найпотаємніших екзистенційних глибинах її єства (зокрема, і засновник німецької класичної філософії І. Кант був вихований у пієтичному дусі).

Та з особливою силою вплив пієтизму на німецьке Просвітництво позначився в творчості учасників суспільно-культурного руху «Буря й натиск», що розгорнувся в Німеччині в середині XVIII ст. Цей рух, як пише російський філософ А. В. Гулига, був своєрідним «вибухом» індивідуалізму і виявив себе в «підвищеному інтересі до проблем особистості, до внутрішнього життя окремої людини, в різкому недовір’ї до розсудку, до раціоналістичних принципів, що їх обстоювали діячі раннього Просвітництва. Раптово виявили себе складність, багатство, таємничі глибини духовного життя людини»[59]. Наприклад, один із натхненників руху «штурмеріїз» (від нім. Sturm — буря) Йоган Готфрід Гердер (1744—1803) відмовляється від раціоналістичної програми Просвітництва, проголошеної Лессінгом і Мендельсоном, наголошуючи натомість важливу роль почуттєвості в житті людини.

Досліджуючи фольклор, Гердер був, по суті, першим німецьким фольклористом. Він обстоював діалектичну ідею становлення та розвитку світу як органічного цілого. Історію людського суспільства розумів як продовження історії природи. Неабияку наукову цінність становлять мовознавчі дослідження Гердера («дослідження про походження мови», 1772 р.) та історичні праці (чотиритомне видання «Ідеї до філософії історії людства», 1784—1791 pp.).

Оригінальна просвітницька програма Гердера була окреслена ним у «Щоденнику моєї подорожі в 1769 році». У цій праці, до речі, знаходимо цікаву оцінку України з огляду на її майбуття. «Україна, — пише Гердер, — стане колись новою Грецією; прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться; з тільки малих племен, якими також були колись греки, постане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідтіля ген у далекий світ»[60].

Подібним (не однозначно раціоналістичним) способом були орієнтовані й такі видатні представники німецького Просвітництва, як філософ, природодослідник і поет Йоган Вольфганг Ґете (1749— 1832), філософ і драматург Фрідріх Шіллер (1759—1805), лінгвіст, творець оригінальної «філософії мови» Вільгельм Гумбольдт (1767— 1835), його молодший брат природодослідник і мандрівник Олександр Гумбольдт (1769—1859) та ін.

Окремо слід сказати про Йогана Георга Гамана (1730—1788), який відверто відкинув раціоналізм, акцентуючи увагу на інтуїтивних, з його точки зору, визначальних, моментах пізнання. Розробляючи оригінальну концепцію «безпосереднього» знання, Гаман наголошував на діалектичній природі останнього. «Ми мислимо занадто об’єктивно... — писав він. — Наша логіка забороняє суперечність, а тим часом саме в ній — істина». Аналогічної позиції дотримувався і Фрідріх Генріх Якобі (1743—1819). Заперечуючи розсудочний раціоналізм Просвітництва, він протиставляв останньому ірраціоналістичну позицію, передрікаючи в ряді принципових моментів майбутні позиції «філософії життя» та екзистенціалізму. Традиція німецької філософії: від пієтизму до «штурмерів» продовжила бароково-кордоцентричну лінію філософії XVII ст.

У творчій полеміці містично-діалектичної вітчизняної традиції та раціоналістичної програми Просвітництва відбувався процес становлення німецької класичної філософії. Синтезуючи національну духовну енергію діалектичної мислительної традиції минулого і просвітницькі новації національно-культурного відродження, проголошувані «штурмерами», а трохи згодом «романтиками», німецька класична філософія стає втіленням національної світоглядної ментальності німецького народу, що, зрештою, і надало її (німецької класичної філософії) здобуткам статусу загальнолюдських цінностей. Адже давно помічено, що до «золотого фонду» загальнолюдської культури потрапляють ті здобутки національних культур, у яких найглибше й найвиразніше проявилася специфічність національного духу певного народу. І ця особливість німецької класичної філософії виявляє себе у творчості її засновника І. Канта. Оцінюючи останнього як «найкращого» серед сучасних філософів, Й. В. Гете зазначав: «Він — той, хто створив найбільш дійове за своїми результатами вчення, і він найповніше від усіх заглибився в німецьку культуру».

20.03.2020 р.

Тема: Віхи життя та значення діяльності Й.В.Гете для світової культури. Історія створення трагедії "Фауст"

План роботи

1.Біографічні відомості Й.В. Гете
2. Робота з театральним словником.

3. Історія створення трагедії "Фауст"

4. Зміст твору

Хід роботи

1. Прочитати і законспектувати біографічні відомості Й.В. Гете

https://vseosvita.ua/library/gete-zitta-i-tvorcist-19819.html

Йоганн Вольфганг фон Гете – німецький поет, державний діяч, мислитель. Народився Гете 28 серпня 1749 в Франкфурт-на-Майні в багатій буржуазній сім’ї. Його батько – імператорський радник, юрист, мати – дворянка, дочка франкфуртського старійшини.

Уже в дитинстві Йоганн почав проявляти вражаючі здібності до наук. Уже в сім років він знав кілька мов, крім того, в цьому віці він почав писати свої перші вірші і складати п’єси. Багато читав і намагався максимально поповнювати свій багаж знань.

У 1765 році Гете стає студентом Лейпцигського університету, де мав вивчати правознавство. В цей час він вперше закохується, і це стало приводом для створення ліричного збірника віршів «Аннетте» (1767).

Серйозна хвороба в 1768 році ледь не поставила останню крапку в біографії Йоганна Гете, змусивши його залишити навчання в університеті, яке він зміг продовжити лише в 1770 році в Штрассбурзі.

Вивчав природничі науки і медицину.

У 1771 р після захисту дисертації Гете стає доктором права. У 1772 році Гете переїжджає в місто Вецлар на юридичну практику. Саме в цьому місті поет переживає муки нерозділеного кохання до нареченої свого друга Шарлотти Буф. Свої глибокі переживання Гете передав у своєму творі «Страждання юного Вертера» – цей роман зробив поета знаменитим.

У 1775 році Гете, на запрошення герцога Карла Августа переїжджає в місто Веймар, займаючи посаду таємного радника, незабаром стає міністром в уряді.

Відомий письменник і поет, маючи широкі повноваження, контролював фінанси, стан доріг, просвітництво. За свої успіхи на цьому поприщі Гете в 1782 році був зведений в сан дворянина, а в 1815 році стає першим міністром в уряді Карла-Августа.

1791 рік ознаменувався відкриттям в місті театру, що відбулося при безпосередній участі письменника. Успішна державна служба не заважала його літературній діяльності (драма «Егмонт» і «Іфігенія в Тавриді», починає працювати над «Фаустом», пише вірші та балади).

 Не нехтує також вивченням фізики, ботаніки та природничих наук.

У 1784 році Гете відкриває міжщелепову кістку людини, а в 1790 році виходить трактат «Досвід метаморфози рослин».

Коли Гете було вже майже шістдесят років, він поєднався цивільним шлюбом з Крістіаной Вульпіус, своєю коханою і матір’ю його дітей, незважаючи на те, що вона була простолюдинкою, а це викликало протест суспільства. Шлюб мав статус цивільного та відбувся всупереч негативному відношенню до нього двору.

 В 1808 – виходить перша частина трагедії «Фауст».

Кінець роботи над «Фаустом» припадає на 1831.

 Геніальний літератор пішов з життя 22 березня 1832, залишивши величезну спадщину у вигляді безлічі віршів, балад, п’єс, романів, наукових робіт в сфері анатомії, геології, мінералогії, фізики.

2. Ознайомитися із поняттями "театрального словника", визначення записати

Опера (італ. opera — «дія», «праця», «твір») — музично-драматичний жанр, що ґрунтується на синтезі музики, слова, дії. В опері сценічна дія органічно поєднується з вокальною (солісти, ансамблі, хор), та інструментальною (оркестр) музикою, досить часто — з балетом і пантомімою, образотворчим мистецтвом (гримом, костюмами, декораціями, світловими ефектами, піротехнікою тощо). У більшості випадків опери пишуться за літературними сюжетами. Основою вокальних номерів є текст, який називається лібрето.

Лібрето (італ. Libretto - книжечка) — літературна основа великого вокального твору, світського або духовного, наприклад, опери, оперети, ораторії, кантати.

Лібрето пишеться у віршах, переважно римованих. Для речитативів можливе використання прози. Сюжетами для лібрето служать в основному літературні твори, перероблені згідно з музичними вимогами.

        Міманс (балет)- скорочення від «мімічний ансамбль» - група артистів музично і пластично обдарованих, що беруть участь у масових сценах.

Партер (фр. parterre, від par — «по» + terre — «земля») — нижній поверх глядацького залу театру з місцями для глядачів, розташований у просторі між сценою або оркестровою ямою і протилежною стіною або амфітеатром.

Увертюра (фр. ouverture, від лат. apertura — відкриття, початок) — інструментальний вступ до театрального спектаклю, частіше музичного (опери, балету, оперети), але іноді і до драматичного, а також до вокально-інструментальних творів — кантат і ораторій або до інструментальних п'єс сюїтного типу.

3. Ознайомитися з історією написання трагедії "Фауст"

Додаткова інформація:

«Фауст» — опера Шарля Ґуно на п'ять дій з прологом і балетними сценами. Написана на лібрето Жюля Барб'є і Мішеля Каре за першою частиною однойменної драми Гете.

Перша постановка відбулася в Парижі в «Театрі лірік» (Théatre-Lyrique), 19 березня 1859 року, остаточна редакція була поставлена в Парижі в театрі «Гранд-Опера», 3 березня 1869 року.

Шарль Гуно́ (1818 - 1893) — французький композитор, диригент, один із творців французької ліричної опери.

Народився у Парижі в родині художника Франсуа-Луї Гуно і викладачки музики Вікторії Гуно . 1838 року Гуно вступив до Паризької консерваторії, а 1839 року одержав Римську премію за кантату «Фернан», що дала можливість провести на правах стипендіата понад два роки в Італії і один рік у Відні та Німеччині.

Після повернення до Парижа, у 1843—1848 роках Гуно працював органістом і регентом у церкві Іноземних місій. У ці роки він компонував тільки духовні твори. До оперного жанру Гуно звернувся у 1850-х роках, найвідомішою оперою є «Фауст», написана в 1859 році.

У творчому доробку композитора 14 опер, а також ораторії, меси, романси.

Був знайомий з багатьма діячами європейської музики, зокрема з Поліною Віардо, яка виконала заголовну партію в першій опері Гуно «Сафо».

Ще з юнацьких літ Йоганну Гете запам’яталась легенда  про мага і чарівника, вченого-чорнокнижника Фауста, що за молодість, силу і багатство продав душу дияволові, і тому той завжди і в усьому допомагав докторові. Ця легенда виникла ще на межі Середньовіччя і Відродження, коли людина вірила в те, що знайде філософський камінь", за допомогою якого можна буде перетворити будь-який метал на золото; вона також шукала "еліксир життя", щоб залишатися вічно молодою. Добре знав Гете і трагедію Фауста англійського драматурга, сучасника Шекспіра, Крістофера  Марло, який знову ж таки використав цю легенду. Крім   того, у творчості  "штюрмерів" був широковідомий сюжет, згідно з яким закоханий юнак спокушає недосвідчену дівчину, а Каїн дізнається, що вона чекає дитину, залишає її напризволяще. Й.В.Гете об'єднав  ці сюжети у своїй трагедії "Фауст". Роботу над драмою письменник розпочав ще молодим, але тема виявилась надто складною, і він припинив роботу над рукописом. Лише через 20 років Й,в,Гете, коли став справжнім майстром, під впливом Ф.Шиллера знову продовжив працю над трагедією

Історія створення «Фауста».

Історія написання “Фауста” Гете досить цікава, адже поет працював над ним з 1774 по 1831. Трагедія є найбільш відомою історією життя реального середньовічного персонажа – героя німецьких міфів і переказів доктора Йоганна Фауста.

Фігура Йоганна Георга Фауста, який жив у ХVI столітті в Німеччині, цікавила багатьох поетів і письменників протягом довгих століть. Відомі численні народні легенди і перекази, які описують життя і діяння цього чорнокнижника, а також десятки романів, поем, п’єс і сценаріїв. Ідея написання «Фауста» прийшла до двадцятирічного Гете на  початку 70-х рр. ХVIІІ ст. Але на те, щоб завершити шедевр, у поета пішло більше 50 років. Воістину, над цією трагедією автор працював протягом практично всього свого життя, що саме по собі надає цьому творові значимість як для самого поета, так і для всієї літератури в цілому.

У період з 1774 по 1775 рр. Гете пише твір «Прафаусте», де герой представлений бунтарем, бажаючим осягнути таємниці природи. У 1790 р «Фауст» видається у формі «уривка», а в 1806 Гете закінчує роботу над 1-ою частиною, яку публікують у 1808 р. Першій частині притаманні уривчастість, чіткість, вона розбита на цілком самодостатні сцени, в той час як друга буде сама композиційно являти собою єдине ціле.

Через 17 років поет приймається за другу частину трагедії. Тут Гете розмірковує про філософію, політику, естетику, природничі науки, що робить цю частину досить непросто для сприйняття непідготовленим читачем. У цій частині дана своєрідна картина життя сучасного поетові суспільства, показано зв’язок сьогодення і минулого.

У 1826 Гете закінчує роботу над епізодом «Олена», розпочатому ще в

1799 р. А в 1830 пише «Класичну Вальпургієву ніч». В середині липня 1831, за рік до своєї смерті, поет завершує написання цього значимого для всесвітньої літератури твору. Потім великий поет Німеччини запечатує рукопис в конверт і заповідає відкрити його і опублікувати трагедію тільки після своєї смерті, що й було зроблено невдовзі: в 1832 друга частина виходить в 41-му томі Зібрання Творів.

Цікавий той факт, що в трагедії Гете доктор Фауст носить ім’я Генріх, а не Йоганн, як його реальний прототип.

Джерела трагедії “Фауст”:

• народні легенди про доктора, чарівника, чорнокнижника;
• поширений сюжет: юнак спокушає юну дівчину та кидає її;
• Біблія, Книга Іова (легенда про праведника, якого спокушував сатана з дозволу Бога).

 Особливості композиції твору “Фауст"

 У своєму завершеному вигляді твір складається з «Присвяти», «Театрального вступу», «Прологу на небі» та двох частин. Першу частину закінчено 1806 року, другу -  1831.

Трагедія має 2 прологи. Перший із них — «Пролог у театрі» — бесіда поета, актора і директора. Троє співбесідників — це ніби три сторони особистості автора. Поет мріє про високу мету; актор закликає сміливіше черпати сюжети із самого життя, щоб оволодіти серцями людей; директор — діловий, практичний — тверезо оцінює дійсність, від розмов кличе до справи, до реального втілення на сцені високих поетичних задумів.

 Другий пролог — «Пролог на небі». У ньому беруть участь Бог, архангели Рафаїл, Михаїл, Гавриїл, згодом — Мефістофель. Цей пролог відкривається гімном могутній природі, вічному руху і вічній гармонії, гімном Сонцю і Землі, а завершується суперечкою Бога та Мефістофеля стосовно сутності людини.

У першій частині твору розкривається історія кохання Фауста і юної городянки Маргарити (Ґретхен). Закохані цілком покладаються на природу. Для Фауста природа, кохання, щастя, Бог — нероздільні. Але природа не лише велична і прекрасна, вона суперечлива і таємнича. Щасливе і прекрасне кохання закінчується трагічно.

 Друга частина твору схожа на мандри чудесними островами. Фауст, живучи вдруге, намагається осягнути нове й дивне для нього життя і взяти в ньому посильну участь. Проживши друге життя, Фауст підбиває його підсумок. Він пересвідчився в найвищій цінності реального буття і діяльності життя людини та розуміє, що мусить передати пізнану істину нащадкам, тобто втілити її, побудувавши місто. Фауст також зрозумів, що людину виправдовують висока мета, невтомна праця, активність душі й довічна боротьба за життя і волю. Фауст отримує на небі повне прощення. 

Особливості композиції твору “Фауст”:

 2 прологи (зав’язка);

1 частина - 25 сцен (1806) - не розбита на дії, як того вимагає форма драматичного жанру;

 2 частина - 5 дій (1825—1831) - забагато для драматичного твору.

Дізнаємося про видатну особистість.

Арію Мефістофеля з опери Гуно блискуче виконував усесвітньо відомий український оперний співак, соліст Паризької національної опери, волонтер і воїн, Герой України Василь СЛІПАК (1974-2016). Зробивши серйозну сольну кар'єру в Європі, він повернувся на Батьківщину в складний для неї час. Співак героїчно загинув у бою від кулі снайпера. Роль Мефістофеля була його улюбленою. Навіть обираючи собі позивний, Василь Сліпак вирішив називатися «Міф» — скорочено від Мефістофель.

4. Ознайомитися зі змістом твору

Короткий зміст

Легенда про істину.

За однією східною легендою, якось боги вирішили створити світ. З'явились зорі,місяць, море, гори, квіти, хмари… А потім і людина.

А наприкінці вони подбали про Істину. Задумались боги: куди сховати її, щоб людина не одразу знайшла, їм хотілось, щоб якомога довше шукали Істину.

"Давайте сховаємо її на найвищій вершині",- сказав один бог. "Давайте сховаємо її на самому дні моря", - заперечив інший. "Давайте сховаємо її на найвищій   зірці", - втрутився третій бог. І лише найстарший і наймудріший бог сказав: Ні, ми  сховаємо її в душі людини. Вона шукатиме істину в усьому Всесвіті, не підозрюючи, що носить її у собі".

  Кожна людина у своєму житті шукає істину. Шукав її і німецький письменник і філософ Й.В.Гете. шукав істину і його герой – доктор Фауст.

ДІЯ ПЕРША

Картина перша

У своїй лабораторії Фауст розмірковує над поразкою, яку завдало йому життя: він не зміг пізнати таємницю людського буття і без жалю хоче полишити цей світ. Але пасхальні пісні, що вриваються до його кабінету, нагадують про радість життя. Фауст у відчаї проклинає Бога, який не дав йому ні кохання, ні віри, та звертається до сатани.

Мефістофель з’являється перед ним і пропонує Фаусту багатство, славу, владу. Та вченому потрібна лише молодість. Мефістофель погоджується продати йому молодість за умови, що на землі він служитеме Фаусту, але “внизу”, у пеклі, Фауст служитиме йому. Щоб подолати вагання Фауста, Мефістофель спокушує його видінням юної вродливої Маргарити. Фауст приймає угоду і Мефістофель повертає йому молодість, обіцяючи, що вже сьогодні він зустріне дівчину.

Картина друга

Вирує народне гуляння на честь солдат, які збираються в похід. Серед них Валентин, брат Маргарити. Народ веселий та збуджений, тільки Валентин сумний: він хвилюється за сестру, яку змушений залишити.  Закоханий у Маргариту Сібель обіцяє піклуватися про неї. Вагнер, друг і бойовий товариш Валентина, співає, намагаючись розвеселити солдат перед походом. Але його пісню обриває несподівана поява Мефістофеля, який змушує солдат разом з ним прославляти золотого тельця, а згодом пророкує майбутнє декому з них: Вагнер загине на полі бою, кожна квітка, якої торкатиметься Сібель – зів’яне, а Валентин загине від руки того, кого знає Мефістофель. Тост за Маргариту, запропонований Мефістофелем, обурює Валентина. Він дістає зброю, яка на очах у всіх ламається. Ні в кого не викликає сумніву, що Мефістофель – злий дух.

Фауст з нетерпінням чекає на зустріч з Маргаритою. Вальс, який звучить за велінням Мефістофеля, приваблює дівчину. Сібель шукає Маргариту, але завдяки старанням Мефістофеля,  вона бачить тільки Фауста, який, вражений  красою дівчини, пропонує їй руку. Маргарита відмовляє і  враз зникає.

ДІЯ ДРУГА

Сібель збирає букет для коханої. Але збувається пророцтво Мефістофеля – квіти враз в’януть. Сібель омиває руки святою водою, і чаклунство розвіюється. З’являються Мефістофель з Фаустом. Сатана впевнений, що його дарунки  Маргариті затьмарять букет квітів. Фауст зачарований місцем, де мешкає дівчина. Мефістофель, повертається зі скринькою, наповненою коштовностями. Це має  вразити серце дівчини.

Маргарита не може забути юнака, з яким познайомилася на святі. Вона наспівує пісенку про фульського короля, який до самої смерті зберігав келих своєї коханої. Раптом вона бачить скриньку та не втримується від спокуси приміряти прикраси. Милуючись перед дзеркалами, вона мріє про Фауста. Сусідка Маргарити – Марта – запевняє дівчину, що дарунки призначалися саме їй.

Мефістофель повідомляє Марті про загибель її чоловіка і, щоб відволікти її увагу від закоханих, залицяється до неї. Фауст зачарований красою дівчини, його слова бентежать Маргариту, яка намагається втекти. Мефістофель заклинає ніч і квіти наповнити повітря духмяним тонким трунком, щоб приспати сумління Маргарити. Чари починають діяти, і Маргарита підкоряється  Фаусту.

ДІЯ ТРЕТЯ

Картина перша

Маргарита чекає дитину. Фауст зник, не полишивши жодної звістки. Дівчина йде до церкви, щоб молитвою спокутувати свої гріхи. Її переслідує страшне прокляття Мефістофеля.

Картина друга

Солдати повертаються з війни. Сібель, щоб захистити Маргариту від братового гніву, намагається затримати його, але марно. Той, передчуваючи лихо, вривається в дім.

Фауста мучать докори сумління. Мефістофель пропонує допомогти юнакові і викликає Маргариту на побачення серенадою, глумливий тон якої обурює Валентина. Він хоче помститися негідникові, котрий зганьбив сестру, і викликає Фауста на поєдинок. Завдяки втручанню сатани Фауст завдає Валентинові смертельного удару. Вмираючи, брат привселюдно проклинає сестру.

Картина третя

Фауст ступає на шлях гріхопадіння. Останнім кроком має стати  участь у Вальпургієвій ночі, ритуальній оргії з найвродливішими коханками усіх часів. Мета ритуалу – зруйнувати природній перебіг подій та відсвяткувати перемогу сил темряви. Серед них Єлена Троянська та Клеопатра. У розпалі вакханалії  перед Фаустом виникає видіння Маргарити, і вже ніякі диявольські принади не можуть його привабити.

Картина четверта

Маргарита потрапляє до в’язниці. Почет Мефістофеля викрадає у неї новонароджену дитину. Фауст намагається врятувати кохану, благаючи тікати з ним. Але тільки ціною власного життя Маргарита може врятувати Фауста, звільнивши його таким чином від угоди з Мефістофелем. Вона згадує їхню першу зустріч та ніч кохання. Занепокоєний Мефістофель пропонує закоханим тікати, але Маргарита благає небесних ангелів врятувати душу Фауста і вмирає. “Врятована!” –  сповіщають ангели, забираючи душу Маргарити на небо. Мефістофель програє. Самотній Фауст продовжує земний шлях.

 

Висновок: у центрі уваги композитора виявилася доля Маргарити (тому в Німеччині оперу раніше було прийнято називати її ім'ям). У лібрето не тільки були опущені багато сцен і персонажів, але й видозмінені характери. Так, наприклад, образ веселуна Зібеля в опері наділено ліричними властивостями. Музика «Фауста» мелодійно багата, їй властиві рельєфність, виразність, помітна театральність, контрастність образів, мальовничість фону і перш за все — проникливий ліризм.

http://онлайн-читать.рф/гете-фауст/

27.03.2020р.

Тема: РЗМ. Висловлювання на тему: "Пошуки сенсу буття та призначення людини"

План роботи

1. Написання власного висловлювання на тему "Пошуки сенсу буття та призначення людини"

Хід роботи

1. Написати власне висловлювання "Пошуки сенсу буття та призначення людини", використовуючи матеріали попереднього уроку( Й.В.Гете "Фауст")

Додатковий матеріал для використання:

Слід зазначити, що пошук сенсу життя головним героєм трагедії Гете «Фауст» закінчується розчаруванням, причому в його переживаннях можна побачити і символічний реальний досвід автора та тих, хто разом з ним сподівався, що майбутнє обов’язково краще, ніж минуле.

Гете зовсім не заперечує значення мистецтва у житті будь-якої людини, але пошуками ідеалу та сенсу життя треба займатися не в ньому, а в реальному житті. Адже тільки в реальному житті вирують справжні пристрасті і йде справжня боротьба.

Мабуть, саме тому сенс життя Фауст знайшов у праці, боротьбі і постійних шуканнях. Таким було усе його життя. Воно приносило йому довгі роки подолання різних труднощів і лише коротенькі періоди щастя. До своїх перемог і досягнень Фауст йшов, охоплений постійною незадоволеністю і сумнівами. Але наприкінці свого шляху і пошуків герой бачить, що це все було не марно. Він вірить у кінцеве здійснення свого задуму, нехай він і незавершений. Трагічно те, що сенс життя і вищу мудрість Фауст знаходить лише перед смертю. Фауст чує стукіт лопат і впевнений, що це ведеться робота за наміченими ним планами. Насправді це підвладні Мефістофелю фантастичні істоти риють йому могилу.

Душу Фауста після його смерті Мефістофель намагається забрати в пекло, але завдяки втручанню Вищих сил вона відправляється на небо, де зустрінеться з душею коханої Маргарити. Таким чином автор намагається виправдати свого героя, причому знаменним стає не тільки те, що його душу осіняє «Божественна благодать», але й те, що перша частина закінчується примиренням Фауста і Маргарити. При всьому цьому, саме кохання Маргарити автор вважає найвищим виправданням для вченого.

Фінал оповіді про життя і пригоди Фауста є оптимістичним вже тому, що герой знаходить для себе сенс життя. Але при цьому не треба забувати, що кожний щабель, яким Фауст підіймався до своєї мети, не тільки не приносив йому задоволення, а й викликав у нього розчарування. Навіть якщо у нього були щасливі миті, то повного щастя вони йому не приносили. Сенс життя Фауст знайшов тільки тоді, коли у нього вже не було сил для продовження діяльності і в його дряхлому тілі жила лише свідомість.

Та якщо весь шлях Фауста й був трагічним, це не означає, що його життя було безплідним і порожнім. Автору трагедії було чужим уявлення про щастя як про матеріальні блага, затишок і благополуччя, які достаються ціною відмови від благородних ідеалів. Не бажав собі такого щастя і Фауст. Він страждав і мучився, але життя його було повноцінними і вимагало від нього напруження усіх душевних сил, які він віддавав праці заради інших, служінню красі, коханню і науці.

У побуті трагедію розуміють як непоправне лихо і щось жахливе. У мистецтві трагедія означає дещо інше. Літературна трагедія, така як «Фауст» Гете, зображує значні події, які мають глибокий сенс для всіх людей.

03.04.2020 р.

Тема: Світоглядні й естетичні засади модернізму, його художнє новаторство. Модерністські явища в художній прозі на початку ХХ ст. Ф.Кафка, Дж.Джойс і М.Пруст як зачинателі модернізму в європейській прозі.

План уроку

1. Загальні відомості з теми

2. Теорія літератури

Хід уроку

1. Прочитати і законспектувати матеріал

Розчарування митців у дійсності та художньому реалістичному способі її відтворення спричинило зацікавлення новітніми філософськими теоріями та появу нових художніх напрямів, названих декадентськими, авангардистськими та модерністськими. Французькою декаданс означає занепад, авангард — передовий загін, а модерн — сучасний, найновіший. Цими термінами почали позначати якісно нові явища в літературному процесі — ті, що перебували на передових, авангардних позиціях та були пов’‎язані із занепадом і кризою суспільної думки й культури, з пошуками позитивних ідеалів, звертанням у цих пошуках до Бога й віри, до містичного й ірраціонального.

Поява модернізму не була випадковою Варто зазначити, що у філософії початку XX ст. переважали песимізм, ірраціоналізм та індивідуалізм. Традиції художньої культури, побудовані на класичних зразках реалізму, коли дія відбувається у певний час, у конкретному місці, а сюжет твору є стрижнем, довкола якого обертаються всі герої та події, було зруйновано Новий погляд на світ, як завжди, установили філософи та психологи. Діячі літератури, як завжди, не могли залишитись осторонь, щоправда, письменники-модерністи так і не виробили єдиної естетичної платформи, не створили колективних творчих програм. Вважається, що витоки модернізму виплекано творчістю трьох найвидатніших прозаїків ХХ ст.: француза Марселя Пруста, ірландця Джеймса Джойса та австрійця Франца Кафки. Цікаво, що вони не вважали себе модерністами, працювали незалежно один від одного, повноцінно не спілкувалися.

2. Теорія літератури(записати в зошити)

Модернізм означає сучасний, найновіший.

Риси модернізму:

• Особлива увага — до внутрішнього світу особистості.

• Орієнтування на вічні закони буття та мистецтва.

• Розуміння літератури як найвищого знання, що проникає в найінтимніші глибини душі особистості.

• Схильність до містицизму (підсвідомого).

• Пошук нових засобів мистецтва (символіка, міфотворчість).

• Прагнення перетворити світ за законами краси й мистецтва.

У модернізмі вирізняють ранній та зрілий періоди. 

Ранній модернізм – це умовна назва передмодерністських течій, що виникли в останній третині XIX ст. і сприяли становленню нового мистецького напряму. Він уперше відмовляється від зображення «життя у формах життя», пориває з традиціями реалізму. Головними модерністськими течіями цього періоду були імпресіонізм і символізм. 

Зрілий модернізм складається на початку XX ст. У ньому простежуються новий підхід до моделювання дійсності, пошуки різних форм її одухотворення, що яскраво виявилося в поетичній творчості Р. М. Рільке, Г. Аполлінера, Т. С. Еліота. До зрілого модернізму належать такі течії, як імажизм та імажинізм, експресіонізм, акмеїзм і екзистенціалізм.

На думку іспанського філософа X. Ортега-і-Гасета, модерністське мистецтво прагне:

· дегуманізувати мистецтво;

· уникати життєподібних форм;

· щоб витвір мистецтва був нічим іншим, тільки витвором мистецтва;

· вважати мистецтво лише грою і більше нічим;

· бути глибоко іронічним;

· стерегтися підробки і тим самим прагнути ретельного виконання;

· на думку молодих митців, мистецтво – це щось несерйозне, таке, що не впливає на життя.

Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною. Модернізм зовсім не покликаний бути мистецтвом для широких мас, якраз навпаки. Модернізм утверджує першість форми над змістом. Іноді форма модерністського твору є самодостатньою та абсолютизованою (у футуристів, дадаїстів), іноді – підкорена формі категорія змісту є також важливою (в експресіоністів, екзистенціалістів). Один із теоретиків модернізму К. Фідлер проголошує: «У художньому творі форма повинна сама собою утворювати матеріал, заради якого й існує художній твір. Ця форма, що водночас є і матеріалом, не повинна виражати нічого, окрім себе самої... Зміст художнього твору є не що інше, як саме формоутворення».

Література модернізму є рішучим протестом і запереченням художніх принципів реалізму й натуралізму з їхнім зверненням до реальної дійсності, життєподібністю, деміфологізмом. На зміну реалістичній та натуралістичній об’єктивності приходить модерністська художня суб’єктивність. Модерністів не цікавить предметний світ – він завжди ними деформується та абсурдизується. І ця «нова дійсність» є для митців-модерністів абсолютно реальною. Що неправдоподібнішою є картина світу, то вірогіднішою вона стає для модерністів. Загалом вони виступили проти реалістично лише один із можливих засобів моделювання світу. Але справжньої реальності – ірраціональної, метафізичної, непізнаванної та, врешті-решт, ірреальної – реалізм не досягає.

Письменники-модерністи не виробили спільної естетичної платформи, не створили колективних творчих програм. Однак, згідно з усталеною думкою літературознавців, біля витоків модернізму стоять три найвидатніших прозаїки XX ст.

«Батьками»-засновниками європейської модерністської прози вважають:

- французького письменника Марселя Пруста, автора новаторського романного циклу «У пошуках утраченого часу»;

- ірландського англомовного письменника Джеймса Джойса, творчість якого позначена масштабними експериментами з міфом, різними шарами реальності, з історією, часом, із засобами зображення внутрішнього світу людини, мовою і стилем та винайденням прийому «потік свідомості»;

- австрійського письменника Франца Кафку, який здобув славу митця-пророка.

Характерно, що всі троє не вважали себе модерністами, поготів – засновниками нового літературного напряму. Творили ці письменники незалежно один від одного; між ними навіть не було повноцінного творчого спілкування. Кафка ніколи не зустрічався із Джойсом чи Прустом. А поверхова зустріч Пруста та Джойса у Парижі не мала навіть натяку на творчий взаємообмін.

Одним з основних художніх прийомів літератури модернізму є «потік свідомості». Термін належить американському філософу Вільяму Джеймсу, який вважав, що свідомість – це потік, ріка, в котрій думки, переживання, асоціації, спогади постійно перебивають одне одного і «нелогічно», спонтанно перетинаються. Термін розвинувся зокрема під впливом ідей філософії Анрі Бергсона, який у своєму головному творі «Творча еволюція» проводив паралелі між нескінченним творчим потоком природи та художньою творчістю.

Потік свідомості – один із провідних прийомів літератури модернізму. «Потік свідомості» в художній літературі є екстремальною формою внутрішнього монологу, яка (часто за допомогою прийому монтажу) імітує безпосередню передачу хаотичного процесу внутрішнього мовлення людини.

«Потік свідомості» – засіб зображення психіки людини безпосередньо, «зсередини» як складного та плинного процесу. Застосування цього засобу було пов’язано з романом епохи сентименталізму. Школа «потоку свідомості» сформувалась на початку ХХ ст. Її представники (Джеймс Джойс, Марсель Пруст та Франц Кафка) використовували насамперед як «техніку», спосіб розповіді, який полягає в тому, щоб показати психічний процес докладно, з найточнішою фіксацією думок, почуттів, підсвідомих поривань, у вигляді «потоку». «ріки».

Література «потоку свідомості» орієнтувалась на ідеалістичне вчення Бергсона, що оголосив основою людської психіки ірраціональний «життєвий порив». Зовнішній світ дається не як сам по собі існуючий, а як відбиття в свідомості, пам’яті героя. Зображення неперервного «потоку свідомості» персонажа стає основним принципом організації художнього матеріалу та основним засобом відбиття внутрішнього світу людини. Дехто з дослідників вважає, що творча манера літератури «потоку свідомості» має витоки у творчості видатного норвезького письменника Кнута Гамсуна.

Класичними зразками застосування потоку свідомості в модерністській літературі є роман «Улісс» та психологічне есе «Джакомо Джойс» Джеймса Джойса, романи «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста, «Місіс Деллоуей» Вірджинії Вулф. «Потік свідомості» безпосередньо відтворює процес внутрішнього мовлення персонажа (його також називають «внутрішнім монологом»), словесними засобами зображуються його синтаксично ненормовані переживання, роздуми, спогади. Цей прийом застосували й реалісти XIX ст. (Стендаль, Ф. Достоєвський, Л. Толстой), але саме в модернізмі «потік свідомості» абсолютизується, перетворюючись часто на провідний стильовий прийом.

В українській літературі зразком відтворення «потоку свідомості» є новела Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні», а також новела М. Хвильового «Я (Романтика)».

Об’єктивна дійсність зображується через призму свідомості героя. Картина світу може розпадатися на безліч окремих епізодів, які автор зводить в єдине ціле, створюючи певну раціональну модель.

Ірландський письменник Джеймс Джойс (1882 – 1941) є одним з основоположників модерністського роману нового типу, поетика якого значно вплинула на розвиток не лише цього жанру, а й усього літературного процесу ХХ ст. Всесвітню славу Джойс здобув як автор збірки оповідань «Дублінці» (1914), психологічного есе «Джакомо Джойс» (1914), романів «Портрет художника в молоді роки» (1916), «Улісс» (1914–1921) і «Поминки за Фіннеганом» (1922–1939).

Відмовившись від традиційного опису, портретної характеристики, діалогу, що логічно розвивається, Джойс удосконалює техніку внутрішнього монологу. Він передає нерозчленований потік думок, зливаючи його з автоматично здійснюваними діями. Думки мають характер невизначеності і відривковості. При цьому він широко використовує прийом перебивання думок і прийом паралельного розгортання двох рядів думок. Іноді Джойс обриває фрази і навіть слова. Він з фотографічною точністю фіксує думку героя, що зароджується, немов «перехоплюючи» її на півшляху, робить своєрідні миттєві знімки, які відбивають кожну мить його роздумів. Причому не кожен спалах свідомості встигне набути певної форми, перш ніж згаснути; але він уже виник, і Джойс уводить його до загального потоку свідомості.

Важливу роль у розкритті внутрішнього світу героя грає «епіфанія». У церковній лексиці це поняття означає «богоявлення». Джойс використовує його для позначення духовного прозрівання героїв, наївної напруги душевних сил, яка дозволяє проникнути в сутність явища, зрозуміти сенс того, що відбувається. «Момент прозріння» – це моменти конкретизації почуттів, помислів і бажань героя: у «Джакомо Джойсі» такою епіфанією, моментом прозрівання, можливо, є потік думок героя, що виник під впливом музики Яна Пітерса Свелінка: «У тьмяному тумані давніх звуків з’являється слабенький проблиск світла: ось-ось озветься голос душі. Молодість минає: оце вже кінець. Цього більше ніколи не буде. Ти добре це знаєш. І що тоді? Пиши про це, хай тобі чорт, пиши! Що ж бо інше здатний ти робити?»

У своєму відомому романі «Улісс» (1922) для зображення духовного життя особистості письменник використав численні спогади, асоціації, внутрішній монолог, «потік свідомості», в якому химерно переплітаються різноманітні елементи процесу мислення. Цей твір збагатив техніку роману багатожанровістю, поглибленою інтелектуалізацією, різноманітністю форм суб’єктивної мови, використанням міфологічної символіки тощо. Саме завдяки появі цього твору сформувалася і стала дуже популярною школа «потоку свідомості».

«Потік свідомості» – це спосіб зображення психіки людини безпосередньо, «зсередини», як складного та динамічного процесу. Так, наприклад, психологічне есе Джойса «Джакомо Джойс» побудоване як потік свідомості головного героя, де поєднуються спостереження, думки, спогади, а також уривки почутих розмов, цитати з різних творів, багатозначні символи, натяки тощо. Психологічне самозосередження (автор сам є літературним героєм цього твору, адже Джакомо – це італійське звучання імені Джеймс), переживання сильних почуттів дають авторові поштовх для роздумів про навколишню дійсність і місце творчої індивідуальності в ній. Усі ці роздуми подані через суб’єктивне сприйняття ліричного героя, який не аналізує реальність, а відчуває її всією душею, всім серцем, свідомо й підсвідомо.

Роман «Улісс» (1922) в 20-х рр.. було оголошено порнографічним і лише в 60-х рр.. текст «Улісса» англійською було видано без купюр. В Дубліні, місті, яке Джойс змалював на сторінках своїх творів, «Улісс» не надрукований і понині.

Роман «Улісс» – хроніка одного дня із життя двох героїв, мешканців Дубліна – Стівена Дедала та Леопольда Блума, – яка співвідноситься з «Одіссеєю» Гомера, – перший твір потоку свідомості, в якому присутній фрейдистський підтекст. Книга представляє собою опис найдовшого дня в світовій літературі, дня звичайного, який нічим не запам’ятовується; такого ж звичайного, як і герої, що втрапили в його рамки, – 16 червня 1904 р.

Роман розпочинається ранком і закінчується пізно вночі. Але кінець книжки, як і кінець описаного в найменших подробицях дня, – і це важливо для Джойса – вже початок наступного дня життя. І взагалі ніякого закінчення немає в «Уліссі», але й постійний, ні на хвилю не зупинений рух. Дорога – філософсько-етична категорія Джойса в «Уліссі», спосіб найбільш повного опису життя, метод його художнього мислення. Люди, епохи, мистецтво, навіть, сама мова – все рухається в романі. І основне, головне слово життя, як пише Джойс, яке протягом більш як семисот сторінок роману намагається осягнути духовний опонент Блума і в той же час, за задумом письменника, його духовний син, інтелектуал Стівен Дедал, – любов.

У романі «Улісс» Джойс також відтворює внутрішній світ людини в усій його складності, непередбачуваності, сплетінні логічного й алогічного, що важко осягнути розумом, але можна відчути, торкнутися серцем через сприйняття різноманітних асоціацій, чуттєвих впливів, зорових і звукових образів тощо. Для цього твору визначальним є поєднання (схоже на прийом кіномонтажу) об’єктивно існуючого й абсолютно суб’єктивного, пов’язаного зі свідомістю персонажів. Письменник використовує в «Уліссі» декілька потоків свідомості одночасно. Такий експеримент дає авторові змогу відтворити внутрішній людський час, що складається з усього досвіду життя, і таким чином створити цілісний епічний образ світу.

«Улісс» – роман категорично незвичний. Так, це і не роман в загальноприйнятому значенні цього жанрового поняття. Тут немає звичної фабули, сюжету. Тут незвично вживаються слова, на очах в читача вони можуть почати розщеплятися, корінь одного з’єднується з коренем іншого, з’являється якесь чудо чи чудовисько. До слова Джойс висував величезні вимоги. Слово повинно не тільки описувати світ, а й втілювати його. За задумом Джойса, кожен епізод «Улісса» виступає гігантським символом якого-небудь мистецтва, органа людського тіла, органа сприйняття. Кожен епізод має свій колір. Джойсівське слово – головний герой книги. Його Стівен – предтеча, духовний батько, рідний брат добре знайомих нам сьогодні героїв Хемінгуея, Ремарка, Фіцджеральда, Олдінгтона, Бьолля, Камю, Сартра.

Французький письменник Марсель Пруст (1871 – 1922) також є одним із класиків світового літературного модернізму XX ст. Усвідомлюючи відносність категорій часу і простору, Пруст точкою відліку обрав людські почуття, які здатні зберігати втрачений час. «Бачити, відчувати, висловлювати» – це гасло художників-імпресіоністів він зробив творчим принципом, простуючи у своїх романах не шляхом реальних подій, а примхливими стежками пам’яті почуттів.

Сучасники вважали М. Пруста еталоном галантності та вишуканості. Його вихованість, освіченість, манера одягатися визнавалися найпрестижнішими салонами Парижа.

З 1910 по 1922 р. він написав понад 20 зошитів, які склали новий семитомний роман «У пошуках утраченого часу». М. Пруст не сприйняв реалізму, стверджуючи думку про те, що «все – у свідомості». Відштовхуючись від задуму «Людської комедії» О. де Бальзака, письменник по-своєму її інтерпретував. Він поставив собі за мету створити суб’єктивну епопею, яка б відображала не події, що правлять світом, а передусім психологічні процеси, які визначають стан суспільства. За «найголовнішу реальність» він визнавав особистість з її неповторними настроями, думками, почуттями, їхній плин і постійна зміна зумовили своєрідність роману – «потоку свідомості» М. Пруста.

Марсель Пруст відмовляється від головного у традиційній романістиці принципу об’єктивного ставлення до зображення середовища та характерів. Твори Пруста, навпаки, є втіленням «суб’єктивізму». Для нього має значення тільки одне – внутрішнє «я» людини, невимушене, непередбачуване життя свідомості, причому не на логічному, а на інтуїтивному рівні.

Цей «суб’єктивізм» художнього світобачення Пруста визначає всю своєрідність структури його романів. Насамперед варто згадати так звану «безсюжетність» прустівських творів, у яких немає життєвих історій персонажів, викладених хронологічно. Замість цього читача буквально охоплює хаос вражень, які просто фіксуються так, як існують у підсвідомості.

Автор дивиться на світ через своєрідне дзеркало – душу людини, що є для нього об’єктом зображення і кутом зору одночасно. Перевага суб’єктивного над зовнішнім стала основним композиційним прийомом побудови твору. Головна увага приділяється зображенню свідомості людини, що складається з низки асоціацій, вражень, спогадів.

Поняття часу в епопеї дуже відносне і разом з тим конкретне. Це не історичний, а психологічний, духовний час, тобто час, коли людська душа «рухається у різних напрямках». Час для М. Пруста і його героїв складається з пам’яті, відчуттів і переживань. Один удар людського серця, на думку автора, – лише мить у безмежному всесвіті, але цей «удар» відбиває певні закономірності, з яких складається вічність.

Пруст вводить у літературу «психологічний час» – час пам’яті, незначні відрізки якого можуть мати величезний обсяг, а цілі періоди життя – дні і навіть роки – стираються без сліду. Він один із перших звернув увагу на те, що людині властиве не лише логічне, а й асоціативне мислення – мимовільне перескакування думки з одного предмета на інший, виникнення образів, що народились у підсвідомості, в забутому минулому, викликаному звуком, запахом чи іншим найтоншим відчуттям. Згадаймо хоча б, яку бурю думок, відчуттів, спогадів викликав у головного героя смак тістечка «Мадлен». Увага Пруста до кольорів, смаків, запахів, звуків, зосередженість на передачі вражень від дійсності наближує його до естетики і поетики імпресіонізму. Таким чином, фіксуючи найтонші порухи свідомості, підсвідомості, душевні відчуття свого героя, Пруст проникає у потаємні глибини психології.

Нетрадиційно розкриває Пруст і внутрішній світ своїх героїв: у них наче немає єдиної цілісної психології, їхній характер і навіть зовнішність дуже мінливі й плинні. Такий ефект створюється завдяки тому, що вони зображуються такими, якими постають зсередини «я», для якого існує тільки те, що воно бачить у цей, даний момент часу. Так само суб’єктивне визначає «я» і значення подій в особистому і громадському житті. Межа між значним і незначним зникає зовсім. «Події» поступаються місцем дрібним деталям, які письменник описує повільно, докладно і з неперевершеною майстерністю.

Оригінальність циклу Пруста «У пошуках утраченого часу» полягає в тому, що в ньому масштабно-історичний і загальнолюдський плани відсутні. Це епопея, яка у всій повноті розкриває життя окремої індивідуальної свідомості. Це внутрішній монолог оповідача Марселя, який протягом усіх творів, «згадуючи» те, що відбулося з ним у минулому, знову переживає своє життя.

«Пам’ять», за допомогою якої Марсель відновлює сенс того, що він прожив (а це і означає відновлювати «втрачений час»), не має нічого спільного з традиційним хронологічним переживанням минулих подій. Марсель Пруст розрізняє два види пам’яті: інтелектуальну й інтуїтивну. Перша з них – це або «пригадування» зовнішніх подій, які вплинули на наш вибір щось зробити, або відтворення минулого, засноване на документах та історичних дослідженнях. Інтуїтивне пригадування – це «вживання» в речі, в людей, в космос. Воно, на перший погляд, хаотичне і непослідовне, вимагає від людини вміння аналізувати й описувати ледь помітні відтінки почуттів.

М. Пруст створив суб’єктивну епопею (за визначенням Томаса Манна), яка відображала не події, а передусім психологічні процеси, що визначають поведінку людини і, відповідно, стан суспільства. «Найголовнішою реальністю» для Пруста була особистість з її неповторними настроями, думками, почуттями. Їхній рух і постійна змінюваність і зумовили своєрідність роману «потоку свідомості» М. Пруста.

Видатний австрійський письменник початку XX ст. Франц Кафка (1883 – 1924) створив ірреальний, фантастичний світ, у якому особливо яскраво видна безглуздість одноманітного і сірого життя. Суперечність між видимим і істинним, фікцією й реальністю – суть проблема­тики багатьох його творчості. У його творах проривається протест проти обставин життя самого самотнього письменника, що страждає. «Скляна стіна», що відгороджувала письменника від друзів, самотність створили особливу філософію його життя, що стала філософією творчості Кафки. Вторгнення фантастики в його твори не супроводжується цікавими і барвистими поворотами сюжету, більш того, вона сприймається героями буденно, не дивуючи їх.

Його твори розглядають як певний «код» людських відносин, як своєрідну «модель» життя, дійсну для всіх форм і видів соціального буття, а самого письменника – як «співця відчуження», міфотворця, який назавжди закріпив у витворах своєї уяви вічні риси нашого світу. Це світ дисгармонії людського існування. Витоки цієї дисгармонії письменник вбачає в розрізненості людей, в неможливості для них перемогти взаємне відчуження, що виявляється сильнішим за все – за родинні зв’язки, кохання, дружбу.

У творах Ф. Кафки не існує зв’язку і між людиною та світом. Світ ворожий людині, в ньому панує зло, і влада його безмежна. Всепроникна сила зла роз’єднує людей, вона витравляє в людині почуття співпереживання, любові до ближнього і саме бажання допомогти йому, піти назустріч. Людина у світі Кафки – істота страждаюча, і витоки її страждань та мук у ній самій, в її вдачі. Вона – не володар природи, світу, вона – незахищена, слабка, безсила. Зло у вигляді року, фатуму всюди чатує на неї.

 Розвиток антиутопії.

Літературний жанр антиутопії став своєрідним літописом трагедії, попередженням суспільству про небезпеку духовної деградації та насильства. Антиутопія – це супутник утопії.

Утопія– позбавлене наукового обґрунтування зображення ідеального суспільного ладу; у переносному значенні – нездійсненна мрія.

Слово «утопія» означало прекрасне, але нездійсненне майбутнє з елементом соціальної міфології. Утопія трактувалася як країна, яка була досконалою, країна мрій про щастя, зображення досконалого суспільного устрою, позбавленого наукового обґрунтування; довільне конструювання ідеалів; загальна назва планів, проектів для реалізації яких немає практичних підстав, нездійсненні плани соціальних перетворень; сукупність соціальних ідей, лозунгів, цілей, які мають відтінок популізму.

М. Бердяєв назвав утопію «прокляттям нашого часу». З’явилося це слово з волі англійського письменника і громадського діяча Томаса Мора, який назвав написану латиною в 1515 – 1516 рр.. книгу «Утопією», утворивши це слово з двох коренів «и» і «topos» (тобто місце, якого ніде немає), а, можливо, з інших коренів – «єн» – благо і «topos» – місце (тобто блаженне місце).

В «Утопії» Томас Мор змалював ідеальну, з його точки зору, державу, де все збудовано за законами розуму, де всі люди рівні і урівнені в усьому: в праці, відпочинку, навіть одязі; де все регламентовано і всі підлягало суворому розкладу й дотриматися дисципліни. Утопія Т. Мора – країна щастя, можливого на землі, до того ж була заселена пересічними земними людьми, тільки дуже розумно організованими.

Утопія як одна із своєрідних форм суспільної свідомості втілила в собі такі риси:

· осмислення соціального ідеалу;

· соціальна критика існуючого ладу;

· прагнення бігти від похмурої дійсності;

· спроби передбачити майбутнє суспільства.

Першопочатково історія утопії тісно переплелася з легендами про «золоте століття», про «острови блаженних», а також з різними теологічними і етичними концепціями.

Потім, у часи античності і в добу Відродження, вона набула форми опису досконалих суспільств, які начебто існували десь на землі або які існували в минулому, в XVII–XVIII ст. велике поширення отримали різні утопічні трактати і проекти соціальних і політичних реформ. У середині XIX ст., а особливо в XX ст., утопія все більше перетворилися на специфічний жанр полемічної літератури, яка присвячена проблемі соціальних цінностей.

Утопія як літературний жанр – це абстрактна модель ідеальної соціальної системи, що відповідала уявленням письменника про гармонію людини і суспільства. Коріння жанру сягали фольклору, Біблії, філософських трактатів та інших творів.

10.04.2020 р.

Тема: Життєвий і творчий шлях Ф. Кафки. Зображення відчуження особистості в новелі Ф.Кафки "Перевтілення"

План роботи
1. Життєвий і творчий шлях Ф.Кафки
2. Зміст новели "Перевтілення"

Хід роботи
1. Ознайомитися із життєвим та творчим шляхом Франца Кафки, основні віхи його життя законспектувати або скласти хронологічну таблицю.

Франц Кафка народився 1883 року в Празі у єврейській родині. Батько був комерсантом середнього статку. Після закінчення гімназії Франц вивчав юриспруденцію в Празькому університеті. У 23 роки здобув звання доктора юридичних наук і розпочав службу в страхових компаніях.

У 26 років почав друкуватися. І подальше його життя було пов’язане з літературою. “Усе моє єство націлене на літературу. Якщо я від літератури коли-небудь відмовлюся, то просто перестану жити”, – писав він. Через хворобу залишив 1922 року службу, і за два роки його не стало.

У творчому доробку письменника – три незавершені романи, кілька збірок новел і притч, афоризми, листи, щоденники.

Єврей за походженням, пражанин за місцем проживання, за мовою – німець, а за культурною традицією – австрійський письменник, він був чужий усім: державі, німцям, чехам, навіть євреям. І це загострювало почуття Кафки, створювало дисгармонію в житті.

Кафка і в родині був чужим. Він хотів бачити Франца спадкоємцем своєї справи й ніяк не міг зрозуміти, що той – інакший. У листі до батька Кафка писав: “Я втратив віру в себе, натомість набув безмежного почуття провини”, а нареченій зізнався: “Я й батько ненавидимо один одного…” Але батько для Кафки був із “вищих інстанцій”, на які потрібно зважати незалежно від того, на благо людині їхні вимоги чи на погибель.

Уся творчість Кафки – якщо не розповідь про себе, то глибоке суб’єктивне переживання зовнішнього світу.

Крім усього цього, був ще й аскетичний егоцентризм митця. “Для моєї роботи я мушу бути від усього відгородженим”, – писав він, мріючи “…бути замкненим у глибокому підземеллі, примоститися десь у найдальшому закутку й раз на добу здійснювати тривалу прогулянку до дверей, щоб забрати миску з їжею”. Його цілком задовольняв особистий досвід.

Світовідчуття письменника визначили три основні конфлікти його внутрішнього життя. Це, як уже зазначалося, протистояння батькові, який в очах письменника уособлював авторитарну владу з її байдужістю до особистості, тотальною присутністю та абсурдністю дій.

Другою проблемою був шлюб, який сприймався Кафкою як нерозв’язна суперечність між прагненням через одруження здобути незалежність від батька й страхом зашкодити літературній творчості. Унаслідок цих коливань кілька його заручин так і не завершилися шлюбом.

Третім болючим питанням внутрішнього світу митця була власна літературна творчість. Заняття літературою він розцінював як єдиний зміст свого буття, проте здебільшого відчував гостру незадоволеність творами, що виходили з-під пера. Через те багато їх залишилося незавершеними, і взагалі, Кафка розпорядився спалити його літературну спадщину після смерті.

У творах Ф. Кафки поєдналися трагічне й іронічне, фантастичні елементи й натуралістичні деталі, унаслідок чого реальність стає схожою на сновидіння.

“Перевтілення” (1912) – знаковий твір модерністської літератури. тема оповідання (частіше твір визначають як новелу) – гранична самотність особистості та трагічне знецінення людського життя. Прізвище головного героя Грегора Замзи – це зашифроване за допомогою криптографії прізвище самого автора.

Вихідний пункт сюжету оповідання – перетворення головного героя Грегора Замзи на величезну комаху, яка викликає в усіх жах і огиду. Зміст новели становить опис боротьби героя за право вважатися, як і раніше, людиною. три його спроби виповзти з кімнати відповідають трьом зіткненням із зовнішнім світом і позначені композицією твору – його поділом на три частини. Але про це поговоримо після детального ознайомлення з текстом оповідання.

Переглянути презентацію "Життєвий і творчий шлях Франца Кафки"

https://svitppt.com.ua/zarubizhna-literatura/franc-kafka.html

2. Ознайомитися зі змістом новели "Перевтілення"

Новела - (п\ novella - новина) - малий епічний жанр, який характеризується динамічним сюжетом, гострим конфліктом і несподіваним фіналом. Рисам новели є одноподійність,  настанова на достовірність відтворюваного життєвого матеріалу, обмежене коло дійових осіб. В новелі описується одна подія з життя героя без докладного зображення того, що цій події передувало та що за нею відбувається.

https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=86

Переглянути фільм за бажанням

17.04.2020р.

Тема: Характерні риси стилю Ф.Кафки, поєднання реалістичних і міфологічних елементів у гротескному світі.

План роботи

1. Історія написання новели "Перевтілення"

2. Словникова робота

3. Літературний диктант

Хід роботи

1. Ознайомитися із історією написання новели Франца Кафки "Перевтілення"

Писати «Перевтілення» Кафка почав 17 листопада 1912 року. Спочатку замислена як коротка оповідка, що її Кафка мав намір написати за один присід, новела розросталася і була завершена тільки 7 грудня. Зміст її значною мірою заґрунтовано на автобіографічному матеріалі, зокрема взаємини «перевтіленого» Грегора Замзи із власною сім’єю з прискіпливою точністю відтворюють непрості стосунки, що склалися в Кафки з рідними, головним чином із батьком.

Друком оповідання вийшло у 1915 році. На обкладинці окремого видання «Перевтілення» мала міститися ілюстрація, замовлена художникові Оттоману Шпарке, і саме з цього приводу Кафка адресував до видавництва листа, у якому заборонив зображати героя новели у вигляді комахи.

Ім’я кафкіанського персонажа, очевидно, походить від імені героя роману Якоба Вассермана «Історія юної Ренати Фукс» Грегора Замасси. Це ім’я Кафка трансформував так, аби воно являло собою криптограму його власного ймення.

Поведінка Грети щодо Грегора має автобіографічну паралель: під час розмови, в ході якої батьки висловилися за те, аби Кафка присвячував вільний пообідній час відвідуванню азбестової фабрики, Оттла, котра зазвичай підтримувала брата, стала на бік батьків. Цей її вчинок переживався письменником як зрада і навіть спонукав його до думок про самогубство.

2. Зробити записи в зошит

ПЕРЕВТІЛЮВАТИСЯ – прибирати нового вигляду, образу; перевтілюватися на кого-небудь іншого.

АБСУРД – безглуздість, фантастика.

АЛЬТРУЇЗМ – безкорисливе піклування про блага інших і готовність жертвувати для інших особистими інтересами.

КОМІВОЯЖЕР – представник торгової фірми, який пропонує товари за зразками.

Зверніть увагу, як ці слова - терміни пов'язані з головним героєм оповідання «Перевтілення» Ф. Кафки.

1. ПЕРЕВТІЛЮВАТИСЯ- у цьому оповіданні перевтілився Грегор Замза у комаху.
2. АБСУРД- автор використав фантастику, абсурд, бо в реальному житті перевтілення людини в комаху неможливе.
3. АЛЬТРУЇЗМ- ця риса характеру притаманна головному герою.
4. КОМІВОЯЖЕР- за фахом Г. Замза був комівояжером.

Жорстокий, незатишний, химерно-потворний наш світ. І ніякі казкові добрі чари не допоможуть «маленькій людині», яка опинилася у скрутному становищі, а на людину чатує лише смерть, ось де вихід.Питання життя та смерті мільйони разів поставало у світовому мистецтві. Кожен намагався зазирнути у шпаринку, яка відмежувала цей світ від того, невідомого і загадкового.

Спробуймо ж і ми зазирнути у внутрішній світ людини – комахи Грегора Замзи, розібратися в його психології, вивести ті причини, які спонукали до жахливого перетворення.

Оповідання «Перевтілення» Франца Кафки порушує багато актуальних проблем сьогодення, і серед них головні – проблеми особистості і гуманізму. Цей майстер слова угадав наперед і змоделював у своїх творах ту реальність, яка визначить у людській історії обличчя ХХ століття, - реальність тоталітарного суспільства, дегуманізації людських стосунків і кризи особистості. Кафку вважають родоначальником літератури абсурду і чи не першим екзистенціалістом у світовій літературі, тому що, за думкою Альберта Камю, його творчість стала найбільш переконливим втіленням абсурдності буття.

Головною темою його творів стала проблема людини, яка є самотньою, відчуженою, нікому не потрібною у цьому світі. «У мене немає інтересу до літератури, - писав Кафка, - література – це я сам». Відтворивши себе самого на сторінках художніх творів, Кафка віднайшов «больову точку» людства, передбачив майбутні катастрофи від тоталітарного режиму.

Словникова робота

Фантасмагорія; ж. (гр., привид і говорю)

1. Світлова картина, химерно-фантастичне зображення, одержуване за допомогою оптичних приладів.

2. Примарне, фантастичне уявлення про що-небудь; фантазія, вигадка.

3. Химерні видіння, щось нереальне, що існує лише у мріях, в уяві, уві сні; химерний образ.

Гротеск - тип художньої образності, який ґрунтується на химерному поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного. Гротеск — найвищий ступінь комічного.

Міфотворчість – творче мислення письменника та продукт роботи, що нагадує створення міфічної дійсності в уяві людини.

Метафора —образний вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю.

 Символ  - умовний знак, натяк. Символ має філософську смислову   наповненість, тісно пов'язаний із наукою, міфом, вірою, поезією, але не зводиться до них, тяжіє до певного узагальнення, завжди має переносне значення.

Новела Ф. Кафки «Перевтілення» може служити своєрідним символом його власної творчості і життя, його письменницького і життєвого світогляду. У творі домінує думка про трагічне безсилля «маленької людини» перед життям, про її приреченість на самотність і смерть.

Новела має автобіографічні джерела: Грегор згадує про невдале сватання до касирки лавки капелюшків (Ф. Бауер носила екстравагантні капелюшки). У колі літературних джерел твору називають «Метаморфози» Овідія та «Двійник» Достоєвського. Ім’я героя було взяте з роману «Я» Вассермана, де діє Грегор Замасса. Це не просто фантастика, це величезна метафора, у якій автор підкреслює жахливість життя маленької людини. Все буденне – і в оточенні, і у стосунках – призводить до того, що людина починає втрачати свої людські риси, перетворюючись на потвору, на комаху.

Ця тема з давніх-давен актуальна в літературі, її зачіпали ще в античній міфології. Римський поет Овідій у своїх «Метаморфозах» описав сюжети різноманітних перетворень – перевтілень богів, героїв, звичайних людей і тварин...

Мотив метаморфоз є і в російській літературі: М.Гоголь, Ф.Достоєвський, М. Булгаков використовували його як оптимальне вираження свого «Я».

Однак нікому до Кафки не спало на думку надати цьому прийому абсурдності.

Новела «Перевтілення» має ознаки різних літературних течій:

• Романтизму («нетиповий герой у типових умовах», фантастичне перетворення);
• Реалізму (елементи правдивого відтворення дійсності);
• Модернізму (відкидання традиційних літературних форм);
• Сюрреалізму (відтворення свідомого і підсвідомого у химерному, незвичайному сполученні);
• Екзистенціалізму (відчуття втрати сенсу буття, трагізму, показ особистості у «граничній» ситуації).

Зміст новели становить опис боротьби героя за право вважатися, як і раніше, людиною. Три його спроби виповзти з кімнати відповідають трьом зіткненням із зовнішнім світом і позначені композицією твору — його поділом на три частини.

Сюжет і композиція новели мають свої особливості. «Перевтілення» складається з трьох розділів, в кожному з яких вміщується певен елемент сюжету. У першому – зав’язка твору (перевтілення Грегора), у другому – його кульмінація (вигнання Григора батьком), у третьому – розв’язка (смерть Грегора).

3. Дати відповіді на питання літературного диктанту

1. Ким працював Грегор Замза? 

2. Чому Грегор виконує роботу, яка ненависна йому? 

3. Як звали сестру Грегора? 

4. Які плани стосовно сестри були у Грегора до його метаморфози?

5. Що найбільше турбувало Грегора у перші дні після перевтілення?

6. Яку річ Грегор хотів урятувати (залишити в кімнаті), коли мати та сестра виносили меблі? 

7. Доведіть, що Грегор, перетворившись зовнішньо на комаху, залишився в душі людиною?

8. Хто першим з родини відрікся від Грегора як від людини?

9. Чи є в тексті діалоги? 

10. Як побудовано розповідь у новелі? 
11. Яку роль відіграє пейзаж у творі? 
12. Чи може людина стати комахою? Який особливий художній засіб використовує автор?

24.04.2020р.

Тема: Директорська контрольна робота. Контрольний письмовий твір.

План роботи

1. Контрольний письмовий твір

Хід роботи

1. Написати контрольний твір "Світ Франца Кафки у новелі "Перевтілення""

08.05.2020р.

Тема: Систематизація та узагальнення вивченого з теми "Модернізм"

План роботи

1. Виконання тестових завдань

Хід роботи

1. Виконати завдання тестування 

1.За життя Ф.Кафки його творчість була відзначена:

А) Нобелівською премією;

Б) премією імені Т.Фонтане;

В) премією імені Г.Кляйста.

2. Творчість Ф.Кафки пов’язана з:

А) імпресіонізмом;

Б) футуризмом;

В) експресіонізмом.

3. Ознакою індивідуального стилю Ф.Кафки є те, що письменник фантастичні й вірогідні події в оповіданні «Перевтілення»описує:

А) підкреслено буденно;

Б) емоційно, з експресією;

В) відсторонено нейтрально.

4. Відправним пунктом сюжету оповідання «Перевтілення» Ф.Кафки є:

А) неявка Грегора на роботу;

Б) перетворення Грегора на комаху;

В) конфлікт Грегора з родиною.

5. Людина-комаха в оповіданні «Перевтілення» Ф.Кафки є символом:

А) ізольованості людини в сім’ї;

Б) приреченості людського кохання;

В) крайньої людської самотності.

6. З’ясуйте, ким працює герой оповідання «Перевтілення»:

А) юристом;

Б) комівояжером;

В) вчителем.

7. Пригадайте, як поставилися до перевтілення героя його близькі:

А) не помітили;

Б) зі співчуттям;

В) злякались і відвернулись від нього.

8. Вкажіть, як відреагував Грегор Замза на метаморфозу, що з ним сталася:

А) збирався йти в такому вигляді на роботу;

Б) злякався і заховався;

В) хотів вилізти і налякати шефа.

9. З’ясуйте, хто з членів родини завдає Грегорові найжорстокішого морального болю:

А) сестра;

Б) мати;

В) батько.

10. Після перевтілення Грегогр Замза сприймає навколишній світ:

А) розумом;

Б) серцем;

В) інтуїтивно.

11. У фіналі оповідання «Перевтілення» головний герой:

А) перетворюється на людину;

Б) продовжує жити в перевтіленому вигляді;

В) помирає.

12. Батько, що в гніві виганяє сина із «сімейного раю», виступає в оповіданні «Перевтілення» у ролі біблійного:

А) Йова;

Б) Ноя;

В) Бога.

15.05.2020р.

Тема: Підсумки вивченого за рік

План роботи

1. Виконання  завдань

Хід роботи

1. Виконати завдання:

Завдання № 1 

Підготувати буктрейлер, презентацію або відеоролик про твір, вивчений вами впродовж року і який вам найбільше сподобався 

Завдання № 2 

1. 1. Тема поеми Гомера «Одіссея» - це                                                                                            А блукання та пригоди Одіссея     
2. Б страждання Пенелопи                                                                                               
3. В блукання Телемаха                       
4. Г гнів Ахілла та його наслідки 
5. 
   

2. 2. Над перекладом «Одіссеї» працював                                                                                                                                       
3.  А Тарас Шевченко  
4.  Б Петро Ніщинський 
5. В Леся Українка  
6. Г Микола Куліш 
7. 
   

3. 3. Не належить  перу Данте твір                                                                                                                                                     
4.  А «Нове життя» 
5.  Б «Божественна комедія» 
6. В « Король Лір»
7.  Г «Монархія» 
8. 
   

4. 4. Данте вважав найтяжчим гріхом                                                                                                  А убивство 
5. Б зраду  
6. В перелюб  
7.  Г єресь   
8. 
   

5. 5. Події трагедії «Гамлет» Шекспіра відбуваються у                                                                                                               
6.  А Ельсінорі 
7.  Б Віттенберзі 
8.  В Парижі 
9.  Г Лондоні 
10. 
    

6. 6. Автором повісті-казки «Крихітка Цахес на прізвисько  Циннобер» є                                                                                  
7. А  Шекспір 
8. Б Данте
9.  В Лонгфелло 
10.  Г Гофман   

7. 
   
8. 7. До школи  «чистого мистецтва» (мистецтва для мистецтва) не входив                                                                           
9.  А  Ф. Тютчев  
10.  Б М. Некрасов  
11. В А. Фет 
12. Г А. Майков   

8. 
   

9. 8.Імпресіонізм та символізм  - течії                                                                                                                                               
10.  А  реалізму 
11. Б романтизму 
12. В модернізму
13.  Г античності 
14. 
    

10. 9.Портрет Доріана Грея намалював                                                                                             А Доріан Грей  
11. Б  лорд Генрі 
12. В Безіл Голворд  
13. Г Мерлін Холланд
14.      

11. 10. До французьких символістів не належав                                                                                                                                  
12.  А Ф. Стендаль 
13.  Б Ш. Бодлер  
14. В П. Верлен 
15. Г А. Рембо 
16. 
    

12. 
    

1. 11. Установіть відповідність між автором та назвою твору 

1. Данте               А  «Іліада» 

2. Шекспір          Б «Енеїда» 

3. Гомер              В «Божественна комедія» 

4. Вергілій           Г «Деметра і Персефона» 

                   Д « Ромео і Джульєтта» 

3. 12.Установіть відповідність між літературним напрямом (течією) та його прикметною ознакою. 

1. Романтизм    А Прагнення пізнати світ, відокремлення науки від релігії. 

2. Реалізм         Б Невирішуваний конфлікт між ідеалом та реальністю. 

3. Ренесанс      В Змалювання людини як невіддільної частини середовища, у якому вона живе 

4. Декаданс     Г Трагічне світосприймання, самотність. 

               Д Твори, присвячені розкриттю похмурих таємниць та злочинів.